Причини поразки української національної революції

Юридичне оформлення
радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III
Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної
радянської Республіки, розроблену на основі конституційної моделі більшовицької
Росії. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу „диктатури пролетаріату”.
Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УРСР ставив перехід від всевластя
буржуазії до влади робітничого класу (до соціалізму). Скасовувалась приватна власність,
декларувались демократичні свободи. Влада трудящих мала здійснюватись через систему
Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Центральними органами
визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський ЦВК та Рада Народних Комісарів
(уряд республіки).

У другій половині
1919 р. у зв’язку із захопленням України військами Денікіна, УРСР тимчасово припинила
своє існування.

Наприкінці 1919 року
Червона Армія розгромила білогвардійські війська Денікіна, звільнивши від них територію
України. Створений 11 грудня в Москві надзвичайний орган влади – Всеукраїнський
революційний комітет, в міру звільнення української території, призначав ревкоми
в губерніях, повітах і містах. На початку 1920 р. радянську владу на Україні було
відновлено.

Проте загрозу для неї складали ще два ворожі вогнища: 

– перше – в Криму,
де була сконцентрована 150 тис. білогвардійська армія генерала Врангеля, який у
квітні 1920 р. заступив на пост головнокомандувача збройними силами Півдня Росії
А. Денікіна;

– друге – з боку
Речі Посполитої. Між урядами УНР (С. Петлюра) і Польщі (Ю. Пілсудський) у квітні
цього ж року було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу
проти радянської влади на Україні і відновлення УНР на чолі з Головним отаманом
С. Петлюрою (як своєрідну компенсацію за допомогу С. Петлюра віддавав полякам західноукраїнські
землі, а також управління українськими залізницями, брав на себе утримання військ
тощо). І лише після розгрому польсько-петлюрівських військ і заключення між Росією
і Польщею в жовтні 1920 р. перемир’я (18 березня 1921 р. було підписано Ризький
мир між Польщею, Російською Федерацією і Радянською Україною) та очищення впродовж
червня-листопада 1920 р. українських земель (у т. ч. і Криму) від врангелівських
військ, радянська влада остаточно укріпилася на всій території України, окрім західноукраїнських
земель. Західна Україна увійшла до складу Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь,
Холмщина, Посяння, Підляшшя і Лемківщина), Чехословаччини і Румунії (Буковина).
Отже, боротьба за незалежність України завершилась поразкою.

 Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.: 

1. низький
   рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного
   руху;
2. очолила
   національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян.
   Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично несвідомими, неосвіченими,
   неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;
3. робітники,
   підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;
4. відсутність
   єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних
   інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський,
   гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали
   лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.
5. несприятлива
   міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато
   сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці,
   війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Проте українська
національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення: 

• у ході революції
  український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;
• героїчна
  боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним
  поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної
  незалежності в 1991 р.

Варто відзначити
також історичні уроки української революції: 

• необхідність
  опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;
• оперативне
  розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення
  добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;
• створення
  власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур
  не лише в центрі, а й на місцях;
• чіткість
  програмних завдань розбудови національної держави;
• наступальність
  агітаційно-пропагандистської роботи в масах;
• забезпечення
  єдності в керівництві і в суспільстві загалом;
• турбота
  про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.