Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Правове регулювання діяльності електронних засобів масової інформації

1. Поняття та
суб’єкти діяльності в сфері телерадіомовлення

Нині
найважливішу роль у сфері масової інформації відіграє ді­яльність електронних
засобів масової інформації, до яких належать телебачення і радіомовлення.
Особливості право­вого регулювання їх діяльності зумовлені використанням ними
тех­нічних засобів розповсюдження інформації, а для ефірних ЗМІ – ще й
використанням такого вичерпного ресурсу, як радіочастотний, що потребує
додаткового впорядкування їх діяльності.

Основним
національним нормативно-правовим актом у цій галузі є Закон України “Про
телебачення і радіомовлення
“.

Згідно
із ст. 1 цього Закону, телерадіомовлення  це створення (комплектування та або пакетування) і розповсюдження
програм
, пакетів програм, передач з використанням технічних засобів
телекомунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле- та
радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на до­говірних засадах.

Суб’єктом телерадіомовлення є телерадіоорганізація
зареєстро­вана у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на
підставі виданої Національною радою України з питань телеба­чення і
радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та чи пакетує
телерадіопрограми і або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних
засобів мовлення.

Законодавство
виділяє такі види телеорганізацій: приватні, дер­жавні, комунальні,
громадські та Суспільне телерадіомовлення:

– приватні телерадіоорганізації – це такі, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, які набули
права влас­ності на телерадіорганізацію або на частку її статутного фон­ду
шляхом заснування або в інший передбачений законодав­ством спосіб;

– державні телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які є державними підприємствами і засновані органами
держав­ної влади;

– комунальні телерадіоорганізації –телерадіоорганізації, які на­лежать територіальним громадам і засновані
органами місце­вого самоврядування;

– громадські телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які відповідно до закону є неприбутковими організаціями,
ство­реними з метою задоволення інформаційних потреб територі­альних громад.

Суспільне
телерадіомовлення
– телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної
і неприбуткової системи ма­сової комунікації, яка є об’єктом права власності
Українського наро­ду і діє згідно з єдиною програмною концепцією. Порядок
створен­ня та діяльності суспільного телерадіомовлення визначається Зако­ном
України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлен­ня України
.

Згідно
зі нормами ст. 12 Закону України “Про телебачення і ра­діомовлення”, право на
заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні належить
юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній
дієздатності.

 

 

2. Національна
рада України з питань телебачення і радіомовлення, структура та повноваження

Органом
державного регулювання у сфері телебачення і радіомовлення є Національна рада України з питань
телебачення і радіомовлення
– орган, порядок призначення персонального
складу якого прямо передбачений Конституцією України.

Правовий
статус і компетенція Національної ради Украї­ни з питань телебачення і
радіомовлення визначаються Законом України “Про Національну раду України з
питань телебачення і радіомовлення
” Згідно зі ст. 1 цього Закону Національна
рада Укра­їни з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада) є кон­ституційним,
постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за
дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення
регуляторних повноважень, передбачених законами.

У склад
Національної ради складає вісім осіб, по чотири з яких призначаються відповідно
Верховною Радою України і Президентом України строком на чотири роки.
Одна й та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради
лише один раз. Національ­на рада є повноважною у разі призначення не менше як
шість її членів.

Повноваження
Національної ради, згідно із Законом “Про Національну раду України з питань
телебачення і радіомовлення
поділяються на регуляторні (ст. 14) та наглядові (ст. 13).

До регуляторних повноваженьщо здійснюються Національною радою у сфері телерадіомовлення, зокрема,
належать:

– ліцензування телерадіомовлення;

– участь у розробці та погодження
проекту Національної табли­ці розподілу смуг радіочастот України і Плану
використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот,
виділених для потреб телерадіомовлення;

– розробка умов використання та
визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб
телерадіомовлення;

– забезпечення і сприяння конкуренції
у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог
законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи
спотворення конкуренції у телерадіоінформаційному просторі;

– ведення Державного реєстру
телерадіоорганізацій України.

