Тема 2. Вираження основних принципів моралі у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ

Тема 2. Вираження основних принципів моралі у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ

План:

1. Сутність і специфіка моральних цінностей. Добро і зло як вихідні категорії етики

2. Моральний вибір та моральний конфлікт у діяльності працівників органів внутрішніх справ

3. Морально-професійна деформація в органах внутрішніх справ: причини та шляхи попередження

Вступ. Категорії етики – це найбільш загальні поняття, які віддзеркалюють
суттєві характеристики моральних феноменів та утворюють теоретичний апарат
етики як науки.

Засвоєння змісту ключових понять теми – добра
і зла як вихідних категорій етики, їх співвіднесеності з ідеалом та соціальних
витоків відбувається шляхом аналізу їх прояву у суспільному житті, праві й
правоохоронній діяльності працівників органів внутрішніх справ.

1. Сутність і специфіка
моральних цінностей. Добро і зло як вихідні категорії етики

Етику спрощено називають вченням про добро і зло,
тому що історичний процес формування понять добра і зла був процесом
становлення та розвитку самої моралі. Саме ці поняття виступають основними
критеріями оцінки переконань, поведінки, відносин з точки зору моралі. В силу
цих обставин поняття “добро” і “зло” визнаються ключовими, вихідними
категоріями етики.

Ми вживаємо ці слова для позначення
найрізноманітніших речей: добро – як достаток, благо, як якість речі, тварини,
дії (добре вино, добрий кінь, добра дія). Як якість людини це слово тлумачилося
передусім як “розумна”, “досвідчена” і лише потім як
“милосердна”, “така, що чинить добро” тощо. У такому
розумінні добро – поняття відносне (це щось цінне і значуще для конкретної
людини чи у конкретних обставинах). У морально-філософському розумінні добро є
цінним само по собі і як етичне поняття є абсолютом. Воно виражає позитивне
значення явищ чи дій у їх відношенні до вищої цінності – ідеалу. Зло втілює
протилежність добра.

У
широкому розумінні ці категорії розуміються як позитивні та негативні цінностів цілому. При цьому добро і зло сприймаються як цінності, що не
пов’язані з природними чи стихійними діями та явищами, які хоч і можуть мати
добрі чи злі наслідки для людини, проте самі по собі не мають нічого спільного
з тим, що містять категорії добра і зла. Добро і зло характеризують мотивовані
дії, акції, що здійснюються у вільному виборі, тобто вчинки.

Крім
того, добро і зло означають не просто
вчинки, а дії, свідомо співвідне­сені з певним стандартом, з ідеалом. Якщо природі притаманні
стихійні дії, лю­дина якоюсь мірою може її приборкувати, у всякому разі –
стихію свого характе­ру: не піддаватися гніву, спокусам, стримуватися від
розбещеності тощо.

Отже, добро і зло обумовлено ідеалом морального вдосконалення: добро – це те, що
наближає людину до ідеалу, зло, навпаки, віддаляє від нього. Через те, що існували
різні думки відносно досягнення вдосконалення, зрозумілими видає­ться розмаїття
тлумачень добра і зла (як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь та
збиток і т. ін.). Проте поверхове осмислення такої різноманітності мо­же
спричинити висновок про відносність понять добра і зла і привести до реляти­візму у моральних судженнях та
рішеннях: одні обирають насолоду, інші добро­чинність. У крайніх виявленнях
така позиція небезпечна моральним волюнтаризмом, що врешті-решт може привести до байдужості стосовно добра і зла, яка
породжує внутрішній хаос і потенційну відкритість злу (як писав Кант: “поту­раючи
прихильності, ми припускаємося зла”), закладаючи основи наступної аморальності,
заперечення моралі, тобто морального нігілізму.

Нарешті,
як моральні категорії добро і зло пов’язані з душевним та духовним
досвідом самої людини і існують через цей досвід. Як би ми не визначали джерела
добра і зла, людина творить їх у залежності від свого внутрішнього світу, а
тому ствердження добра і боротьба зі злом досягаються головним чином духовними
зусиллями людини, її дії, які хоч і є корисними для оточуючих, але не пов’язані
з прагненням творити добро, залишаються формальними. До того ж різ­ні цінності,
будь то насолода, користь, слава, краса, можуть бути як добром, так і злом –
залежно від того, як індивід переживає свій конкретний досвід
“освоєння” цих цінностей по відношенню до ідеалу, до вищого блага.

