Вираження основних принципів моралі у професійній діяльності працівників органів внутрішніх справ

2. Вираження основних принципів
моралі у професійній діяльності

працівників органів
внутрішніх справ

а) справедливості

б) законності

в) гуманізму

 

Важливою умовою здійснення правоохоронцямими
професійних обов’язків є усвідомлення та використання ними у своїй діяльності
основоположних ідей — принципів моралі, які є найбільш узагальненим вираженням
вимог тієї чи іншої моралі. Моральні принципи становлять ядро моралі,
визначають її соціально-історичну сутність, ідейну спрямованість. На відміну
від норм моралі, які визначають тактику поведінки людини в конкретних життєвих
ситуаціях, принципи моралі визначають узагальнену соціальну орієнтацію,
стратегію поведінки, є своєрідною програмою діяльності. Моральні принципи
об’єднують та систематизують всю моральну діяльність, є фактором її
стабільності, визначають головну лінію поведінки людини в різноманітних
життєвих ситуаціях.

У професії юриста моральні
принципи виконують специфічні функції. Вони допомагають орієнтуватися у
найбільш складних, нормативно не ви­значених ситуаціях, що дає змогу приймати
нестандартне рішення, яке не суперечить інтересам справи в цілому. Завдяки
усвідомленню принципів моралі, що склалися в колективі службовців юридичної
установи, виникає можливість програмування дій окремих співробітників,
гарантування впев­неності щодо виконання ними професійного обов’язку на
належному рівні. Моральні принципи також забезпечують стабільність мікроклімату
в колек­тиві, а, отже, стабільність його роботи, що є необхідною умовою
функціону­вання всіх правоохоронних органів. З іншого боку, дотримання
принципів моралі у своїй професійній діяльності оберігає працівників юридичних
служб від аморальних вчинків, вчинення яких породжує серед громадян недобро­зичливе
ставлення, недовіру, а в окремих випадках — люту ненависть до слу­жителів
Феміди.

Серед принципів моралі, які
істотною мірою здійснюють позитивний вплив на сферу юридичної діяльності, слід
назвати принципи гуманізму, демократизму, законності, справедливості,
колективізму, чесності, порядності, гласності у роботі та деякі інші. У чому
полягає сутність зазначених принципів стосовно професійного обов’язку правоохоронців
Для висвітлення цього питання необхідно звернутися до визначення змісту
провідних моральних принципів.

Основними принципами професійної моралі та етики працівників міліціївиступають, як
вже зазначалося, справедливість, законність і гуманізм. Розглянемо кожен із цих
принципів окремо.

 

а) справедливість

Категорія справедливості
безпосередньо утримує у собі певну часову двозначність: моральне завдання на
майбутнє і моральну вимогу до сьогодення.

 

 

Справедливість – це одна з вироблених в історії людства форм надання
індивіду належного в його соціокультурному бутті; позаяк, ідея справедливості
керує соціальною практикою і задає орієнтири ідеального розвитку як суспільства
в цілому, так і людини зокрема.

Справедливість – це незмінна форма пошуку рівноваги у суспільному житті,
однак зміст цієї форми не є константою, а таким, що історично змінюється.

Ми виявляємося чутливими передусім до несправедливості: «Несправедливо!»,
«Яка несправедливість!», – виголошуємо ми. Саме у формі скарги ми відкриваємо
для себе поле несправедливого та справедливого. Проте значення несправедливості
є не лише більш гірким, але й більш проникливим, ніж справедливості; оскільки
справедливість є найчастіше тим, якого бракує, а несправедливість – тим, що
панує, і люди мають більш чітке бачення того, чого бракує людським стосункам,
ніж того, яким чином ці стосунки правильно зорганізувати.

Практичний рівень вираження справедливості.

Що ж викликає обурення З одного боку, це нерівним розподіл, який ми
вважали неприйнятним, з іншого, недотримані обіцянки, які розхитували нашу
первісну наївну довіру до слова; покарання, які нам здавалися надмірними у
порівнянні з дрібними крадіжками, або ж похвали, які довільно одержував хтось,
а не ми, – тобто оцінки, які не були справді заслуженими.

