Національні інтереси та національна безпека в інформаційній політиці держави

1. Історія
формування категорій національна безпека та національні інтереси

У загальному вигляді інформаційна безпека виступає
складовою або підсистемою такої категорії, як “національна безпека“. Це поняття має велику кількість вимірів та
аспектів. Помітні розбіжності в бачен­ні сутності та змісті національної
безпеки у фахівців-правників на відміну від військових.

Категорія «національна безпека» виникла як
зовнішньополітич­на і є цілком американським винаходом. Вперше на державному
рів­ні це поняття було використано в 1904 р. в посланні тодішнього пре­зидента
США Теодора Рузвельта конгресу США, в якому він обгрун­товував приєднання зони
Панамського каналу інтересами національ­ної безпеки.

Відтоді національна безпека стала об’єктом досліджень у
сфері спочатку політичної науки, а згодом, коли цей термін із політичного
лексикону перейшов у нормативно-правові акти, – і юридичної нау­ки. Ще одним
певною мірою відокремленим напрямом розроблен­ня проблем національної безпеки
можна вважати так звані “страте­гічні дослідження”, тобто відповідний
аналіз зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого
спектра об’єктивних суб’єктивних чинників, які здійснюють спеціальні установи
на замов­лення центральних органів державної влади і результати якого вико­ристовуються,
останніми для прийняття політичних рішень.

Щодо “чистої” американської концепції
національної безпеки, то вона грунтується на теорії “національних
інтересів”, і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в
якій національна безпека розглядається як частина національних інтере­сів. Така
модель нині набула широкого визнання. Вперше її запропо­нував американець У.
Липпман. Дослідниками цієї проблеми були та­кож Б. Броуді. М. Гальперін, Г.
Кан. Г. Кіссінджср, Г. Ласвел, Г. Моргентау.

Однією із особливостей американської школи слід назвати
розро­блення двох принципових підходів, один із яких пов’язує національ­ну
безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпе­ки, а
другий ставить на перше місце міжнародну співпрацю як створення умов гарантування національної безпеки.

Розглядаючи історію введення в політичний і правовий обіг
категорій “національна безпека” та “національні інтереси”,
можна зазначити певний негативний аспект їх застосування. Від початку ці
поняття стали використовувати для обгрунтування принципово протиправних і ан­тидемократичних
дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого і правозастосовного
аспектів цих категорій. Вони перетворилися на зручний інструмент спочатку
міжнародної, а згодом і внутрішньої політики. Виникнення їх саме в міжнародній
сфері також має своє пояснення. На початку XX ст. міжнародне право вже склалося
в чітку систему, яка значною мі­рою обмежувала дії держав, і, отже, потрібно
було знайти виправдан­ня порушенню цих обмежень. А обгрунтування зневаги до
норм між­народного права необхідністю захисту національної безпеки виявило­ся
цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала й застосування категорії
національної безпеки у внутрішній сфері, яку, також, почали використовувати в
США як привід для обмеження громадянських сво­бод. Прикладом став Закон про контроль за комуністами 1950 р.,згідно з яким кожна організація, визнана комуністичною, відразу оголошувалася
незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші
роз­робки в цій сфері з’явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та
міжнародної безпеки. Можливо, це можна пояснити тим, що СРСР мав власні, мето­ди
пояснення своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки
безпосеред­ньо пов’язаний із проведенням державної політики, в межах якої і
здійснюються конкретні заходи їх реалізації. Зокрема, існує думка про те, що “національна безпека – це державна
політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для
збе­реження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей: це стан, що
забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспіль­ства та кожного його
члена”.

Проте будь-якій інтерпретації поняття «безпека» та
«небезпека» пов’язані з умовами існування певного об’єкта, що характеризується,
відповідно, відсутністю або наявністю реальної чи потенційної загро­зи. А
політика, яка є певною системою заходів відповідної спрямова­ності, виступає як
інструмент, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови
існування об’єкта, повертаючи вектори роз­витку в бік зменшення чи збільшення
загрози.

Загалом політика національної безпеки держави спрямована
на зменшення й уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові
держави відповідно до її цілей і є частиною національних інтересів країни.

Характеризуючи поняття національних інтересів, потрібно
усвідомлювати, що інтерес взагалі –
це «об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної
спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети».

Отже, якщо поняття національної безпеки виражає стан
захищеності держави, її громадян від різних загроз, то поняття національних
інтересів – зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на
конкретно-історичному етапі розвитку.

