Міжнародні стандарти в галузі прав етнічних груп

1. Право народів на
самовизначення та його критерії

Самовизначення — принцип, згідно з яким кожна спільнота має невід’ємне право на вільне
облаштування свого громадського і політичного життя і сама визначає форму свого
правління. Цей принцип посилається на природне право, і він став з 17 ст.
провідною ідеєю ліберальної політичної державної думки. Джон Локк, Жан-Жак
Руссо, як також ідеологи американської і французької революцій, висунули на
чільне місце ідею самовизначення; її здійснювали конституційні акти багатьох
країн у 19 — 20 століть.

Послідовно на цій основі підкреслюється національне
самовизначення, тобто право кожного народу на визволення й утворення
власної самостійної держави або добровільне влаштування взаємин з іншими
державами на основі федерації чи автономії. З цього принципу виникає також
прагнення членів того самого народу до об’єднання в одній національній державі
(нім. і італ. рухи в 19 ст.). Самовизначення націй повинно ґрунтуватись на
дотриманні індивідуальних прав людини, не залежно від її національної
незалежності. Національні спільноти мають право користуватися досягненнями
своєї культури, сповідувати свою релігію, а також користуватися своєю мовою у
приватному житті та публічно вільно та без втручання чи дискримінації у
будь-якій формі, мають право активної участі в культурному, релігійному,
громадському, економічному та державному житті.

Держави вживають заходів для створення сприятливих
умов для реалізації цих прав за винятком тих випадків, коли конкретна
діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить
міжнародним нормам.

Як юридично обов’язковий цей принцип народів на
самовизначення був закріплений у Статуті ООН. Так, у п. 2 ст. 1 встановлюється,
що ООН “розвиватиме дружні відносини між націями на основі поваги принципу
рівноправності і самовизначення народів…”.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.
дається тлумачення цього принципу і, зокрема, зазначається: “Через принцип
рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті, всі народи
мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і
здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава
зобов’язана поважати це право відповідно до положень Статуту”.

Після Другої світової війни багато народів Африки й
Азії перебували в колоніальній залежності від європейських держав. Закріплення
принципу самовизначення народів у Статуті ООН сприяло активізації їх боротьби
за визволення і створення незалежних держав. З метою зміцнення цього принципу і
його практичного здійснення в 1960 р. на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН
була прийнята Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і
народам.

У 1966 р. було прийнято ще два важливих документа:
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний
пакт про громадянські і політичні права. В обох пактах в ст.1 закріплялося право
народів на самовизначення, згідно з яким вони вільно встановлюють свій
економічний і політичний розвиток, вільно розпоряджаються своїми природними
багатствами і ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений притаманних йому
засобів існування. В Декларації 1970 р. це право було найбільш повно
сформульовано: “Всі народи мають право вільно визначати, без втручання ззовні,
свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний та культурний
розвиток, і кожна держава повинна поважати це право відповідно з положеннями
ООН”.

Право на самовизначення тут трактується не лише як
можливість створення незалежної держави, але і як вільний вибір своєї
політичної системи. Це вільна інтеграція або об’єднання з будь-яким незалежним
державним утворенням, здійснення будь-якої політичної системи, яку обере собі
нація. В цьому сенсі право націй на самовизначення правильно характеризується як
принцип природного права, яке ґрунтується на загальнолюдських моральних нормах.
Але право вільно розпоряджатись своєю долею не повинно приводити до порушення
або обмеження інтересів інших народів (націй).

Таким чином, одним з головних принципів міжнародного
права є визнання рівноправності всіх народів та право народів на самовизначення,
включаючи право вільного вибору та розвитку свого соціально-політичного
статусу.

Слід ще раз звернути увагу, що в актах ООН
проголошується право народів, а не націй на самовизначення, на відміну від більшовицьких
документів. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати реалізацію цього права
для поліетнічних народів. Тому в преамбулі Конституції України –
багатонаціональної держави – проголошено, що Основний Закон країни прийнятий на
основі реалізації українською нацією, всім українським народом права на
самовизначення.

Необхідно також зазначити, що право народів на
самовизначення є саме право, а не обов’язок. Від доброї і вільно висловленої
волі народу залежить вибір його подальшої долі: створювати свою незалежну
державу (або приєднатися до вже існуючої держави) чи ні. А ось обов’язок кожної
держави сприяти індивідуально або колективно реалізації принципу самовизначення
народів існує. І народ, якому будь-яка держава перешкоджає реалізувати
відповідно до міжнародно-правових норм принцип самовизначення, має право
звертатися в ООН і одержувати з її боку підтримку на використання засобів
впливу на таку державу аж до вживання збройної сили.