За своїм
імперативно-ціннісним змістом добро і зло являють собою нібито дві сторони
однієї медалі, а тому взаємообумовлені і нібито рівні. Людина пізнає зло, маючи
певну уяву про добро і цінує добро, знову таки відчувши на своєму досвіді, що
таке зло. Інколи існування зла є передумовою, а деколи і обов’язково існуючою
обставиною, існування добра. Заперечуючи одне одного, добро і зло є, водночас,
взаємозалежними. Питання про міру цієї взаємозалежності вирішувалось по-різному
впродовж тисячоліть людської історії.

Однією з
теорій був дуалізм (з лат. –
подвійний), згідно з яким добро і зло є рівнозначними началами світу, що
знаходяться у постійному і неминучому єдиноборстві. Таку точку зору найбільш
широко представило на ґрунті різноманітних релігійних традицій вчення Мані
(поч. III ст.), пізніше назване маніхейством, відповідно до якого у
світі існує постійна боротьба двох незалежних і самостійних начал світла і
темряви, добра і зла, в результаті якої відбувається їх змішання. Мета
посланців Бога (і Мані у тому числі) полягала у чіткому окресленні меж між цими
двома началами. Вчення це у вигляді християнських єресей проіснувало досить
довго (впродовж усього середньовіччя).

Більшість
релігійних моральних вчень визначають взаємну співвіднесеність добра і зла
через їхнє відношення до третього: добро є шляхом до абсолютного добра – до
Божества, зло ж є відходом від нього. Справжнім абсолютним світовим началом є
божественне добро, або абсолютно добрий Бог. Зло втілює помилкові чи порочні
рішення людини, яка, хоч її і провокує Диявол, все ж таки вільно чи­нить свій
вибір. Але і Диявол (чи Сатана) як носій зла не є абсолютним – він, згідно з
іудейсько-християнським вченням, є падшим ангелом, заблудлим сином Божим. Отже,
і перед людиною стоїть задача кінцевого вибору не між абсолютами добра і зла, а
між добром, яке потенційно абсолютне, тяжіє до абсолюту, і злом, яке завжди
відносне.

Соціально-етичні
концепції добра і зла (гедоністичні та евдемоністичні вчення, етика
утилітаризму) відзначають ті чи інші моменти доброї поведінки, конкретних
виявлень добра, апелюючи до понять насолоди, щастя, гармонії.

Проблема
взаємообумовленості добра і зла викликало думки про конструктивну роль зла, яке
стає джерелом новаторства, творчості, оригінальності. Ви­словлені софістами
погляди про непереконливість добра, знайшли підтримку і певне обґрунтування у
творах М.Макіавеллі, Б.Мандевіля і з вражаючою силою та­ланта промовця
доводилися у філософії Ф.Ніцше. Насправді так звана конструктивність зла
полягає не в тому, що завдяки злу, його боротьбі з добром, відбувається щось
значуще, а в тім, що зло існує як альтернатива добра у моральному виборі
людини, і що саме завдяки цьому вибору проявляє себе свобода людини, через яку,
власне, і відбувається щось вагоме у світі.

Звертаючись
до реалій сучасного життя, до досвіду повсякденних людсь­ких стосунків, поняття
добра можна конкретизувати як людяність, емпатію, лю­бов, милосердя, доброту, а
зло як егоїзм, ворожість, насильство. Таким чином, і добро, і зло відносні – у
їх співвіднесеності до вищого бла­га, моральним ідеалом як образом
досконалості, Добра. А протилежність добра і зла абсолютна. Ця протилежність реалізується
через людину: її рішення, дії та оцінки.

