Утворення староруської ранньофеодальної держави — Київська Русь

Першу державу східних слов’ян літописи та інші пам’ятки давньої літератури називають Рус­сю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Належала вона до найбільших, еко­номічно, політично й культурно розвинутих держав середньовіччя.

Головним писемним джерелом вивчення історії Русі є літописи. Найвідоміші серед них «Повість минулих літ» (скла­дена у Києві близько 1111 р.), Київський XІІ ст., Галицько-Волинський XІІІ ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін.

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між — “норманістами” та “антинорманістами”.

“Норманісти” вважали, що державність, і саму назву “Русь” на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер (Академії наук у Петербурзі). Свою гіпотезу вони мотивували на основі “Повісті временних літ”, де йшлося про князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

“Антинорманісти“ рішуче заперечували “варязького фактора” в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово “Русь” — слов’янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов’ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Її перші ознаки виявляються ще в Антському об’єднанні (II — початок VII ст.).

У VIII ст. політична карта Європи суттєво змінилася. Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська держава й Арабський халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста, зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На схід і північ від неї знаходилися володіння варварів. Степи були тим коридором, яким до Європи хвиля за хвилею вдиралися кочовики. Вздовж степової смуги площі близько 700 000 кв. км. розселилися слов’яни.

На цих земля слов’яни утворювали союзи племен — військово-політичні об’єднання, найрозвинутіші з яких нагадували західноєвропейські “варварські королівства” раннього середньовіччя. Візантійці називали ці союзи “славініями”. Першими з них були союзи антів та склавинів. У “Повісті минулих літ” літописець Нестор навів назви й місця розселення східнослов’янських союзів племен. На території України існували такі славінії: бужан і волинян, полян і уличів, тиверців і древлян, білих хорватів і сіверян. Поступово союзи племен перетворювались у племінні князівства — територіальні політичні союзи державного типу. Ці княжіння, або “землі”, мали численні поселення — гради (по кілька сотень у кожному княжінні), своїх князів і стольні міста, які були адміністративними, культовими й ремісничими центрами. 

Досить швидко серед інших слов’янських градів став виділятись Київ. Цьому сприяло його географічне положення. У “Повісті минулих літ” літописець Нестор про заснування Києва розповідає так: “…і було три брати. Одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їхня — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, що від нього прозвалася Хоровиця. І в ім’я брата свого старшого заклали городок і назвали його Київ”. 

За літописом Кий був полянським князем, що започаткував династію Києвичів і правив наприкінці V – на початку VI ст. Найвідомішими представниками династії Києвичів були князі Аскольд та Дір. 

Київський князь міцно тримав ключі від Верхньої Наддніпрянщини, оскільки мав можливість контролювати річки – притоки Дніпра. Водні шляхи були основними торговельними артеріями середньовіччя. Згодом через Київ проходив славнозвісний шлях “з варяг у греки”, що поєднував Балтійське та Чорне моря. Київ поступово перетворився у культурний, економічний й політичний центр слов’ян. Навколо нього у Середньому Подніпров’ї впродовж другої половини VII-VIII ст. сформувався державний центр східних слов’ян – Полянський союз, до якого увійшли землі полян, древлян і сіверян. 

З арабських джерел відомо, що на цих землях існувало східнослов’янське князівство, назване Куявією. Також Київське князівство було відоме як Руська земля. 

Інший осередок східнослов’янської державності, який називають арабські автори, – Славію – пов’язують з ільменськими слов’янами на півночі. Їх стольним градом була Ладога. 

У середині IX ст. Київське князівство досягає значного розвитку. Зокрема, завдяки князюванню Аскольда, який практично все своє життя провів у походах. Завдяки вдалим чотирьом походам на Візантію (860 р., 863 р., 866 р., 874 р.) були укладені вигідні договори для Русі. 

Як пише Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» у 862 р. два князі Аскольд і Дір, залишили дружину свого князя Рюрика в Новгороді, а самі з військом поплили Дніпром вниз. У 879 р. князь Рюрик помер, його син Ігор не мав права керувати містом Новгородом, оскільки він був ще неповнолітнім. Його регентом і опікуном став Олег, який заявив, що до повноліття Ігоря буде від його імені керувати дружиною і містом Новгородом. 

У 882 р. Олег прибув до Києва, де під виглядом купців разом зі своєю дружиною, варягами, фінами, незадоволеними слов’янами та іншими найманцями, підступно вбивають Аскольда та Діра. В наслідок перевороту у Києві встановлюється нова династія – Рюриковичів. Формально влада перейшла до Ігоря Рюриковича, однак у зв’язку із його неповноліттям фактичну владу в Русі перебрав до своїх рук Олег. 

За час свого князювання Олег (882-912 рр.) в Києві приєднав до Русі – сіверян, древлян, уличів, тиверців, північні племена кривичів, радимичів, новгородських слов’ян. Таким чином Київ став столицею об’єднаної держави – “матір’ю міст руських”. (В історії Олега прозвали «Віщим», а його слова, які він промовив, залишились вічно: «Хай буде Київ матір’ю градом руським».) 

Протягом VIII-IX ст. східнослов’янський світ упевнено і неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних здобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довкола якого наприкінці IX ст. сформувалася давньоруська держава.