Правовий режим земель особистого селянського господарства
Зміст сторінки:
§ 3. Правовий режим земель особистого
селянського господарства
Особистому селянському господарству належать
земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду
чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки
особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в
натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого
господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути
власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою
власністю членів господарства.
Правовий режим земель особистого селянського
господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й
випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й
випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній власності і
використовуються виключно як сіножаті та пасовища. їх можуть орендувати
громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами.
Земельні ділянки для городництва також є об’єктами виключно державної або
комунальної власності й надаються в користування громадян на умовах оренди.
Господарська діяльність на цих землях обмежується можливістю зведення лише
тимчасових споруд для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове
призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторічних
плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні
відповідних будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового
режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та
городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського
господарства можна зробити висновки:
1)правовий
режим земель особистих селянських господарств є більш
універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої
сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання
худоби, садівництва та городництва;
2)члени
особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської
діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі)
земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та
городництва.
Громадяни України можуть мати на праві
власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.
Іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть мати такі ділянки,
призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян України, тільки на
умовах оренди.
Особисте селянське господарство може набувати
права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної
передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних
ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття
спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства
земельних часток (паїв).
Членам особистого селянського господарства
земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у
спільну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12
Закону України від 5 червня 2003 р. “Про порядок виділення в натурі (на
місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)'” право
спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні
ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується одним
державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи
кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні
одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт.
Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам
земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала
землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).
У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право
на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Громадяни України, які реалізували своє право
на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного
господарства розміром менше 2 га (на підставі положень ЗК. 1992 р.), мають
право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК для ведення особистого селянського господарства.
Особисте селянське господарство має право:
продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в
оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником
посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої
сільськогосподарської продукції; використовувати у встановленому порядку для власних
потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф,
лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати
збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки,
виробничі та інші будівлі й споруди.
Обов’язками особистого селянського
господарства щодо належних йому земель є: забезпечення використання їх за
цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля;
своєчасна сплата земельного податку; непорушення прав власників суміжних
земельних ділянок та землекористувачів; підвищення родючості грунтів та
збереження інших корисних властивостей землі; своєчасне надання відповідним
органам виконавчої влади та місцевого самоврядування даних про стан і використання
земель та інших природних ресурсів; дотримання правил добросусідства та
обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і
осушувальних систем.
§ 4. Державна підтримка особистих селянських
господарств
Державна підтримка особистих селянських
господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних
програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів України
відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного
бюджету України, а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування,
відповідно до регіональних програм, в проектах місцевих бюджетів щорічно
передбачають відповідні кошти на підтримування таких господарств.
Органи виконавчої влади і місцевого
самоврядування в межах своїх повноважень зобов’язані сприяти особистим
селянським господарствам: в організації в сільській місцевості кредитних
спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із
заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції,
спільного використання технічних і транспортних засобів та
соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами й молодняком худоби
та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних,
ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із
забезпечення сортовим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною
худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською технікою та
обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів
для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні
сільськогосподарської техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості
фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського
господарства.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів
України 31 травня 1995 р. № 38 “Про додаткові заходи щодо підтримки
розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських)
господарств” на особисті селянські господарства поширено дію
п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991 р. № 96 “Про
розвиток селянських (фермерських) господарств і кооперативів по виробництву
сільськогосподарської продукції” (в редакції постанови Кабінету Міністрів
України від 14 березня 1992 р. № 133) в частині забезпечення їх насінням та
племінним молодняком худоби й птиці.
Чинним законодавством закріплюється принцип
захисту державою сільської поселенської мережі незалежно від категорії,
розміру та місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які перетворення
сільських поселень (об’єднання, роз’єднання, перейменування, переведення до
іншої категорії тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад лише
з волі жителів цих поселень. Запроваджується постійне обстеження та
паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу
встановлює Кабінет Міністрів України.