Харапська культура та культура хамураппі
Харапська культура та культура хамураппі
У 1922 р. індійський археолог Р. Д. Банерджі, розкопуючи пагорби в долині Інду, відкрив руїни міста, яке існувало в III-II тисячоліттях до н.е. Вчені назвали його Хараппською цивілізацією. Давня Хараппська цивілізація розвивалася на території сучасної Індії та Пакистану. Центрами її були два стародавні міста – Хараппа і Мохенджо-Даро. В цій державі ще не знали заліза, але майстри володіли технологією гарячої та холодної обробки міді і бронзи; вони робили металеві сокири, пилки, серпи, долота, ножі, рибальські гачки, предмети озброєння. Хараппци використовували розливи ріки Інд для зрошення полів, тому тут процвітало землеробство. На місці стародавніх поселень археологи виявили зерна пшениці, ячменю, кісточки фініків і насіння дині. Мабуть, для обробітку полів вже застосовувався плуг. Люди вміли вирощувати бавовну, освоїли прядіння і ткацтво. Скотарі в долині Інду розводили зебу, буйволів, овець, свиней, кіз, а пізніше – коней. Вчені вважають, що тоді ж вперше приручили слонів. Про високу майстерність хараппських ремісників говорять знайдені фрагменти керамічних іграшок, прикрас, предметів побуту та скульптурні зображення людей, тварин і богів. Двох – і триповерхові цегляні будинки займали, ймовірно, заможні городяни. Бідняки ж мешкали за межею міста в обмазаних глиною хатинах. Вулиці Хараппи досягали 10 м в ширину. Їх прокладали строго за планом і так, щоб вони перетиналися під прямим кутом. Місто було обладнано водостоками, існували добре налагоджена система колодязів і навіть загальноміська каналізація. В середині II тисячоліття до н.е. хараппци покинули свої землі. Причини, що спонукали їх піти з обжитих місць, до цих пір залишаються загадкою.
Мохенджо-Даро було прекрасно розпланований містом: все його вулиці проходили строго з півночі на південь і зі сходу на захід, і таким чином вони були добре захищені від вітрів. За будівельним статутом жоден будинок не повинен був виступати за загальну лінію. Головні вулиці перетиналися провулками під прямим кутом, і тому в місті не було закутків і глухих кутів. Довжина головної вулиці в Мохенджо-Даро становила 80 метрів, ширина – 10 метрів, по ній одночасно могли проїхати кілька волових возів.За стінами цитаделі розміщувався нижнє місто, що складався з цегельних будинків з плоскими дахами, які одночасно служили і балконами. Будинки зводилися з цегли, який обпалювали у відкритих ящиках, як і до сих пір це роблять індійські селяни. Будинки в Мохенджо-Даро досягали висоти 7,5 метра, замість вікон в них робилися вентиляційні отвори з гратами з глини і алебастру. Щоб у будинок не потрапляла пил з головних вулиць, вхід до нього робився в провулку. Стіни та підлога обшивалися циновками, в будинках були зроблені з цегли ванни, а брудну воду зливали в глиняні посудини з маленькими отворами для просочування: ці судини ставилися на землю.У кожному кварталі були громадські колодязі, чудова для того часу система каналізації і водопровід, по якому подавалася на другі поверхи будинків нагріта сонцем вода. У Мохенджо-Даро була і велика громадська лазня з кабінами та дитячим відділенням. З лазні вода витікала по стічній трубі в головний критий канал, який проходив по кожній вулиці ‘всі канали вливалися в велику яму, що знаходилася за містом.