Наці­ональні
інтереси – це “інтегральний вираз інтересів усіх членів сус­пільства,
що реалізуються через політичну систему відповідної дер­жави. як компроміс у
поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому”.

 

 

2. Поняття
та правові основи інформаційної безпеки України

Уперше в законодавчій практиці України питанню
національної безпеки було приділено увагу в Декларації про державний суверені­тет
України від 16 липня 1990 р. Ця декларація містить у собі Розділ IX
“Зовнішня і внутрішня безпека”.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. також оперує такими поняттями, як безпека та інтереси
українського народу.

Спеціального нормативно-правового акту питань
національної безпеки Україні довелося чекати ще цілих сім років, протягом яких
відбулися докорінні трансформаційні процеси практично в усіх сфе­рах
суспільного життя. Ним стала ухвалена Верховною Радою 16 січ­ня 1997 р.
Постанова “Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України”, яку було розроблено
вже на осно­ві нової Конституції України.

Цим документом уперше в законодавчій практиці України
дано визначення понять “національна
безпека” та“національні інтереси”, а також окреслено
основні сфери, завдання, напрями та механізми їх захисту.

Національні інтереси — це визначальні потреби
держави України, які співвідносяться з її
базовими цінностями і виражаються у затвердженому Верховною Радою комплексі цілей.

Національна безпека – це рівень захищеності життєво-важливих
інтересів, прав і свобод особи, життєво-важливих інтересів суспільства, держави
та її довкілля від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Конституція України – містить норми, які
визначають основні принципи регулювання сфери інформаційної безпеки.

По-перше,
це норма ч. 1. ст. 17 Конституції України, яка визначає статус відповідного
напряму державної діяльності, встановлюючи, що захист інформаційної безпеки є
однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу.

У такий спосіб захист інформаційної безпеки виступає як
само­стійна функція, що є видом діяльності держави в інформаційній сфе­рі і
полягає як у захисті інформації з обмеженим доступом та інфор­маційних норм і
відносин, так і в захисті особи, суспільства, держави від інформації, обмеженої
Конституцією і законами.

По-друге,
це група конституційних норм, якими визначаються клю­чові права людини у сфері
інформації, забезпечення яких гарантує її інформаційну безпеку. Такими є норми
ст. 31 Конституції України, що гарантують таємницю кореспонденції; норми ст. 32
Конституції України, які забороняють втручання в особисте та сімейне життя,
збирання конфіденційної інформації про особу, гарантують право на спростування
недостовірної інформації та відшкодування збитків від поширення такої
інформації.

І по-третє, в
ч. 3 ст. 34 Конституції передбачено обмеження свободи інформації в інтересах
національної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з
метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охоро­ни здоров’я населення,
для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитете і
неупередженості правосуддя тощо.

Тривалий час у вітчизняному законодавстві не було
визначення інформаційної безпеки. Зокрема, в Законі “Про основи національної безпеки
України” вживається лише загальний термін “національна
безпека” (ст. 1), яка визначена як “захищеність життєво важливих ін­тересів людини і громадянина,
суспільства і держави, за якої забез­печуються сталий розвиток суспільства,
своєчасне виявлення, запо­бігання і нейтралізація реальних та потенційних
загроз національним інтересам“.

Цим же Законом виділено три об’єкти національної та,
відповід­но, інформаційної безпеки (ст. 3), до яких належать:

– людина і громадянин – їхні конституційні права
і свободи:

– суспільство – його духовні, морально-етичні,
культурні, істо­ричні. інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і
навколишнє природне середовище і природні ресурси;

– держава – її конституційний лад. суверенітет,
територіальна цілісність і недоторканість.

У законодавстві України визначено також багато аспектів
інформаційної безпеки з питань інформатизації та розвитку інформа­ційного
суспільства. Так, поняття інформаційної безпеки міститься в Законі України
“Про Концепцію національної програми інформатизації“.
Згідно п. 3 розділу VI Концепції. “Інформаційна
безпека є невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших
складових національної безпеки“. Проте цей Закон дещо інакше, ніж
Закон “Про основи національної безпеки України”, визначає класифікацію
об’єктів інформаційної безпеки. Так, уже в п. 3 розділу VI визначається
об’єктами інформаційної безпеки названо:

– інформаційні ресурси;

– канали інформаційного обміну і
телекомунікації;

– механізми забезпечення функціонування
телекомунікаційних систем і мереж;

– інші елементи інформаційної інфраструктури
країни.