У рамках
своїх наглядових повноважень Національна рада, здійснює:

– нагляд за дотриманням ліцензіатами
вимог законодавства Укра­їни у сфері телебачення і радіомовлення;

– нагляд за дотриманням ліцензіатами
вимог законодавства Укра­їни щодо реклами та спонсорства у сфері
телерадіомовлення;

– нагляд за дотриманням ліцензіатами
ліцензійних умов та умов ліцензій;

– нагляд за дотриманням ліцензіатами
визначеного законодав­ством порядку мовлення під час проведення виборчих кампа­ній
та референдумів;

– нагляд за дотриманням стандартів та
норм технічної якості телерадіопрограм;

– нагляд за дотриманням
телерадіоорганізаціями законодавства України у сфері кінематографії.

 

 

3. Порядок ліцензування
телерадіомовлення. Державний реєстр телерадіоорганізацій України

Ліцензування
телерадіомовлення здійснює Національна рада.

Ліцензія Національної ради на
телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що
надає право ліцензіату вести телерадіомовлення.

Єдиним і
достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії
здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у
володільців радіоелектронних за­собів передбачених законом дозволів на їх
експлуатацію є ліцензія на мовленнявидана Національною радою.

Телерадіоорганізація-ліцензіант
має право розпочати мовлення протягом року з дня набрання чинності відповідною
ліцензією, про що в десятиденний термін зобов’язана повідомити Національну
раду.

Ліцензуванню
підлягають такі види мовлення:

1)
супутникове;

2)
ефірне;

3)
кабельне;

4) проводове;

5)
багатоканальне.

Видача
ліцензій на мовлення здійснюється:

– на конкурсних засадах (за
результатами відкритих конкурсів) для ефірного та багатоканального мовлення з
використанням радіочастотного ресурсу;

– без конкурсів (за заявковим
принципом) щодо всіх інших видів мовлення.

Конкурс
на отримання ліцензії оголошується Національною ра­дою, причому в оголошенні
зазначаються територія розповсюджен­ня, канал та частоти, потужність
передавача, обсяг мовлення (годин на добу) тощо.

Національна
рада визначає також конкурсні умови, а саме:

– ліцензійні умови для відповідного
виду мовлення;

– вимоги до програмної концепції
мовлення;

– вимоги щодо організаційно-технічних,
фінансових та інвестиційних зобов’язань майбутнього ліцензіата.

Безпосередній
перелік таких умов визначається Рішенням Національної ради. Рішення про видачу
ліцензії приймається Національ­ною радою після визначення переможця конкурсного
відбору і оформ­ляється протоколом, який підписується під час засідання
Національної ради. Строк дії ліцензії встановлюється рішенням Національної
ради згідно із заявою телерадіоорганізації, але він не може бути мен­шим за 7
років – для ефірного мовлення і 10 років – для кабельного (проводового)
мовлення. Після закінчення визначеного строку ліцен­зія втрачає чинність, якщо
не прийнято рішення про її продовження.

У ліцензії Національної ради, зокрема, зазначаються: назва та вид телерадіоорганізації,
місцезнаходження, вид діяльності, логотипи та позивні, програмна концепція,
територія і спосіб розповсюдження, категорія споживачів, мова програм і передач
(із зазначенням відсо­ткової частки української мови), інформація про
засновників.

Інструментом,
що забезпечує можливість належної ідентифікації програм та передач і здійснення
контролю за додержанням законодавства та ліцензійних умов, є обов’язок
телерадіоорганізацій пові­домляти вихідні дані.

До
вихідних даних належать:

– під час трансляції (ретрансляції)
радіопрограми – найменування та позивні телерадіоорганізації. які вона
повинна повідо­мляти не рідше ніж щогодини;

– під час трансляції телепередачі –
логотип, емблема або інші вихідні дані, які повинні постійно використовуватись.

