Міжнародно-правові засади інформаційної безпеки

Міжнародно-правові засади інформаційної безпеки

Однією із найактуальніших і найнебезпечніших загроз, яку несе в собі розвиток інформаційних технологій, є проблема інформаційних війн та інформаційного тероризму. Попри існування багатьох спіль­них ознак між інформаційними війнами та інформаційним терориз­мом (адже і в тому і в тому випадку відбувається несанкціоноване, протиправне втручання в інформаційні процеси), а різниця полягає насамперед у суб’єкті цих дій (держава або кримінальні чи терорис­тичні угруповання) питання інформаційного тероризму набуло більш широкого визнання на міжнародному рівні, тоді, як питання інфор­маційних війн та інформаційної зброї незрідка залишалося за рамка­ми обговорень. Так, ще в 1996 р. в Резолюції Організації Об’єднаних Націй 51/210 “Заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму” державам пропонувалося, під час здійснення заходів боротьби з тероризмом, у т. ч. при створенні відповідного законодавства, “звер­нути увагу на ризик використання терористами електронних або дро­тових комунікацій для вчинення кримінальних дій і необхідність зна­йти засоби, погоджені з національним законодавством, для запобіган­ня подібній злочинності і розвитку відповідної співпраці.

Правові питання боротьби з інформаційним тероризмом поча­ли порушувати на Нараді на рівні міністрів з проблеми тероризму, що відбулася 30 липня 1990 р. в Парижі в межах Загальноамериканської спеціалізованої конференції з тероризму, яка проводилась в Лімі 23 – 26 квітня 1996 р. під егідою Організації аме­риканських країн, і відтоді стали неодмінним аспектом розгляду про­блеми тероризму взагалі.

4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію 53/70 “Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки“. В цій Резолюції було висловлено стурбованість тим, що новітні ін­формаційні технології і засоби телекомунікації можуть бути вико­ристані в цілях, несумісних із завданнями забезпечення міжнародної стабільності і безпеки, і можуть негативно вплинути на безпеку дер­жав; підкреслено необхідність попередження неправомірного вико­ристання або використання інформаційних ресурсів чи технологій у злочинних або терористичних цілях і у зв’язку з цим зроблено заклик держав-членів ООН сприяти розгляду на багатосторонньому рівні іс­нуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки.

Значним кроком у створенні міжнародно-правових засад захисту інформаційної безпеки стало підписання в рамках Ради Європи Конвенції про кіберзлочинність (23 листопада 2001 р. Будапешт) Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2005 р. Цей міжнародно-правовий акт установлює певну систему правил щодо визначення видів з вико­ристанням інформаційних та телекомунікаційних технологій, які кра­їни-сторони цієї Конвенції зобов’язані імплементувати в національ­не законодавство. Конвенція визначає декілька груп правопорушень у цій сфері. Так, усі “кібернетичні” правопорушення поділено на групи, у межах яких виділено окремі їх види.

Першу групу названо “Правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем”. Вона охо­плює такі дії, як незаконний доступ, нелегальне перехоплення: втру­чання у дані, втручання в систему, зловживання пристроями.

Другу групу становлять “Правопорушення, пов’язані з комп’ютерами” підробка, пов’язана з комп’ютерами, та шахрайство, пов’язане з комп’ютерами (мається на увазі створення або підміна да­них із злочинною метою).

Третя група це – “Правопорушення, пов’язані зі змістом”, до якої належать правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією.

Четверту групу становлять “Правопорушення, пов’язані з порушенням авторських та суміжних прав”.