Закон “Про Основні засади розвитку інформаційного
суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки” (ст. 13) зазначено, що
проблеми інформаційної безпеки набувають особливого значення за швидкого
розвитку глобального інформаційного суспільства, широкого використання ІКТ в
усіх сферах життя.

Ця стаття Закону дає нове визначення інформаційної
безпеки. За цією нормою: інформаційна безпека це стан захище­ності життєво
важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігаються
нанесення шкоди через; неповноту, невчас­ність та невірогідність інформації,
що використовується; негатив­ний інформаційний вплив; негативні наслідки
застосування інформа­ційних технологій; несанкціоноване розповсюдження,
використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності
інформації.

 

 

3. Напрямки
державної політики в сфері інформаційної безпеки

Закон України “Про основи національної безпеки” (ч. 2 ст. 5) ви­значає, що “національна
безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики”. Отже, саме політика
на­зивається головним “інструментом” досягнення необхідних безпечних умов
суспільного і державного життя. До того ж, акцент зробле­но саме на державній
політиці, тобто такій, що проводиться від іме­ні держави її владними органами.
І це не дивно, адже саме в арсена­лі державних засобів проведення політики є
всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого й асоціюється із
такими тер­мінами, як “захист”, “безпека” тощо.

Ця сама норма визначає, що державна політика щодо забезпе­чення
національної безпеки проводиться “відповідно до прийнятих встановленому порядку
доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній,
воєнній, екологічній, науково- технологічній, інформаційній та інших сферах”.

Серед таких програмних документів найважливішими є Страте­гія
національної безпеки України і Воєнна доктрина України, які є обов’язковими для
виконання і основою для розроблення конкрет­них програм за складовими державної
політики національної безпеки. Ці документи розробляються на основі Закот “Про основи наці­ональної
безпеки України” і
затверджуються Президентом України.

Безпосердньо ж вибір конкретних засобів і шляхів
забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасно­го
вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз націо­нальним
інтересам.

Крім того, політик) національної, відповідно,
інформаційної без­пеки потрібно проводити лише в тих формах і тими методами й
засобами, які притаманні і прийнятні демократичній правовій держа­ві, тобто
грунтуються на принципах демократії і верховенства права.

Це підтверджується нормами ч. 1. ст. 5 зазначеного
Закону, які виді­ляють основоположні такі принципи державної діяльності в цій
сфері:

– пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

– верховенство права;

– пріоритет договірних (мирних) засобів у
розв’язанні конфліктів;

– своєчасність і адекватність заходів захисту
національних ін­тересів реальним і потенційним загрозам;

– чітке розмежування повноважень та взаємодія
органів держав­ної влади у забезпеченні національної безпеки;

Закон “Про основи національної безпеки України”
розрізняє дві ключові категорії, які зумовлюють зміст і спрямованість державної
політики у сфері інформаційної безпеки:

1) загрози національним інтересам і
національній безпеці Украї­ни в інформаційній сфері (ст. 7). до яких
належать:

– прояви обмеження свободи слова й доступу
громадян до ін­формації;

– поширення засобами масової інформації культу
насильства, жорстокості, порнографії;

– комп’ютерна злочинність та комп’ютерний
тероризм;

– розголошення інформації, яка становить
державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної ін­формації.
що є власністю держави або спрямована на забезпе­чення потреб та національних
інтересів суспільства і держави;

– намагання маніпулювати суспільною свідомістю,
зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередже­ної інформації;

2) основні напрями державної політики з питань
національної без­пеки в інформаційній сфері (ст. 8):

– забезпечення інформаційного суверенітету
України;

– удосконалення державного регулювання розвитку
інформацій­ної сфери шляхом створення нормативно-правових та еконо­мічних
передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів,
впровадження новітніх техноло­гій у цій сфері, наповнення внутрішнього та
світового інфор­маційного простору достовірною інформацією про Україну;

– активне залучення засобів масової інформації
до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами,
які загрожують національній безпеці України;

Закон “Про основи національної безпеки України”
передбачає розроблення декількох програмних докумен­тів, які мають визначати
конкретні напрями проведення державної політики щодо безпеки у різних сферах.
Одним із таких ключових до­кументів у сфері інформаційної безпеки є затверджена
Указом Прези­дента України Стратегія національної безпеки України. Вона
ви­значає принципи, пріоритетні цілі, завдання й механізми забезпечен­ня
життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зо­внішніх і
внутрішніх загроз. Ця Стратегія є базою для розроблення конкретних програм,
проектів і планів заходів за складовими держав­ної політики національної
безпеки та механізмів їх реалізації і розрахована на період досягнення
визначених нею цілей.