 

 

4. Візуальні
позначки класифікації відеопродукції

Для
трансляції телепередач Рішенням Національної ради запроваджено Систему
візуальних позначок класифікації кіновідеопродукції залежно від аудиторії, на
яку вона розрахована. Від­повідно до цієї Системи, кіно відеопродукція, що
транслюється на те­леканалах України, поділяється на три категорії, залежно від
аудито­рії, на яку вона розрахована. Її показ по телебаченню має супроводжу­ватися
відповідними візуальними позначками:

  • категорія І – без обмежень аудиторії
    (загальнодоступна) – зеле­ний колір;
  • категорія ІІ – перегляд неповнолітніми
    глядачами рекомендуєть­ся разом з батьками або з одним із батьків – жовтий
    колір;
  • категорія III – рекомендується тільки для
    дорослих – червоний колір.

Фільми,
заборонені для розповсюдження і демонстрування в Укра­їні та без права показу
на телеканалах, не підпадають під жодну категорію.

Під час
трансляції візуальна позначка на телеекрані кіновідеопродукції категорій II і
ІІІ має постійно бути у правому нижньому куті.

Кіновідеопродукція,
що належить до категорії І, супроводжується відповідною позначкою на
телеекранах протягом перших трьох хвилин трансляції.

Телекомпанії
зобов’язані подавати візуальні позначки категорій II (трикутник) і ІІІ
(квадрат) у друкованих програмах своїх передач.

 

 

5. Правове
регулювання та суб’єкти діяльності в сфері кінематографії

Значна
частина розповсюджуваної візуальної масової інформації подається у вигляді
кінофільмів та відеофільмів. Закон України “Про кінематографію
(ст. 1) визначає фільм як аудіовізуальний твір кінематографії, що
складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними
засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і
виробників.

Загалом,
кінематографія, розглядається законодавством як га­лузь культури, що поєднує
комплекс видів професійної діяльнос­ті, пов’язаної з виробництвом,
розповсюдженням, зберіганням та де­монструванням фільмів, навчально-науковою
роботою у цій галузі. Але серед напрямів діяльності в галузі кінематографії
можна виді­лити два, безпосередньо пов’язаних з розповсюдженням аудіовізуальної
інформації. До них належать розповсюдження та демонстру­вання фільмів.

Розповсюдження
(прокат) фільму – це
виготовлення фільмокопій (тиражування), продаж і передача їх у прокат
юридичним та фізичним особам. Суб’єктами діяльності щодо розповсюдження фільмів
є: виробники, дистриб’ютори (прокатники) фільмів, кінокопіювальні підприємства,
фонди фільмів, архіви кіно-, фото-, фонодокументів тощо.

Демонстрування
(публічний показ, публічне сповіщення і публічна демонстрація) фільму –
це професійна кінематографічна
діяльність, що полягає в показі фільму глядачам у призначених для цього примі­щеннях
(кінотеатрах, інших кіновидовищних закладах), на відеоустановках, а також
каналами мовлення телебачення. Суб’єктами діяль­ності щодо демонстрування
фільмів є: кінотеатри, кіноустановки, відеоустановки, канали мовлення телебачення
(ефірного, кабельного, ефірно-кабельного. супутникового тощо).

Державне
регулювання діяльності з розповсюдження та демонстрування фільмів
забезпечується шляхом:

– установлення загальнообовязкових технічних стандартів,
норм та правил розповсюдження і демонстрування фільмів;

– ведення Державного реєстру
виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів;

– надання права на демонстрування та
розповсюдження фільмів у дозвільному порядку.

Органом
державного регулювання в галузі кінематографіє є Міністерство культури і туризму України (МКТ), у структурі
яко­го діють Державна служба кінематографії та Експертна комісії МКТ з питань
розповсюдження і демонстрування фільмів.