У
з’ясуванні природи добра і зла марно було б шукати саме їх буттєву основу, їх
природа не онтологічна, а аксіологічна. Пояснення їхнього походження не може
бути їхнім обґрунтуванням. Тому логіка ціннісного міркування є однако­вою як у
того, хто переконаний, що базові цінності даються людині у прозрінні
(одкровенні), так і у того, хто вважає, що цінності мають “земне”
походження. Нормативно-ціннісний зміст добра і зла визначається не тим, в чому
вбачається джерело ідеалу чи вищого блага, а тим, який його зміст. Якщо
моральний ідеал міститься у всезагальній духовній єдності людей і у цьому зміст
абсолютного добра, то злом буде все, що зашкоджує цьому, що заважає людині
творити добро.

Отже,
добро – те, що оцінюється позитивно, розглядається як важливе, значуще в житті
людини і суспільства, що є умовою життя, розвитку, гармонії та досконалості. У
сучасній етиці поняття добра розкривається в кількох взаємопов’язаних аспектах:
як сукупність позитивних принципів та норм моралі; як моральна якість вчинку;
як моральний мотив та моральна мета вчинку; як людські чесноти (відповідальність,
чесність, порядність тощо).

Зло
– те, що руйнує, пригнічує, принижує, знищує. Моральне зло суб’єктивне за
природою, це зло, яке чиниться за безпосередньої участі внутрішнього світу
людини, її свідомості та волі – за своїм власним вибором.

Таким чином, можна
сформулювати наступні висновки:

–добро і зло змістовно
діалектичне взаємообумовлені і пізнаються у єдності, одне через друге. Проте,
досвід зла може бути корисним лише як умова збудження духовної сили
протистояння йому;

–без готовності
протистояти злу недостатньо розуміння зла. Само по собі це не спричинить добра.
Так би мовити, недостатньо пізнати дорогу до Пекла, щоб потрапити до Раю, однак
знати її треба обов’язково, щоб не опинитися на ній у своїх благодіяннях;

–добро і зло є функціонально
взаємообумовленими: справжнє добро утверджується у запереченні зла, у його
протилежності.

Добро – це практичне і
активне виконання людиною моральних вимог, яке М.Бердяєв формулював так: чини
таким чином, ніби ти чуєш Божий поклик і маєш співпрацювати з ним, розкрий у
собі чисту совість, дисциплінуй свою особистість, борися зі злом у собі і
навколо себе, але не для того, щоб відтісняти його, а щоб реально його подолати
і сприяти прозрінню та творчому перетворенню людей “недобрих”.

Зазначені специфічні особливості морального
добра і морального зла як етичних категорій можна продемонструвати й тим, що
вони персоніфіковані в образах Ісуса Христа, Аллаха та деяких інших
божественних постатей, які постають втіленням абсолютного добра, а образи
Люцифера Вельзевула, Ібіса та ін. є втіленням зла. Якщо придивитись до цих
персоналій, то не можна не помітити того, що вони уособлюють собою саме певний
тип відношення до всього, що відбувається. Не можна унаслідувати в точності всі
ті дії та вчинки, що описані в Євангеліях, проте можна намагатись унаслідувати
те внутрішнє відношення до дійсності, яке продемонстрував Ісус Христос. Тож
ясно, що моральне добро і моральне зло здійснюється перш за все внаслідок
свідомого волевиявлення людиною свого рішення та вибору. У моральному
виборі між добром і злом проявляється фундаментальна відмінність людини від
всього іншого, із чим ми стикаємося в дійсності, а саме: людина ні до чого
конкретного жорстко не прив язана, ні із чим не злита, у своїх діях однозначно
не визначена, а тому вона обирає, що, як, коли і з якими наслідками чинити.
Проте в цьому виборі проявляється й ще одна річ: у будь-яких діях людина
лишається людиною, тобто, просто кажучи, її дії можуть відповідати її людському
статусу, людській сутності, людським вимірам дійсності, а можуть і не
відповідати: останнє й проявляється у виборі між добром і злом. Звідси можна
зробити висновок щодо природи морального добра та морального зла: вона є не
онтологічна (не буттєва), а аксіологічна (ціннісна), точніше,
імперативно-оціночна. Це значить, що не самі по собі явища постають перед нами
із характеристиками добра і зла, а наше людське відношення до них, дії із ними можуть
підпадати під визначення добра або зла. При тому варто осмислити принциповий
момент: оскількині добро, ні
зло не можна ототожнити із чимось конкретним, ось тут і в такий якості присутнім, то
це значить, що добро і зло
мають універсальний щодо змісту людських дій характер, тобто вони
позначають не ось це добро (чи зло), ні в ось такий ситуації, а добро і зло як
таке; або добро як доброту (якість бути добром), а зло як злосність.

