Статути Великого князівства Литовського
Статути ВКЛ — кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли і на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж 16 ст. було видано три статути: 1529 р. (Старий), 1566 р. (Волинський статут) і 1588 р. (Новий). Усі вони досить подібні один до одного, тому інколи їх називають трьома редакціями.
Найрозробленішим з них є Статут 1588 р. — класичний кодекс феодального права, що вміщував норми практично всіх галузей права, в т. ч. державного (конституційного) права, чого не було в законодавчій практиці інших європейських країн.
Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. В них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території (зокрема, українського), норми давньоруського, римського, німецького, польського права, сеймові постанови, великокнязівські привілеї, постанови повітових сеймиків, Судебник Казимира 1468 р., відповідна місцева судова практика, норми церковного права. Кодекси увібрали основні положення адміністративного, цивільного, земельного, кримінального, процесуального, і сімейного права Литви, Польщі, України тощо.
У Статутах ВКЛ вперше вирішено ряд складних теоретичних і практичних завдань та опрацьовано систему і структуру розміщення прав, норм залежно від їх змісту, вміщено типові та узагальнюючі норми, додано докладну редакцію кожного артикулу (статті); запроваджено багато нових прав, норм, які відображають тогочасні товарно-грошові відносини. Укладачі Статутів виробили свою систему кодифікації на основі таких нових принципів: суверенність держави (всупереч середньовіч. космополітизму), єдність права, пріоритет писаного права.
Права, норми, викладені в Статутах ВКЛ, становили своєрідну феодальну конституцію, в якій уперше визначено основи суспільного і державного ладу, структуру, порядок утворення і повноваження деяких органів державного управління і суду, правове становище станів і соціальних груп населення. Проголошувалося, що всі особи, «і вбогі, і багаті», повинні судитися за нормами, викладеними в Статутах ВКЛ. Статути відображали еволюцію політичного устрою Литовсько-Руської держави, від магнатської монархії до шляхетської, в зв’язку з посиленням економічної і політітичної ролі дрібної та середньої шляхти.
Статут 1529 р. (243 артикули в 13 розділах) ще зберігав перевагу магнатів, закріплюючи за ними провідну політичну роль та особливу юрисдикцію. Видання першого загальнодержавного кодексу стало початком обмеження свавілля великих магнатів щодо шляхти. У Статуті 1529 р. закріплено умови, необхідні для зарахування до шляхетського стану, в результаті чого деякі категорії населення було виключено з нього.
Згідно з Статутом 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснено адміністративно-судову реформу в державі. Було встановлено загальну підсудність усієї шляхти т. з. статутовим судам (земським, гродським і підкоморським), поділено державу на повіти і запроваджено обов’язкову присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму включено, поряд з вищою палатою (пани-рада), представників рядової шляхти — повітових послів.
Статут 1588 р. (488 артикулів у 14 розділах) оформив створення єдиного стану залежного селянства. Кримінальні статті Статуту були спрямовані на захист рухомої та нерухомої феодальної власності (передусім, земельної).
Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти Великого князівства Литовського насамперед від посягань з боку польських магнатів.
Третій Статут 1588 р., на противагу акту Люблінської унії 1569 р., закріпив значну державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського. Його було підготовлено як загальнодержавний кодекс права Великого князівства Литовського, що може входити до федеративної держави разом з Польщею або існувати самостійно. Враховуючи, що одним з основних джерел статутів була «Руська Правда», та й написано їх тодішньою руською канцелярською мовою, для українського народу «іноземне походження» статутів мало досить відносний характер, їх норми відтворювали звичні давні права і розглядалися як власне споконвічне право. Статути були основними збірниками права в Україні з 16 до 40-х рр. 19 ст. У ході численних спроб кодифікувати «малоросійські права», які здійснювалися у 18 ст. і на поч. 19 ст., саме статути ставали найважливішими джерелами цих проектів. Більше того, питання про доцільність застосування норм статутів нерідко набувало політичного значення і ставало предметом гострої боротьби за автономію України в складі Російської імперії. Дію статутів на території Київської, Подільської, та Волинської губерній припинено сенатським указом від 25.VІ 1840 р. В Лівобережній Україні (Чернігівській і Полтавській губернії) 4.III 1843 р. статут було замінено Зводом законів Російської імперії. Деякі законоположення статутів були внесені до Зводу законів і зберігали законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р. Таких норм, щоправда, налічувалося лише 53 з 3979 статей 10-го тому Зводу і стосувалися вони здебільшого права спадщини та сімейного права.