Форми реалізації права та механізми їх здійснення

2. Форми реалізації права та механізми їх здійснення

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах правові норми
тільки тоді виконують своє соціальне призначення, коли вони втілюються в дійсність,
реалізуються у свідомо-вольових діях суб’єктів. Іншими словами прийняття нормативно-правового
акту – це попередній етап правового регулювання. Головний аспект правореалізації
полягає у тому, щоб на практиці здійснити ті заходи, які стали нормою права, але
ще не знайшли свого втілення у житті. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує
процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний результат даного різновиду
організуючого впливу права на суспільне життя.

Сучасна юридична наука не містить єдиного розуміння категорії „реалізація
норм права”. Цілий ряд вчених, даючи дещо різні визначення цьому поняттю, сходяться
в одному, що реалізація норм права – це фактичне здійснення правових приписів у
поведінці суб’єктів права. Іншими словами, це втілення у вчинках людей тих вимог,
які в загальній формі відображені у нормі права. Реалізація норм права є безпосереднім
результатом правового регулювання, конкретний його прояв.

Зокрема, О.Ф. Скакун підреалізацією норм права розуміє втілення приписів
правових норм в правомірній поведінці суб’єктів
права, в їх практичній діяльності.

В свою чергу П.М. Рабінович підкреслює, що соціальною сутністю реалізації
правових норм є задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціально
допустимими способами, засобами, які змодельовані, сконструйовані державою.

Формулюючи найбільш загальні риси
реалізації, її виділяють з дії права в якості самостійної правової категорії. Сучасними
вченими досить аргументовано обґрунтовано, що дія права є більш широким поняттям
ніж реалізація. Вони різняться за колом осіб,
на яких вони розповсюджуються; за часом дії; за територією поширення.

В понятті „дія права” теорія узагальнює всі способи впливу юридичних норм на
суспільне життя:

1. Інформаційний спосіб, коли нормативний
акт повідомляє суб’єктів про встановлені правила поведінки.

2. Ціннісно-орієнтаційний дає оцінку
різноманітним варіантам поведінки, цілеспрямовує діяльність суб’єктів.

3. Нормативно-регулятивний, який,
на відміну від двох попередніх, і є власне юридичним регулюванням.

Більшість авторів вважають, що реалізація є стрижнем дії норм права, його
юридичною основою. Реалізацію норм права
можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових
актах, означає втілити в життя – у суспільні відносини, поведінку громадян – волю
законодавця й інших суб’єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку.
Без такої реалізації право втрачає свою соціальну цінність.

На підставі викладеного сучасні дослідники дають визначення реалізації права,
що, на нашу думку, є найбільш повним та узагальненим.

Отже, реалізація права – це реальне,
практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через правомірну
поведінку суб’єктів права (дії чи бездіяльності) з метою задоволення основних потреб
людини, суспільства і держави за допомогою способів і засобів, встановлених державою.

В сучасній юридичній літературі запропоновано кілька конструкцій способів
і форм реалізації норм права. В залежності від суб’єктів, які реалізують норми
права, виділяють індивідуальну і колективну форми правореалізації. Індивідуальна
форма правореалізації полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному
порядку) використовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юридичні
обов’язки. Колективна форма правореалізації потребує для цього поєднання зусиль
кількох суб’єктів. Зокрема, конституційна норма (ст.45 Конституції України), яка
закріплює право громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному,
так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст.36), що передбачає
право громадян України на об’єднання в політичні партії та громадські організації,
– тільки в колективному.

На основі методів здійснення права правореалізуюча діяльність диференціюється на примусову і добровільну.

Залежно від взаємовідносин суб’єктів права розподіляють форми реалізації, які засновані на формальній
рівності сторін, а також на такі, де одна сторона наділена функцією веління.

У відповідності до поділу норм на забороняючі, зобов’язуючі та уповноважуючі виділяють такі три форми безпосередньої
реалізації права, як дотримання, виконання і використання.

Дотримання – це така форма реалізації забороняю­чих чи охоронних
правових норм, яка полягає в утриманні від дій, заборонених цими нормами, суворому додержанні
встановлених заборон. Для реалізації забороняючих норм необхідним
є утримання від заборонених дій, тобто пасивна поведінка. Наприклад, в ст. 54 Конституції
України закріплено положення про те, що ніхто не може поширювати результати творчої,
інтелектуальної діяльності іншого громадянина без його згоди. Для дотримання такої
заборони необхідною є пасивна поведінка: утримання від поширення результатів творчої,
інтелектуальної діяльності іншої особи, якщо немає згоди автора.