Для систематизації етичних підходів до проблеми
добра і зла можна запропонувати таку класифікація:

– натуралістичний підхід, що виходить із природи
людини, її задоволення і насолоди (гедонізм), щастя і нещастя (евдемонізм),
прагнення користі й зиску (утилітаризм), ділового успіху (прагматизм);

– суб’єктивістський підхід, що інтерпретує
добро і зло як акт вільного вибору (екзистенціалізм), вираження мовлення та
емоцій (неопозитивізм);

– метафізичний підхід з пошуками безумовного
зовнішнього джерела добра і зла, в ролі якого виступає космос, абстрактна ідея
Блага, природа, вічні ідеї, Бог, апріорний моральний закон, абсолютний дух;

– соціальний підхід, що пояснює добро і зло
особливостями суспільної практики, системою конвенцій. Добро і зло виступають
як нормативно-оціночні поняття та явища.

При тому, що ці
поняття взаємопов’язані і обумовлюють одне одного, критерієм їх розмежування може
вважатися визнання абсолютної цінності життя і самоцінності індивідуальності
людини.

Специфіка
правоохоронної діяльності передбачає роботу для загального добра, однак
суспільне добро нерідко передбачає міру зла для конкретної особистості. Добро і
зло, власне, і утворюють проблему морального вибору, яка у професійній
діяльності ускладнюється тим, що не завжди альтернативою доброго вчинку може
бути зло у буквальному розумінні, наприклад, нею може бути здоровий ґлузд, що
виправдовує кар’єру як запоруку службового, професійного успіху, або особисте
щастя. Йдеться про те, що інколи працівник органів внутрішніх справ опиняється у ситуації
вибору між позитивними цінностями або змушений діяти за принципом “найменшого
зла”, що ускладнює сам вибір, бо, обираючи найменше зло, правоохоронець
все одно змушений чинити зло. Такий вибір є непередбачуваним за своїми
наслідками як для самої людини, що потрапила
у ситуацію морального вибору, так і для оточення, тому потребує практичної
мудрості.

«Добро» є одним із
найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення,
аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення
інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні
фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за
допомогою категорій «добро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний
феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки,
взаємин людей, їх ставлення до природи.

{lang_content_nav} категорії «добро»
іноді ототожнюють із сутніс­тю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали
доб­ро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику
— як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність,
причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не
служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в
органічному взаємозв’язку з ідеалом суспільс­тва і особистості.

Людині постійно доводиться
вдаватися до категорій „добро” і „зло”, оскільки без співвіднесення з ними
джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні
громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим
воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це , будуть лише
механічною дією. В історії уявлення про добро і зло призводили до трагічних
наслідків (хрестові походи, інквизиція, фашизм).

Тому з’ясування природи та
сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою. З
розвитку етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і
зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи: моральний абсолютизм і моральний
релятивізм.

Абсолютистські концепції
добра і зла.

Їх представники онтоголізують
(надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть
буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за
будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії “добро”
і “зло” розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не
піддаються сумніву.

Подібні уявлення побутували
ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі.
Наприклад, згідно із релігією Давньої Персії вся світова історія становить
собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди і злого
бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи
припису­вались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима
тощо) — Ангро-Маньї.

Добро часто ототожнювали з
духовним началом, а зло — з матеріальним, тілесним. Душа має божественне
джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними пристрас­тями. Тіло як матеріальне,
речовинне має потяг до по­дібного собі — до матеріальних предметів (багатства,
їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання
розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді,
хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра
і зла є аскетизм.

