81. «Стримування Росії» за сценарієм Ю. Тимошенко

«Стримування Росії» за сценарієм Ю. Тимошенко

В авторитетному американському журналі Foreign Affairs Юлія Тимошенко опублікувала свою статтю під назвою «Стримати Росію!».

Тимошенко в статті обігрує знамениту “довгу телеграму” американського дипломата Джорджа Кеннана, якого вважають одним з головних ідеологів “холодної війни”. Депеша Кеннана, котрий працював у 1946 році в посольстві США в Москві, як і його стаття Джерела радянської поведінки, опублікована в Foreign Affairs роком пізніше, стала концептуальною основою політики стримування СРСР. Ця лінія залишалася в силі аж до докорінних змін, котрі відбулися на міжнародній арені на межі 1980–1990-х років.

Від цього і відштовхується Юлія Тимошенко. Зауваживши, що вона не вірить у можливість нової “холодної війни”, українська пассіонарія констатує: після катастрофи комунізму Захід так і не виробив реалістичну політику стосовно Москви. Західні партнери зосередилися на підтримці реформ, однак це “не може замінити серйозні зусилля з протидії споконвічному російському експансіонізмові”. Захід діяв так, начебто “колишні дипломатичні поняття втратили силу. Але вони не втратили силу, оскільки Росія займає геополітичну серцевину світу і є продовжувачем безжальної імперської традиції”.

Тимошенко критично оцінює підсумки такого підходу. “Замість того щоб утягнути Росію в систему діалогу і співпраці, коли вона була слабкою… Захід її ігнорував”. Фактично, основна теза екс-прем’єра України полягає в наступному: як би не розвивалася Росія, якими б успішними не були перетворення, не варто очікувати, що вона утратить свою імперську сутність. “Захід повинний прагнути до створення противаг російському експансіонізмові, а не розраховувати на внутрішні реформи в Росії”.

“Якщо й існує країна, у стосунках з якою європейцям і Заходові в цілому потрібна єдина політика, то це Росія”. Тимошенко вважає, що діяти треба негайно, оскільки “залежність від російських енергопостачань буде тільки рости”. “На жаль, політичні лідери, як правило, мають найменше уявлення про те, що треба робити, коли спектр можливостей найбільш широкий. А гарна ідея приходить тоді, коли момент для рішучих і ефективних дій уже прийшов“. Юлія Тимошенко наводить промовистий, на її погляд, приклад: франко-британська політика умиротворення Гітлера до 1939 року.

Вона нагадує, що дотримання принципу колективної безпеки забезпечувало Європі мир і процвітання в останні 60 років. Його втіленням сьогодні має стати “колективний ринок енергії” та відмова від будь-яких сепаратистських угод з Газпромом, що загрожують планам ЄС з будівництва трубопроводів в обхід Росії і дозволяють йому займатися шантажем.

Юлія Тимошенко докладно аналізує проблеми з газовидобутком, з якими в недалекому майбутньому зіштовхнеться найбільша російська компанія.

Вона гадає, що через приплив нафтогазових прибутків Кремль утратив “почуття пропорцій”, тобто створив перебільшене уявлення про власну силу. Привести його до тями здатна тільки скоординована політика Заходу в усіх напрямках – від проблем демократії, Чечні і Косово до транзитного протоколу до Енергохартії, Ірану та поведінку стосовно сусідів. “Якщо Росію підштовхнуть до того, щоб вперше у своїй історії сконцентруватися на розвитку власної території, це і буде найкращою підтримкою російським реформам”, – вважає Тимошенко.

«Євроатлантичне Причорномор’я» або новітня інтерпретація концепції «Міжмор’я»

Останнім часом дедалі частіше в лексиконі західних політиків уживається термін «великий Чорноморський регіон». Як пише виконавчий директор Трансатлантичного центру Німецького фонду Маршалла Рональд Асмус у своїй статті «Євроатлантичне Причорномор’я», «великий Чорноморський регіон являє собою стрижень між основною частиною Європи і «великим Близьким Сходом». Прив’язавши Причорномор’я до Заходу, ми гарантуємо його стабільність у рамках ширшої стратегії зміцнення південного кордону євроатлантичного співтовариства. За великим рахунком, євроатлантичний задум 1990-х полягав у тому, щоб, закріпивши за Заходом Центральну і Східну Європу, раз і назавжди створити пояс стабільності між «розширеною» Європою і Росією. Нині ж обговорюється, наскільки Сполучені Штати і Європейський союз повинні і можуть прагнути до того, щоб розширити такий пояс стабільності на великий Чорноморський регіон. Це стане свого роду доробкою проекту стабілізації південного флангу євроатлантичного співтовариства в умовах дедалі мінливішого й нестабільного великого Близького Сходу».