2.
Міжнародні норми в галузі прав етнічних меншин

Присвячені меншинам міжнародні акти загалом
утримуються від визначення поняття “меншина“,
що пояснюється складністю завдання. Тим не менше в них проглядається таке
визначення: група, яка в кількісному відношенні менше, ніж решта населення
країни, чиї члени, які є громадянами цієї держави, мають етнічні, релігійні та
мовні відмінні характеристики в порівнянні з іншою частиною населення країни і
мають намір зберегти свою культуру , традиції, релігію або мову.

Загальне
положення було закріплене Міжнародним
пактом про громадянські та політичні права. Особам, які належать до
меншин, не може бути відмовлено в праві спільно користуватися своєю культурою,
сповідувати свою релігію, виконувати її обряди, а також користуватися рідною
мовою (ст. 27).

Права осіб,
що належать до меншин, викладені у Декларації
ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і
мовних меншин 1992 р. (далі – Декларація про права меншин).

Відповідно до зазначеної Декларації особи, які
належать до меншин мають такі права:

– Користуватися надбанням своєї культури;

– Сповідувати свою релігію;

– Використовувати свою мову в приватному житті та
публічно;

– Брати активну участь у культурному, релігійному,
суспільного, економічного і державного життя;

– Брати участь у прийнятті рішень на національному
та регіональному рівні;

– Створювати свої власні об’єднання в рамках
національного закону;

– Підтримувати контакти з громадянами інших держав,
з якими вони зв’язані національними, етнічними, релігійними або мовними узами
(ст. 2).

Ці права можуть здійснюватися особами, які належать
до меншин як індивідуально, так і спільно з іншими членами цієї групи.

Відповідно до
Декларації про права меншин держави повинні охороняти на своїх територіях
існування, національну або етнічну самобутність меншин, заохочувати створення
умов для розвитку цієї самобутності; вживати належних законодавчих та інших
заходів для досягнення цих цілей.

«Держави вживають заходів для забезпечення осіб, які
належать до меншин користування всіма правами людини та основними свободами в
повному обсязі, без дискримінації; правом висловлювати свої особливості й
розвивати свої культуру, мову, релігію, традиції і звичаї, за винятком тих
випадків, коли конкретна діяльність здійснюється в порушення національного або
міжнародного права. Зазначені особи повинні мати належні можливості для
вивчення своєї рідної мови та навчання на ньому. У галузі освіти вживаються
заходи з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови та культури меншин
» (ст. 4).

Міжнародно-правовим актом, присвяченим меншин, є європейська Рамкова конвенція про захист
національних меншин 1995 р. (далі – Рамкова конвенція), в якій
закріплено право будь-якої особи, яка належить до меншості, вільно розглядати
чи не розглядати себе такою. Така приналежність не тягне за собою будь-якої
дискримінації.

Держава створює умови для підтримки та розвитку
культури і основних елементів самобутності меншин. Не повинні вживатися заходи,
націлені на асиміляцію осіб, що належать до меншин, всупереч їх волі. Такі
особи мають право підтримувати транскордонні контакти з особами за кордоном, що
розділяють їх культурну спадщину. При здійсненні своїх прав такі особи
зобов’язані дотримуватися законів своєї країни. Вони не можуть займатися
діяльністю, яка суперечить таким принципам міжнародного права, як принципи
територіальної цілісності і політичної незалежності держав.

Рамкова конвенція підкреслює значення захисту меншин для
забезпечення стабільності, демократичної безпеки і світу. Такий захист є
“областю міжнародного співробітництва” (ст. 1), а не виключно
внутрішньою справою. Рамкова конвенція є найбільш грунтовним викладом прав
осіб, які належать до національних меншин, і відповідних обов’язків беруть
участь держав, в її основу покладені прийняті міжнародні стандарти.

У 1992 р. був заснований пост Верховного комісара з національних меншин.
Його завдання – запобігання національних конфліктів на ранній стадії. З цією
метою він збирає і вивчає інформацію, результати повідомляються голові Керівної
ради ОБСЄ. Зміст актів ОБСЄ про права меншин загалом відповідає змісту
документів, прийнятих в рамках ООН.

Разом з викладом прав належать до меншин осіб
у Рамкової конвенції підкреслюється їх обов’язок дотримуватися національне
законодавство і поважати права інших осіб (ст. 20). Ніяка діяльність цих осіб
не повинна суперечити “основоположним принципам міжнародного права,
особливо принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної
незалежності держав” (ст. 21). Контроль за здійсненням Рамкової конвенції
здійснюється Комітетом міністрів Ради Європи.