Етноконфліктологія
Зміст сторінки:
Етноконфліктологія
Як науковий напрямок виникла недавно і займає важливе
місце в теорії і практиці конфліктології. Етнополітична конфліктологія вивчає природу,
тенденції виникнення і розвитку етнополітичних конфліктів, способи їх регулювання,
а також зміст та етапи постконфліктного будівництва.
Етнополітичний конфлікт – це:
– агресивне зіткнення відмінностей, інтересів і протиріч,
поглядів, насамперед у сприйнятті, інтерпретації та участі в соціально-економічних
і політичних процесах;
– їх відображення в сфері етнонаціональних відносин,
використання розбіжностей і відмінностей в даній сфері для вирішення політичних
завдань;
– зміна положення і статусу тих чи інших етнонацій, їх
представників в суспільстві, порушення балансу їх інтересів, спроби екстремістської
конкуренції і зіткнення, з використанням у тому числі відмінності етнонаціональних
ціннісних орієнтацій і установок.
Як правило, етнонаціональний конфлікт в сучасних умовах
неминуче знаходить етнополітичний статус, бо сюди втручаються різні сили, що переслідують
свої політичні інтереси. Відмінності культур, мов, етносів формуються історично.
І самі по собі відмінності не причина конфліктів. Але етнокультурні відмінності
можуть бути приводом для позначення конфліктів.
Американський дослідник А. Гурр виділяє три типи етнополітичних
рухів:
Перший – це вимога пригніченими меншинами великих економічних і політичних вигод,
що попереджує загрозу руйнівних колективних акцій і змушує чиновників уважніше працювати
в багатонаціональному (мультикультурному) середовищі.
Другий – націонал-сепаратизм і вимога самостійних держав незалежності. Представляється,
що мирне досягнення цілей через автономію для більшості народів привабливіше (Уельс,
Шотландія, Татарстан).
Третій – боротьба корінних народів за права на землю і надра, що формує вимоги меншин
відносно економічного, культурного і політичного простору через наростання загроз
втрати власної самобутності, прагнення до збереження традиційного способу життя
(автономні округи в Росії).
Виникнення етнонаціональних, етнополітичних конфліктів
– це, перш за все наслідки історичної чи нині існуючої несправедливості: реальної
або в уявленнях групи людей. Тому в запобіганні і в подоланні конфлікту головне
значення має зняття реальної або міфологічної нерівності, порушення паритету інтересів,
пригнічення становища або самопочуття тієї чи іншої національності.
Етнополітичні
конфлікти як різновид соціальних конфліктів
Під конфліктом Е. Гідденс розуміє
«реальну боротьбу між діючими людьми або групами – незалежно від того, які
витоки цієї боротьби, її способи і засоби, що мобілізуються кожною зі сторін»
Під етнічним
конфліктом розуміють будь-яку конкуренцію між групами – від реального
протистояння за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції – в
усіх тих випадках, якщо у сприйманні однієї сторони протилежна визначається з
позиції етнічної належності її членів.
Етнополітичний
конфлікт – форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами
розрізняються за етнічною ознакою. Під етнополітичним розуміється конфлікт з
певним рівнем організаційної політичної дії, суспільних рухів, масових
заворушень, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, в яких
протистояння відбувається за відмінностями в етнічній спільності.
Етнополітичний
конфлікт має свої специфічні особливості:
1) переважна більшість етнічних конфліктів має політичну
складову, тобто більшою чи меншою мірою це етнополітичні конфлікти.
Підкреслюючи дану обставину, американський дослідник Р. Ліпшутц пише:
«Те, що стало називатися етнічним конфліктом, – не більше і не менше ніж
боротьба за державну владу».
Однак
потрібно розрізняти горизонтальні
етнополітичні конфлікти – між етнічними групами (наприклад конфлікт у
Ферганській долині між узбеками і турками-месхетинці), і вертикальні – конфлікти між етнічною
групою і державою (наприклад чеченський, карабахський конфлікти), хоча ці
відмінності досить умовні, оскільки і в горизонтальні конфлікти рано чи пізно
втручається держава – або в якості посередника-умиротворителя, або в якості
суб’єкта конфлікту;
2)
етнополітичні конфлікти в більшості випадків мають статусну природу: предметом таких конфліктів найчастіше буває політичний статус етнічної групи,
тому однією з найважливіших причин розгортання конфлікту виступає зміна
взаємодії етнічних груп або середовища цієї взаємодії, при якій політичний
статус однієї з них буде сприйматися її членами як неприйнятний.