Всі охоронні норми містять заборону, яка хоч і
не формулюється прямо, однак логічно виводиться зі змісту норми: якщо за певні діяння
в санкції норми встановлено юридичну відповідальність, то такі діяння є забороненими.Такі норми викладені, наприклад,
в особливій частині Кримінального кодексу, або Кодексі про адміністративні порушення,
звернені до необмеженого числа суб’єктів і стосуються кожного деліктоздатного суб’єкта.

Забороняючі та охоронні норми передбачають абсолютні чи відносні обмеження.
Основна їх ціль – попередження негативних дій, які можуть нанести шкоду суспільним
відносинам. Додаткові цілі – спрямування діяльності суб’єктів на бажану поведінку.

Дотримання встановлених заборон відбувається, як правило непомітно: в процесі
правомірної бездіяльності чи під час здійснення
дозволених дій. Наприклад, студент, знаходячись на лекції і не вчиняючи заборонених
діянь, реалізує усі забороняючі та охоронні норми.

Виконання норм права – це така форма реалізації, яка полягає в обов’язковому
вчиненні діянь, що передбачаються нормами права та (або) укладеними на їх підставі
договорами. Виконання обов’язків шляхом вчинення визначених дій
в деяких випадках прирівнюється до утримання від тих чи інших дій. Виконання незалежно
від того, яким шляхом воно досягається – в результаті активних дій або ж утриманням
від них (бездіяльності), завжди пов’язано з втіленням у життя зобов’язуючих приписів.
Наприклад, виконання правил техніки безпеки під час роботи на верстаті передбачає
як активні, так і пасивні діяння. Таким чином, здійснення позитивних зобов’язань спрямоване на досягнення
бажаного для суспільства соціаль­ного результату.

Виконання права термінологічно є дуже схожим з його дотриманням. Але виконання
виступає як форма здійснення суб’єктами як активних, так і пасивних обов’язків,
тоді як правова заборона – це різновид юридичного обов’язку лише пасивного типу.

На відміну від дотримання, виконання передбачає реалізацію конкретних правових
відносин, що характеризується наявністю не менше двох суб’єктів, встановленням між
ними чіткого правового зв’язку на основі передбачених в гіпотезі норм права юридичних
фактів.

Використання норм права – це форма реалізації суб’єктивного права, при
якій здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм. Останні надають суб’єктам право
на здійснення передбачених в них позитивних діянь.

Використання права відрізняється від двох попередніх форм реалізації правових
норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб’єктивних прав, а не реалізація
юридичних обов’язків та заборон. Особі надається право самій вирішувати користуватися
наданим правом чи ні. Але у будь-якому випадку, за наявності бажання особи, ця норма
буде реалізована. Наприклад, відповідно до ч.1 ст.35 Конституції України, кожен
має право на свободу світогляду і віросповідання.

Зазвичай використання передбачає активну поведінку (як у вищезазначеному
прикладі). Водночас, необхідно відзначити, що існують випадки, коли реалізація права
у формі використання можлива й у пасивній поведінці. Наприклад, в ст. 23 Конституції
України зазначено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання
щодо себе. Даний припис є частиною права на захист і особа може використати надане
право у пасивній формі, тобто не свідчити проти себе.

Використання правових норм складається із таких можливос­тей: діяти певним
чином, користуватися певним соціальним благом, вимагати належної поведінки від відповідної
особи, звертатися до правоохоронних органів з вимогами захисту і відновлення порушеного
права.

Суб’єктивне право іноді визначається як
„дозвіл”. На думку О.Е. Лейста, з точки зору реалізації права, це є неточним.
В правовій державі громадянину дозволяється усе, що не заборонено. Виходячи із цього,
відсутність заборони автоматично означає дозвіл. Спеціальний дозвіл як тип правового
регулювання поведінки громадян є характерним для тоталітарних держав, де для прояву
самостійності та ініціативи з будь-якого питання громадянину потрібен спеціальний
дозвіл влади.

Необхідно відзначити, що дозвіл та надання права не є тотожними поняттями.
Кожному дозволено дихати свіжим повітрям з балкону власного будинку, але це не породжує
юридичну можливість перешкоджати проїзду автомобілів по дорозі, що знаходиться поруч.

