Руська Правда, їх характеристика і значення

«Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI–XII ст. на основі звичаєвого права.

Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам’ятки литовської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерті грошовою карою).

Характеристика й значення

Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам’ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов’янських народів, зокрема польських статутах короля Казимира та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руським правом».

«Руська
правда» Ярослава Мудрого – відомий нам кодифікований збірник юридичних норм
українського народу (1015-1016 рр.). З цього видно, як високо цінувалася
людська честь, осуджувались злодії та вбив­ці. Наші предки шанували старших і
були милосердними – не запро­вадили смертної кари на Русі. За всякий злочин
існував штраф, і можна було відкупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з
рідної землі – за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав збирав бібліотеки,
де знаходилися правові та політичні документи і намагався поширювати освіту на
Русі.

Перший юридичний кодекс «Руська правда» складається із двох частин    :

І частина – Правда Ярослава (близько 1016 рр.), яка, поміж ін­шого, включала і правові настанови дохристиянських часів; 

II частина – Правда Ярославовичів, складена синами князя Ярослава у Вишгороді (1072 р.), або
Коротка і Поширена Правда.

Правда
Ярослава складається із трьох частин: 

І частина – Статті про вбивство. 

II частина – Статті про поранення і образу. 

III частина – Статті про порушення прав власності. 

Оригінал її
не зберігся, а норми відтворені за пізнішими списками. В цьому кодексі відсутні
деякі норми права. Ця «Правда» є неповним джерелом українського права початку
XI століття. Наприклад, відсутні норми про правове становище челяді, норми
спадкового права. «Правда» говорить про право власності, але не говорить про
власність на землю і про правове становище залежного населення. Це пояснюється
тим, що право, його норми і форми відста­вали від еволюції соціально-економічного життя.

«Правда
Ярославовичів» виникає за умов уже розвитку феодальних відносин, загострення класової боротьби і це відповідь на повстання населення 60-70 рр. XI ст. В подальшому українські пам’ятки права доби Київської Русі вплинули на подальший розвиток українського права. «Руська правда» в Київській Русі ділила судочинство на два ві­домства: 

1. Світське.

2. Церковне.

Найнижчою
судовою інстанцією були громадські суди, які складалися із сільських старшин і
розглядали не­значні справи. Складніші справи розглядалися за участю
представників декількох сіл. На рішення громадських судів можна було скаржитися
до княжих судів, де засідали самі князі, або посадники чи тіуни.

У процесі
брали участь: «ябедник» – щось на зразок офіційного об­винувача. «Метальник» –
писар. «Істці» – слідчі. Могли бути присутні «Старці» (які мали дорадчий
голос). Холопів судив сам феодал – зем­левласник. Рішення суду феодала було
остаточним і не оскаржувалось. Церковні суди – це суд митрополита і владики. їх
юрисдикція поширю­валася на духовенство і церковних людей.

«Руська правда» вперше офіційно захищала становище: 

1. Жінки. 

2. Дружини. 

3. Матері. 

Після смерті чоловіка дружина зберігала своє майно і ставала главою сім’ї Батько мав право ділити майно тільки серед синів. Боярин – ще і серед дочок. «Право» захищало матір, коли діти не хотіли їй коритися: «Дітям волі не давати». За вбивство жінки було таке ж покарання як і за вбивство чоловіка. «Злочин» – це образа суспіль­ства. Це поняття ділили на такі види: 

1. Злочин проти князя. 

2. Злочин проти держави. 

3. Злочин проти особи. 

4. Майновий злочин. 

Покарання за
«Руською Правдою» досить м’які. Відсутня смертна кара. Вбивство каралося тільки
штрафом – частина князю, частина родичам вбитого. «Злодія» можна було стратити
на смерть тільки коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він
починав чинити опір. Якщо його схопити і зв’язати, а потім вбити, то штраф тим,
хто його затримував. За вбивство заможного штраф удвічі більший ніж за простого
чоловіка.

Існувала
специфічна міра покарання: «поток і пограбування». Це був найтяжчий вид
покарання, а саме за підпали, конокрадство, розбій. Зло­чинця разом із сім’єю
виганяли з громади, а хата і майно знищувалося, люди причетні до цього, втрачали
всі права і їх намагалися не приймати в інші громади.

Термін
«гнати слід» полягав у розшуку злочинця по свіжому сліду. Там, де закінчувався
слід, і був злодій. Якщо його не знаходили, то та громада, де «закінчувався
слід» – село, якась територія, місцевість, по­винна була знайти злодія. А коли
злодія не знаходили, то їм треба було відшкодувати вкрадене. Злодія знаходили
практично завжди.

«Злодій»
якого обвинувачували міг заявити про «наклеп». Для цього потрібно було знайти
обвинуваченого та виставити «сімох по­слухів» – свідків своєї порядності.
Іноземець мав право виставити «двох послухів». Хто не міг знайти «послухів»,
той ішов на «суд Бо­жий». У справах крадіжки до двох гривень, злодій міг
очиститися від підозри у вчиненні злочину «присягою». До шести гривень тільки
«випробуванням водою», коли підозрюваного кидали у воду. Осо­бливість
випробування полягала у тому, що випробуваний визнавався «невинним», якщо він
тонув. Коли річки не було поряд застосовували «випробовування розпеченим
залізом». Якщо не залишилося слідів від опіків, то людина «невинна».