У рамках
своєї регуляторної діяльності в галузі кінематографії, Мінкультури встановлює
вже згадані технічні стандарти, норми та правила розповсюдження і
демонстрування фільмів,
дотриман­ня яких є обов’язковим для суб’єктів
кінематографії незалежно від форм власності.

Основні функції регулювання
діяльності у сфері кінематографії виконує Державна служба кінематографі (Держкіно), яка є урядовим органом
державного управління, що діє у складі МКТ і підпорядко­вується йому.

Основними завданнями Держкіно
є:

сприяння
відродженню національної кінематографії, посилен­ня її впливу на формування духовних
цінностей Українсько­го народу, створення належних правових і економічних умов
для розвитку національного кіномистецтва та конкурентоспро­можної на
міжнародному ринку кіноіндустрії;

участь у межах
своєї компетенції у реалізації державної полі­тики в галузі кінематографії;

координація
роботи місцевих органів виконавчої влади з пи­тань реалізації державної
політики у галузі кінематографії.

Зокрема, в рамках виконання
своїх повноважень Держкіно;

веде Державний
реєстр виробників, розповсюджу вачів і де­монстраторів фільмів;

видає державні
посвідчення на право розповсюдження і де­монстрування фільмів.

За спрямуванням діяльності суб’єкти кінематографії
поділяються щодо:

– створення фільмів – автори
і виконавці;

– виробництва фільмів –
кіностудії, відеостудії, студії, продюсери тощо;

– розповсюдження фільмів –
виробники, дистриб’ютори (прокатники) фільмів, кінокопіювальні підприємства,
фонди фільмів, архіви кіно-, фото-, фонодокументів тощо;

– демонстрування (публічного
показу, публічного сповіщення і публічної демонстрації) фільмів – кінотеатри,
кіноустановки, відеоустановки, канали мовлення телебачення (ефірного,
кабельного, ефірно-кабельного, супутникового тощо);

– підготовки професійних
кадрів та вдосконалення творчої майстерності – спеціалізовані навчальні заклади
кінематографії, спеціалізовані факультети в інших навчальних закладах незалежно
від форми власності, театри (студії) кіноактора;

– розроблення та виготовлення
технологічного обладнання – науково-дослідні, конструкторські установи,
сервісні центри, асоціації, виробничі підприємства та інші юридичні особи
незалежно від форм власності.

 

 

6. Державне
посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів

Одним із
ключових засобів регулювання розповсюдження і демонстрування на території
України всіх видів вітчизняних та іноземних фільмів є видача Державного посвідчення на право
розповсюдження і демонстрування фільмів
(Прокатного посвідчення).

Прокатне
по­свідчення
є
документом, що засвідчує відповідне право та визначає умови розповсюдження і
демонстрування фільмів. Фільми, на які видані державні посвідчення на право
розповсюдження і демонструван­ня. вносяться до Державного реєстру фільмів.

Безпосередньо
порядок видачі прокатних посвідчень визначаєть­ся «Положенням про державне
посвідчення на право розповсюджен­ня і демонстрування фільмів», затверджене
Постановою Кабінету Мі­ністрів України

Прокатне
посвідчення дає право розповсюджувати і демонстру­вати на території України всі
види фільмів, вироблених в Украї­ні та за її межами, будь-яким кінотеатрам,
кіноустановкам, відеоустановкам, прокатним пунктам відеокасет, торговельним під­приємствам,
підприємствам з тиражування, а також телеорганізаціям, у тому числі кабельному
телебаченню, незалежно від фор­ми власності.

Згідно з
цим Положенням (п. 2). Прокатне посвідчення може засвідчувати два види прав: право розповсюдження фільму та право демонстрування фільму.