Антична етика вбачала перевагу
душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення
добра зі знанням, а зла — з незнанням, хиб­ністю, неуцтвом. Давньогрецький
філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і зло
як результат діяльності людини. Дотримую­чись принципу єдності добра і знання,
він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва,
безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо.

Голов­ною доброчесністю, за
Сократом, є мудрість, а го­ловним моральним недоліком — неуцтво, невігластво.
Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини залежить і від ступеня її
залученості до системи соціальних зв’язків. Тому недооцінка, а ще більшою мірою
ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.

Основним недоліком
абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що
нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в
життя), а іноді й до фанатизму, тобто до удаваної набож­ності, доброчесності,
лицемірства.

Релятивістські концепції
добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне
значення, що призводить до суб’єктивізму в тлумаченні моральних понять і
суджень, до заперечення в них об’єктивного змісту, нерідко — до нігілізму (лат.
nihil — ніщо, нічого) та імморалізму (лат. іm . — префікс, що означає
заперечення і moralis — моральний) вселюдських мо­ральних цінностей.

Релятивісти бачать лише те,
що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, пере­буваючи
у зв’язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподобаннями, мають
суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих
ситуацій.

Оскільки зла, на їх думку,
не існує, потрібно просто ос­терігатися за тим, що вважають злом, і зберігати
завдяки цьому душевну незворушність.

Основна помилка релятивізму
полягає в нездатності чи небажанні виявити абсолютне вселюдське в моралі
(властиве всім історичним епохам у різних народів), її загальні тенденції
розвитку.

Питання про природу добра і
зла перебуває в нерозрив­ному зв’язку з проблемою природи і сутності моралі.
Якщо добро вважати продуктом суб’єктивної точки зо­ру (індивідуальної,
групової), то можна зробити висно­вок, що мораль є фікцією (лат. fictio —
вигадка), яка не має об’єктивного змісту і значення.

Певною мірою резонно добро
відносити до сфери ідей, оскільки уявлення про нього формується громадською
думкою, в якій воно набуває ідеальної (нематеріальної) форми буття;
протиставляється сущому, практичній діяльності й безпосередній доцільності;
перебуває у зв’язку з ідеалом; є незавершеним, відкритим. До того ж добро як
ідея не є суто раціональним утворенням. Не вважають його і суб’єктивним станом
людини, бо його об’єктивною основою є потреба людини в інших людях, у взаємному
спілкуванні й узгодженні своїх дій, у дбайливому ставленні до природи.
Звичайно, якби добро існувало лише в ідеальній формі (у формі ідеї), то воно
нагадувало б міраж. Ідея добра постійно об’єктивується, опредметнюється в
діяльності й поведінці людей, набуваючи матеріальних форм буття. Тобто добро не
вичерпується ідеєю.

Добро слід розглядати, як
процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро
як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна
діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто
доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і
нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому
розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе
створене людством, тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю,
варварством).

Оскільки мораль всепроникна,
добро не є чітко окресленим в просторі й часі. Проте його можна виявити. Добро
як ідею можна пізнати завдяки громадській думці. Однак тільки за умови, що вона
буде почутою, прийнятою і реалізованою індивідом, який водночас не може
беззастережно довіряти громадській думці, хоч і зму­шений до неї прислухатися.
«Людина, — за словами французького мислителя Жана-Поля Сартра (1905 – 1980), —
спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі і тільки опісля
визначається», тобто набуває сут­ності. Вона «є лише тим, що сама з себе
робить». Ство­рюючи свою сутність, людина орієнтується на світ люд­ської
культури, зокрема й на ідею добра. Однак ця ідея адресується їй в неадекватній
формі (як моральні вимо­ги), а тому є для неї логічно і психологічно
недостовірною, непереконливою. Це спричинено тим, що мораль­ні вимоги адресують
людині у формі суджень («Говори правду, бо правда — добро», «Не будь егоїстом,
бо егоїзм – зло»), а отже, апелюють до її розуму, логіки. Та оскільки поняття
«добро» і «зло» в системі буденної сві­домості не визначені, то моральні
судження не можна вважати психологічно достовірними, тим більше для людини, яка
виходить з того, що буде «тим, що сама із себе зробить».