Головною метою Стратегія визначає забезпечення такого
рівня на­ціональної безпеки, який би гарантував посту пальний розвиток Укра­їни,
її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина,
подальше зміцнення міжнародних позицій та авторите­ту Української держави в
сучасному світі. Однією із складових цьо­го завдання є і забезпечення
інформаційної безпеки.

 

 

4.
Інституціональний механізм інформаційної безпеки

Політика інформаційної безпеки реалізується як системою
інсти­тутів публічної влади, так і інститутами громадянського суспільства, до
компетенції яких стосується вирішення питань щодо створення безпечних умов
функціонування і розвитку інформаційної сфери.

Інституціональний механізм
інформаційної безпеки – це ієрархічна сукупність
органів різних гілок влади та різних рівнів. які в межах своєї
компетенції вирішують конкретні завдання з форму­вання та реалізації політики
інформаційної безпеки.

Склад механізму інформаційної безпеки визначається
нормами ст. 4 Закону України “Про основи національної безпеки України”:

– Президент України;

– Верховна Рада України;

– Кабінет Міністрів України;

– Рада національної безпеки і оборони України;

– міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади;

– Національний банк України;

– суди загальної юрисдикції;

– прокуратура України;

– місцеві державні адміністрації та органи
місцевого самовря­дування:

– Збройні Сили України, Служба безпеки України,
Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені
відповідно до законів України.

Співвідношення компетенції центральних органів державної
вла­ди щодо захисту інформаційної безпеки можна визначити на основі аналізу
конституційних положень, якими регулюються їх повноважен­ня в інформаційній
сфері та сфері національної безпеки.

Останнім часом, після зміни конституційної моде­лі
розподілу влади у бік парламентсько-президентської республіки, не­безпечна
колізія між повноваженнями Кабінету міністрів України та Президента України
саме у сфері захисту національної безпеки. Це зумовлено існуючим концептуальним
підходом до національної без­пеки, за якого до цієї сфери можна віднести майже
будь-які питання державного життя.

Через це виникає ситуація, в якій формується два центри
виконав­чої влади: один представлений Кабінетом Міністрів, який діє як вищий
орган у системі органів виконавчої влади, другий – Президент і Рада
національної безпеки і оборони України (РНБО), які діють як ор­ган, що здійснює
керівництво системою захисту національної безпе­ки. Через це неодноразово
виникали протистояння з приводу повно­важень та компетенцій між цими двома
центрами. Тому, безумовно, потрібно вирішити цю проблему.

Характеризуючи функції державних органів, безпосередньо
орі­єнтованих на вирішення питань інформаційної безпеки, слід зверну­ти увагу
на значні зміни у функціях та статусі Ради національної без­пеки і оборони
України (РНБО). Згідно зі ст. 107 Конституції України, РНБО – це
“координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові
України”.

Відповідні повноваження конкретизовано і в Законі
“Про Раду національної безпеки і оборони України”. Так, до основних
функцій РНБО віднесено (ст. 3):

– внесення пропозицій Президентові України щодо
реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки
і оборони;

– координація та здійснення контролю за
діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у
мир­ний час;

– координація та здійснення контролю за
діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умо­вах
воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кри­зових ситуацій, що
загрожують національній безпеці України.

Важливі завдання інформаційної безпеки, безперечно,
виконує Служ­ба безпеки України, яка, згідно з нормами ст. 1 Закону “Про
службу без­пеки України” визначається як “державний правоохоронний орган
спе­ціального призначення, який забезпечує державну безпеку України”.

Створена у в 2006 р. Державна служба спеціального
зв’язку та захисту інформації України, яка є державним органом, що призначений для забезпечення функціонування і
розвитку державної сис­теми урядового зв’язку. Національної системи
конфіденційного зв’язку, захисту державних інформаційних ресурсів в
інформаційно-телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту
інформації.

 

 

5. Функції
Ради національної безпеки і оборони України

Рада національної без­пеки і оборони України (РНБО).
Згідно зі ст. 107 Конституції Украї­ни, РНБО – це “координаційний орган з
питань національної безпеки і оборони при Президентові України”.

Відповідні повноваження конкретизовано в Законі “Про
Раду національної безпеки і оборони України”. Так, до основних функцій
РНБО віднесено (ст. 3):

– внесення пропозицій Президентові України щодо
реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки
і оборони;

– координація та здійснення контролю за
діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у
мир­ний час;

– координація та здійснення контролю за
діяльністю органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в
умо­вах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кри­зових ситуацій,
що загрожують національній безпеці України.