Право розповсюдження фільму є виключним (ексклюзивним) або
невиключним правом на тиражування, продаж, пе­редавання в прокат, оренду
фільму. Це право складається з:

– кінотеатрального права(тиражування фільмокопій на кіноплівці, передання їх у прокат, оренду);

– права домашнього відео(тиражування фільмокопій на відео носіях, їх продаж, передавання в прокат);

– права публічного комерційного
відео
(тиражування фільмокопій на відеоносіях, їх продаж, передавання в
прокат, оренду для публічного показу через відеопроекцію);

– телевізійного права(тиражування фільмокопій на відеоносі­ях, їх продаж, передавання в прокат для
публічного показу ка­налами мовлення телебачення);

Право демонстрування фільму – це виключне (ексклюзивне) або
невиключне (неексклюзивне) право на демонстрування (публічний показ) фільму. Це
право складається з:

– кінотеатрального права(демонстрування фільмокопій на кіноплівці у призначених для цього приміщеннях:
кінотеатрах, кіноустановках);

– права публічного комерційного
відео
(демонстрування фільмокопій на відеоносії у призначених для цього та
обладнаних спеціальною відеопроекційною апаратурою приміщеннях або у
приміщеннях, безпосередньо не пов’язаних з демонструван­ням фільмів, обладнаних
відеопроекційною апарату рою або те­левізійними приймачами);

Прокатне
посвідчення видається юридичній або фізичній особі, яка відповідно до
законодавства є суб’єктом підприємницької діяль­ності. Рішення про видачу
посвідчення приймає Держкіно на підста­ві відповідної заяви.

Прокатне
посвідчення видається:

– в ласникам кінотеатрального права –
на кожний фільм і кожну фільмокопію на кіноплівці;

– власникам телевізійного права, права
домашнього відео та публічного комерційного відео – на кожний фільм або кіль­ка
фільмів.

Для
одержання прокатного посвідчення власник відповідних прав на фільм подає до
Держкіно:

– заяву про видачу прокатного
посвідчення, в якій зазначають­ся назва фільму мовою оригіналу та українською
мовою, кра­їна і студія-виробник, рік випуску;

– нотаріально засвідчені копії
(ксерокопії) угод (контрактів, договорів), інших документів, які підтверджують
право даної осо­би на розповсюдження і демонстрування фільму, починаючи від
першого власника майнових авторських прав;

в)
коротку анотацію фільму, довідку про основний творчий склад знімальної групи та
про метраж і тривалість фільму, засвідчені підписом власника відповідних прав
на фільм;

г)
фільмокопію на кіноплівці або інших носіях, яка відповідає технічним вимогам
для перегляду, дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою.

Розгляд
заяви, ухвалення рішення щодо державної реєстрації фільму або відмови у ній та
видача прокатного посвідчення здійснюються протягом 15 днів. У разі
позитивного рішення Держкіно реєструє фільм у Державному реєстрі фільмів,
присвоює кожному фільму державний реєстраційний номер та видає прокатне
посвідчення. Під час реєстрації також встановлюється індекс розповсюдження
і демонстрації та
визначається глядацька аудито­рія фільми.

У разі
виникнення розбіжностей щодо визначення індексу філь­му за згодою власника
відповідних прав на фільм цей індекс визначає Експертна комісія з питань
розповсюдження і демонстрування філь­мів при Держкіно
, до складу якої
входять незалежні експерти – кіно­знавці, кінокритики, мистецтвознавці,
психологи, а також представ­ники заінтересованих міністерств та інших центральних
органів ви­конавчої влади.

Підставами
для відмови у державній реєстрації фільму та видачі прокатного
посвідчення є:

– висновок експертної комісії щодо
невідповідності фільму вимогам Закону України “Про захист суспільної моралі”;

– якщо фільм не дубльований
(озвучений, субтитрований) українською мовою на фільмокопії мови оригіналу.

Відмова
у державній реєстрації та видачі прокатного посвідчен­ня означає заборон)
демонстрації та розповсюдження фільму на території України.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+
Наступний розділ