Чи не найпереконливіше
психологічно ідею добра виражає образ Прометея. Однак найголовніша умова її
осягнення полягає в тому, що силу добра можна по-справжньому відчути і
пережити, лише творячи добро. Ще Демокріт писав, що якби дітей не змушували
працювати, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні того, що найбільше
зміцнює доброчесності, сорому. Людина повинна виробляти в собі звичку робити
добро, в іншому разі таємниця ідеї добра зали­шиться незбагненною. Тому
необхідною передумовою осягнення таємниці добра вважають практичне залучення до
процесу добротворення.

Крім того, важливим є
питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє зло; має воно
субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла. Існує
думка, ніби зло не має субстанціонального характеру, оскільки „Немає нікого,
хто робив би зло заради його самого, але всі творять його заради вигоди або
задоволення, або честі, або чогось подібного .” (Ф. Бекон).

Життя людини і суспільства
загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких
моральна свідомість сприймає та оцінює як добро чи зло.

Чи потрібний людині власний
досвід зла Чи може цей досвід мати позитивний характер Чи може бути “натхнення
злом” (Ф.Шеллінг) Що потрібно людині для того, щоби протистояти злу У чому
специфічна привабливість зла для сучасної людини і чому вона зараз набирає
такої сили Зрозуміло, що відповіді на ці питання не припускають однозначності.
Але навряд чи людина може уникнути досвіду зла. В людському житті, як відомо,
дитинство інколи розглядається як вік невинності, чистоти, безгрішності. Це
пояснюється не тим, що дитина неспроможна учинити чогось такого, що може набути
визначень зла, а тому, що сама дитина не знає ні меж між добром і злом, ні
наслідків своєї поведінки. Із таким душевним настроєм людина входить у подальші
вікові етапи життя, але її дії набувають все ширшого масштабу і починають зачіпати
інтереси все більшої кількості людей. В таких випадках незнання меж дій, меж
добра і зла вже може обернутись і часто обертається якимись негативними
проявами, конфліктами, деструкціями та деформаціями. Якщо людина щиро
замислюється над тим, що саме і чому відбувається в ситуаціях так званої втрати
безгрішності, то перед нею впритул постають і окреслюються морально-етичні
проблеми. Тому можна казати про те, що кожна людина проходить у своєму
становленні особистістю як мінімум два етапи: етап невідання добра і зла та
етап входження у їх розпізнавання. Що відбувається далі – На це питання
відповісти не просто, оскільки для кожної людини тут все складається
по-різному: одні люди, увійшовши в свідоме міркування на морально-етичні теми,
вже не залишаються поза ними, набувають та поглиблюють свій моральний досвід. Інші
дуже швидко можуть зробити висновок про відносність усіх моральних проблем і
надалі ставляться до них не дуже серйозно. Треті можуть сприйняти моральні
проблеми взагалі як зайві, такі, що лише заважають добиватись життєвого успіху,
а четверті можуть стати свідомими циніками та аморалістами. Всесвітньо відомий
російський кінорежисер Андрій Тарковський колись сказав, що сенс життя він
вбачає виключно в свідомому зусиллі, яке людина здійснює для того, щоби зробити
себе трохи кращою від тої, якою вона себе віднаходить в житті.

Отже, ми розглянули найбільш
важливі окреслення добра і зла як вихідних етичних категорій. Уже сам перелік
питань, яких ми торкнулись, свідчить про те, наскільки сьогодні гостро постає
проблема осмислення добра і зла і свідоме ставлення до них. Головне полягає в
тому, щоби осмислити добро і зло в якості фундаментальних характеристик
людського відношення до дійсності, людських взаємин, та вміти відрізняти їх
зміст як розумових понять (категорій етики), що фіксують загальні ознаки добра
та зла, та того конкретного вигляду, якого в ситуаціях життя можуть набути
прояви добра і зла.