Для виконання цих завдань РНБО наділена відповідною
компетен­цією. Серед повноважень цього органу, визначених ст. 4 зазначено­го
Закону є кілька ключових, які дозволяють РНБО активно впливати на діяльність
органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в питаннях, що стосуються
сфери національної безпеки. Так, РНБО:

– розробляє та розглядає на своїх засіданнях
питання, які відпо­відно до законодавства належать до сфери національної без­пеки
і оборони, та подає пропозиції Президентові України;

– здійснює поточний контроль за діяльністю
органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президен­тові
України відповідні висновки та пропозиції;

– координує і контролює діяльність органів
місцевого самовря­дування в межах наданих повноважень під час введення воєн­ного
чи надзвичайного стану.

 

 

6. Міжнародно-правові
основи інформаційної безпеки

Однією із найактуальніших і найнебезпечніших загроз, яку
несе в собі розвиток інформаційних технологій, є проблема інформаційних війн та
інформаційного тероризму. Попри існування багатьох спіль­них ознак між
інформаційними війнами та інформаційним тероризмом (адже і в тому і в тому
випадку відбувається несанкціоноване, протиправне втручання в інформаційні
процеси), а різниця полягає насамперед у суб’єкті цих дій (держава або
кримінальні чи терорис­тичні угруповання) питання інформаційного тероризму
набуло більш широкого визнання на міжнародному рівні, тоді, як питання інфор­маційних
війн та інформаційної зброї незрідка залишалося за рамка­ми обговорень. Так, ще
в 1996 р. в Резолюції Організації Об’єднаних Націй 51/210 “Заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму” державам
пропонувалося, під час здійснення заходів боротьби з тероризмом, у т. ч. при
створенні відповідного законодавства, “звер­нути увагу на ризик
використання терористами електронних або дро­тових комунікацій для вчинення
кримінальних дій і необхідність зна­йти засоби, погоджені з національним
законодавством, для запобіган­ня подібній злочинності і розвитку відповідної
співпраці.

Правові питання боротьби з інформаційним тероризмом поча­ли
порушувати на Нараді на рівні міністрів з проблеми тероризму, що відбулася 30
липня 1990 р. в Парижі в межах Загальноамериканської спеціалізованої
конференції з тероризму, яка проводилась в Лімі 23 – 26 квітня 1996 р. під
егідою Організації аме­риканських країн, і відтоді стали неодмінним аспектом
розгляду про­блеми тероризму взагалі.

4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було
прийнято резолюцію 53/70 “Досягнення
у сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки“.
В цій Резолюції було висловлено стурбованість тим, що новітні ін­формаційні
технології і засоби телекомунікації можуть бути вико­ристані в цілях,
несумісних із завданнями забезпечення міжнародної стабільності і безпеки, і
можуть негативно вплинути на безпеку дер­жав; підкреслено необхідність
попередження неправомірного вико­ристання або використання інформаційних
ресурсів чи технологій у злочинних або терористичних цілях і у зв’язку з цим
зроблено заклик держав-членів ООН сприяти розгляду на багатосторонньому рівні
іс­нуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки.

Значним кроком у створенні міжнародно-правових засад
захисту інформаційної безпеки стало підписання в рамках Ради Європи Конвенції
про кіберзлочинність (23 листопада 2001 р. Будапешт) Україна ратифікувала
цю Конвенцію у 2005 р. Цей міжнародно-правовий акт установлює певну систему
правил щодо визначення видів з вико­ристанням інформаційних та
телекомунікаційних технологій, які кра­їни-сторони цієї Конвенції зобов’язані
імплементувати в національ­не законодавство. Конвенція визначає декілька груп
правопорушень у цій сфері. Так, усі “кібернетичні” правопорушення поділено на
групи, у межах яких виділено окремі їх види.

Першу групу названо “Правопорушення проти
конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем”. Вона охоплює такі
дії, як незаконний
доступ, нелегальне перехоплення: втру­чання у дані, втручання в систему,
зловживання пристроями.

Другу групу становлять “Правопорушення, пов’язані з
комп’ютерами”підробка, пов’язана з комп’ютерами, та шахрайство, пов’язане з комп’ютерами
(мається на увазі створення або підміна да­них із злочинною метою).

Третя група це – “Правопорушення, пов’язані зі змістом”, до якої належать
правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією.

Четверту групу становлять “Правопорушення, пов’язані з
порушенням авторських та суміжних прав”.