3) етнополітичні конфлікти є не тільки
і не стільки конфліктами інтересів, скільки конфліктами ідентичностей, так як участь у конфлікті переважно
на основі групових мотивів обов’язково передбачає ототожнення людини з групою,
що бере участь в конфлікті, її етнічну ідентифікацію;
5) політичний конфлікт в процесі його
розгортання може набути етнічну підставу. Так, конфлікти політичних
еліт різного рівня можуть виникнути як ресурсні, проте в разі їх ігнорування
або невдалих спроб їх вирішення вони можуть перетворитися в конфлікти ідентичностей.
При цьому чим довше продовжуватиметься конфлікт, тим більше число людей буде в
нього залучатися;
6) внаслідок
надмірної емоційної складової етнічної ідентичності етнополітичні конфлікти відрізняються високим ступенем
ірраціональності, яка виражається
у величезному потенціалі агресивності, ненависті і ворожості, що далеко
виходять за межі раціонального усвідомлення інтересів сторін конфлікту і вибору
стратегії взаємодії;
Ці
особливості дозволяють визначити етнополітичний конфлікт «як тип соціального
конфлікту, суб’єкти якого ідентифікують себе, протилежну сторону або один
одного в етнічних категоріях і вмістом або формою якого є боротьба за контроль
над державними інститутами» або створення власної держави.
Політизація етнічного / національної спадщини
На этом этапе историческое наследие
этноса, даже его язык обретают функции значимого
политического ресурса и происходит институционализация этичности, т. е.
начинается процесс формирования национального движения, использующего этот
ресурс в политической борьбе. То, что раньше было разделяемой этнической
группой традицией, становится орудием культурной и политической борьбы за
воссоздание или обретение национальной государственности.
В политических дискуссиях постоянно прибегают
к функциональному использованию истории для оправдания или оспаривания
каких-либо положений, национальных притязаний или целей. В них
особенно наглядно проявляется инструменталистско-сознательная
эксплуатация истории в рамках националистического сознания.
Развал СССР, появление новых независимых
государств на постсоветском пространстве запустили процесс нациестроительства,
а значит, и переписывания истории.
В республиках в националистической мифологии
доминируют «жертвенные мифы», которые, как показывает опыт Карабаха,
Абхазии, Косова, гораздо опаснее мифов героических. Способом борьбы
за этническое возрождение в этом случае становятся не только апелляция к
утрачиваемым исконным этнообразующим признакам (язык, культура,
государственность), своеобразная маргинализация этнического сообщества,
указания на ее политическую, экономическую или культурную ущемленность, но
и направленная вовне агрессия. Понятно, что в России роль «злой силы»
«зарезервирована» за русскими и российским государством.
Политизация этнического наследия осуществляется вполне
сознательно и целенаправленно, а иногда
эта цель открыто провозглашается. Именно на этом этапе в этнических
регионах даже выбор языка образования и выбор культуры превращаются для
населения в элементы политического выбора.
Шляхи врегулювання
етнополітичних конфліктів
Зазвичай дослідники пропонують три основних шляхи
врегулювання етнополітичних проблем:
– консоціація – тобто інкорпорація етнічних груп, і насамперед їх еліт, в політичну і
адміністративну структуру держави;
– синкретизм – культурне представництво етнічної різноманітності (надання права на
«національно-культурну автономію») при фактичній деполітизації етнічності;
– федералізація – децентралізація і поділ влади по вертикалі, що припускають передачу
частини владних повноважень регіональним, а фактично – етнічним спільнотам.
Однак для того щоб домогтися успіху у врегулюванні
етнополітичних конфліктів, «етнічність повинна бути максимально деполітизована,
підпорядкована пріоритету прав людини і свободи особи. Націоналізм не повинен
переходити в етнонаціоналізм, а повинен базуватися на загальногромадянській
солідарності і патріотизмі. В системі політичних відносин етнічний фактор не
повинен грати великої ролі і в ідеалі взагалі може бути виключений з політичної
сфери як самостійний і самоцінний при обов’язковому зростанні його ролі в
культурі.