В громадянському суспільстві суб’єктивне право не є „мірою дозволеного”,
а є можливістю поведінки, яка гарантована юридичними засобами, забезпечена необхідністю
відповідної поведінки зобов’язаних осіб та необхідністю примусового відновлення
порушеного права і (або) покарання його порушників.

Межею використання суб’єктивного права є права інших людей. В ст. 23 Конституції
України закріплено положення: „Кожна людина має право на розвиток своєї особистості,
якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей”. Однак, це не означає,
що своє право не можна використовувати, якщо при цьому правомірно спричиняється
збиток інтересам (а іноді – правам) інших осіб. Наприклад, власник будинку має право
його продати молодіжній рок-групі для проведення репетицій, хоча це може порушити
деякі інтереси сусідів.

Перераховані форми безпосередньої
реалізації права мають свої механізми. Має свій механізм також правозастосування,
сутність якого буде розглянуто в наступному підрозділі.

Як справедливо зазначає В.О. Котюк, щоб зрозуміти механізм реалізації права
потрібно використати системний, функціональний та соціологічний підходи. Вбачається
за доцільне спочатку звернути увагу на поняття механізму в науці вцілому.

Отже, механізм – це пристрій (сукупність ланок або деталей), що передбачає
чи перетворює рух. Перекладаючи це положення на юриспруденцію, можна зробити висновок,
що механізм – це система взаємопов’язаних на усіх рівнях складових елементів у статиці.
У випадку ж розгляду цих елементів в динаміці, – можемо говорити вже про процес
того чи іншого явища.

Таким чином, механізм реалізації права складається з наступних елементів:

а) юридичний факт;

б) правовідносини;

в) акти реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

У випадку ж розгляду реалізації права в якості процесу, виникає проблема
можливості існування цього явища поза правовідносинами.

Реалізація права, зазначає С.С. Алексєєв є можливою і поза правовідносинами,
в формі дотримання норм права, яке виражається в тому, що суб’єкти соціальних відносин погоджують свою поведінку з правовими заборонами,
не вчиняють юридично заборонених діянь. О.В.
Сурілов же виходив з того, що дотримання норми права з моменту її вступу в силу
є юридично опосередкованим взаємозв’язком, взаємодією осіб та органів і, відповідно,
вважав, що реалізація норм права є можливою лише через правовідносини.

В юридичній літературі існує думка, що суб’єктивні права та юридичні обов’язки
можуть бути реалізовані або через правовідносини, або поза правовідносинами. В останньому
випадку реалізуються так звані „всезагальні” права та обов’язки. Це, наприклад,
такі права, якими визначені суб’єкти права користуються по відношенню до всіх інших
суб’єктів, а останні зобов’язані не заважати їх здійсненню (право власності на нерухомість,
майно, право автора на власний витвір, право на життя тощо). Це і відповідні цим
правам обов’язки суб’єкта по відношенню до всіх інших суб’єктів (обов’язок утриматись
від протиправної поведінки, дотримуючись правових заборон). Таким чином, поза правовідносинами
можуть бути реалізовані не тільки заборони, але і суб’єктивні права та обов’язки.

Дещо інша точка зору на поставлену проблему полягає в тому, що реалізація
права розглядається як процес, що відбувається тільки в межах правовідносин, причому
в межах правовідносин конкретних і загальних. Прибічники загальних правових відносин
вважають, що мати на увазі та вивчати тільки
конкретні правові зв’язки, в яких чітко визначені як мінімум два суб’єкти, але й
ті зв’язки, де можна говорити про наявність одного суб’єкта, а друга сторона кожного
разу визначається відповідно до конкретної ситуації.

Деякі автори, зокрема В.М. Горшенєв,
вважають, що для реалізації норм права необхідні відповідні правовідносини, більш
того, для реалізації норм права потрібні не просто правовідносини, а й їх здійснення,
коли суб’єкти своєю поведінкою втілюють у життя суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Отже, спільне у механізмах різних форм реалізації права полягає в тому, що
вони призначені для втілення вимог правових приписів у фактичній поведінці суб’єктів.
Але це здійснюється різними шляхами, з використанням різноманітних правових засобів
і методів. Головне ж полягає в тому, що специфіка і характер відносин, які при цьому
виникають, досить різні і поки що мало досліджені юридичною наукою.