Віленсько-Радомська унія
Віленсько-Радомська унія (1401 р.) – угода між правлячими елітами Великого князівства Литовського (ВКЛ) і Корони Польської (КП), що відновила державно-політичний союз між цими країнами, фактично розірваний Салінською угодою 1398 р. Віленсько-Радомська унія стала продовженням Кревської унії 1385 р. і Острівської угоди 1392 р. Вона була укладена в обстановці різкого послаблення ВКЛ внаслідок поразки війська Великого князівства Литовського Вітовта у битві з ординцями на р. Ворсклі і зміцнення політичних позицій Золотої Орди та Великого князівства Московського у Східній Європі. Тим часом правлячі кола Корони Польської не полишали наміру відновити польсько-литовську унію після невдалої спроби реалізації Кревської унії 1385 р. Зацікавлений у підтвердженні своїх верховних прав на Литву й залежні від неї землі Русі був і Владислав II Ягайло, королівський статус якого на той час захитався у Польщі в зв’язку зі смертю його дружини, королеви Ядвіги, а також невдоволенням місцевої знаті ходом реалізації умов Кревської унії 1385 р., зокрема тієї її умови, що передбачала повернення до складу Корони Польської раніше відторгнених від неї земель. Через ці обставини Віленсько-Радомська унія стала своєрідним компромісом між крайніми намірами адептів Кревської унії та прихильників політічної самостійності ВКЛ. Більшість документів Віленсько-Радомської унії збереглася до нашого часу в оригіналах чи копіях.
Основу Віленсько-Радомської унії склала угода, досягнута у Городні (нині Гродно, Білорусь) між 25 і 31 грудня 1400 р. польським королем, верховним князем литовським та дідичем Русі Владиславом II Ягайлом та Вітовтом, фактичним правителем ВКЛ. Оформлена кількома актами, зокрема виданими у м. Вільно (нині Вільнюс) 18 січ. 1401 р. від імені:
1) Владислава II Ягайла, який допустив литовського князя Вітовта пожиттєво до участі в управлінні ВКЛ;
2) Олександра (правосл. хресне ім’я Вітовта), який зобов’язувався бути вірним королеві й Короні Польській, обіцяючи, що після його смерті ВКЛ буде повернене королю, його нащадкам і КП, за винятком земель, наданих пожиттєво його дружині Анні та його братові Сигізмунду;
3) прелатів, князів, панів, шляхти й «обивателів» литовських та руських земель ВКЛ, які обіцяли свою вірність королю, Короні й «обивателям» КП, надання їм в разі потреби військової допомоги й дотримання умов угоди між королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом;
4) грамотою, виданою у м. Радом (Польща) 11 берез. 1401 р. від імені коронної ради КП, якою остання обіцяла: дотримуватися умов угоди між Короною та королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом і надавати необхідну військову допомогу. Крім того, особисті присяжні записи видали: стародубський князь Олександр Патрикійович (31 груд. 1400, біля оз. Круди, між Городнею і Меречем, нині Мяркине, Литва); друцький кн. Семен Дмитрович (26 січ. 1401, Бірштани, нині Бірштонас, Литва); київ. намісник кн. Іван Ольгимунович Гольшанський (12 лют. 1401, Мереч); литов. кн. Юрій Довговд (24 лют. 1401, Троки, нині Тракай, Литва). Цими грамотами вони зобов’язувалися не шукати після смерті Вітовта іншого господаря, окрім польського короля Владислава II Ягайла.
Таким чином, формально Віленсько-Радомська унія не означала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави, проте визначала його васальну залежність від КП й польського короля. Утвердження Вітовта пожиттєвим правителем з титулом великого князя литовського передбачало збереження за ВКЛ певної самостійності. Водночас васальний характер зв’язку литовсько-руської еліти з польською і задекларована Віленсько-Радомська унія, необхідність здійснення спільного курсу в зовнішній політиці та спільних військових операціях створювали передумови для повного підкорення ВКЛ Польській державі.