Аграрна політика в УНР доби Директорії
Аграрна політика в УНР доби Директорії
У період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні в центрі уваги різновекторних політичних сил та широкого загалу населення стояло земельне питання. Це було зумовлено соціальною структурою українського народу, переважну більшість якого становило безземельне та малоземельне селянство. Директорія УНР, як і інші політичні режими, намагалася розв’язати аграрну проблему та привернути на свій бік селянські маси. олітику на засадах націоналізації
Переможне антигетьманське повстання, широка підтримка його селянськими масами поставила на порядок денний розв’язання найпекучішої проблеми для України — аграрної. В той час, при досить низькому рівні національної свідомості широкого загалу, коли ідея української державності не була домінуючою в масах, а на передній план ставилося вирішення соціальних завдань, здійснення аграрної реформи і наділення селян землею могло значно збільшити соціальну базу підтримки української державності і забезпечити перемогу національної революції.
Треба зазначити, що помітним чинником, який впливав на політику Директорії, була демагогічна пропаганда більшовиків. Вона знаходила певний грунт у настроях селян. Лідери УНР бачили цю небезпеку і вважали, що для нейтралізації більшовизму потрібно негайно провести земельну реформу
Для того, щоб привернути селянство на свій бік, 15 грудня 1918 р. Директорія видає закон про заборону продажу, закладу та оренди землі. 25 грудня було опубліковано Декларацію, в якій оголошено, що до остаточного вирішення земельної реформи всі трудові селянські господарства залишаються в користуванні їх власників, а інші землі (насамперед поміщицькі) переходять в користування безземельних та малоземельних селян
Під тиском вимог селянства, а також за браком часу, за основу для вироблення Земельного закону було взято відповідний акт Центральної Ради і в дещо зміненому вигляді подано на розгляд Директорії. 8 січня 1919 р. ухвалено представлений аграрний акт, який з провідних партій підтримали УПСР та УСДРП, а Українська партія соціалістів-федералістів, згідно з аграрними пунктами своєї програми виступила проти. Згодом цей закон затвердив Трудовий конгрес, на якому В. Винниченко підкреслив, що “Земельний закон Директорії скерований виключно на те, щоб забезпечити землею трудове селянство”
Аграрний акт УНР скасовував приватну власність на землю і вона ставала “добром народу” України. Земля відводилася земельними управами в приватно-трудове користування.
За земельним законом, строки користування землею могли встановлюватися сільськими громадами та товариствами. Допускався перехід наділів у спадщинне користування, але надалі це повинен був відрегулювати окремий закон. Звичайно ж, селянство в переважній більшості на своїх сходах та з’їздах ухвалювало постанови про спадщинне землекористування і висловлювалося проти періодичних переділів землі
Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державний фонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданими інших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації
Вирішення аграрного питання істотно залежало від органів, створених з цією метою, — земельних управ. Були випадки, коли села відмовлялися відновлювати їх діяльність. Часто населення виражало незадоволення їх складом. Головне завдання аграрних органів полягало в з’ясуванні земельного фонду і подальшому розподілі його між трудящим селянством.
Таким чином, за весь час своєї діяльності уряд УНР не спромігся провести аграрні перетворення. Аналіз історичних подій цього періоду дозволяє зробити висновки про причини, які призвели до таких наслідків. Насамперед, це—постійні військові дії і зміна лінії фронту, через що дуже важко було здійснювати підготовку та реалізацію земельної реформи. Серед інших причин найбільш вагомі такі: недостатня продуманість земельного законодавства, що викликало незадоволення селянства окремими його положеннями; розлад фінансової системи і постійна відсутність коштів, що паралізувало роботу органів по проведенню аграрних перетворень; і найгірше — байдужість стомленого війною селянства до земельної реформи.
Аграрна політика Директорії УНР була яскраво вираженою класовою політикою, спрямованою на забезпечення землею безземельного та малоземельного селянства. Вона постійно балансувала між економічною доцільністю і популізмом, між реаліями життя та ідеологічними догмами соціалістів. Земельне законодавство, яким Директорія старалася відреа- гувати на тенденції поточної політичної ситуації, все ж не виконало свого завдання по консолідації селянства навколо влади УНР на основі розв’язання аграрного питання. Це було однією з головних причин поразки української національної революції.