Перелічимо ці мотиви обурення: непропорційні
винагороди, недотримані обіцянки,нерівні розподіли. Чи не віднайдемо
ми в цьому згодом певні елементи правопорядку: карне право, право врегулювання
договорів і обмінів, дистрибутивну (розподіляючу) справедливість Навіть
більше, чи не побачимо ми в обуренні чітко визначеного очікування, а саме –
очікування слова, яке встановило б між антагоністами справедливу дистанцію,
котра покладе край їхній сутичці У цьому змішаному очікуванні перемоги слова
над насильством і полягає моральна спрямованість обурення.

Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди
одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. У цьому контексті найкращим
залишається узагальнене визначення Юстиніана: справедливість – це постійна і
вічна воля віддавати кожному належне.

Розвиваючи цю думку, треба, по-перше, звернути увагу на те, що належним
можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання вимагає
дотримання таких трьох умов:

1) щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур
тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення;

2) щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання
завжди має залежати від тяжкості правопорушення;

3) щоб покарання було пропорційним злочину: не надто суворим і
не надто м’яким.

Витлумачення останньої умови залежить від ставлення до покарання взагалі:
є воно засобом стримування чи засобом відплати. Тому ця умова є більш спірною,
ніж дві перші.

Покарання, за якого нехтують якоюсь із цих трьох умов, є несправедливим.
Менш очевидним є те, яку точку зору слід прийняти, коли всі умови дотримані,
але правопорушник частково або й цілковито залишився непокараним. Традиційно це
сприймається як акт милосердя або прощення, але постає питання, чи правомірно
не зважати на справедливість у цьому випадку. Деякі мислителі вважали, що
справедливість встановлює верхню межу покарання, але не стоїть на заваді прощенню,
і це тільки додає їй досконалості. Ця ідея геніально виражена Шекспіром:
«Владар земний стає подібним Богу, підсолоджуючи справедливість милістю».

Інші схилялися до позиції Канта: те, чого вимагає справедливість, мусить
бути виконано незалежно від обставин. «Навіть якщо громадянське суспільство має
саморозпуститися…, спочатку слід стратити останнього вбивцю, котрий залишився у
в’язниці, аби кожен отримав те, чого заслужив своїми вчинками…»

В юнацькому віці я дивувалася: як можна жити, не знаючи про геній
Шекспіра; тепер я не розумію, як можна вершити державні справи, обминаючи
моральний імператив Канта. Уряд, будь-яке керівництво взагалі, має завершувати
службові справи, підводити підсумок своєї діяльності, а не розподіляти блага на
майбутнє: пенсії, премії, маєтки тощо. Я схиляюся перед тими представниками
державного управління, хто вважає, що суспільний устрій до того часу буде
вважатися несправедливим, поки у службовців, які уособлюють державну владу,
пільги превалюватимуть над обов’язками, на них покладеними.

Інший бік проблеми покарання: повертаючись до нашого «обурення»
несправедливістю. Є суттєва перешкода, що заважає сприйняттю справедливої дистанції між мною як «позивачем» та «порушником» справедливості (тобто між
антагоністами розподілів обмінами і винагородами, які наше обурення виголошує
несправедливими). Ця перешкода полягає в бажанні помсти, тобто у прагненні вчинити
справедливо щодо самого себе, нехай навіть додаючи до насильства
нове насильство і до страждань нові страждання.

Великим завоюванням у цьому стало розмежування між помстою і
справедливістю. Замість короткочасності, одномоментності помсти справедливість
вводить розведення протагоністів на певну відстань, символом якого у
кримінальному праві виступає встановлення певного проміжку між злочином і
покаранням. Але як інакше може бути встановлений такий проміжок, якщо не
завдяки виходу на сцену певного третього, який не є жодним із протагоністів

Головним критерієм, де справедливість починає себе вирізняти від
несправедливості, є співставлення справедливості і безсторонності як
неупередженості у сформульованому протистоянні. Справедлива дистанція,
опосередковуюча роль третього, безсторонність, – виступають як великі синоніми
чуття справедливості.

Цю роль відіграє/перебирає на себе судочинство у суспільстві. А ще глибше
– закон як моральний принцип і принцип законності як основа співжиття людей.

Ми з вами визначилися, що справедливість є одним із принципів, які
регулюють взаємовідносини між людьми з приводу розподілу (перерозподілу), в
тому числі взаємного (в обміні, даруванні – віддаровуванні), а також соціальних
цінностей. Соціальні цінності розуміються в дуже широкому значенні. Це –
свобода, сприятливі можливості, прибутки і багатства, ознаки престижу і поваги
тощо.

Вже з простого перерахування соціальних цінностей видно, що справедливість
– це принцип, що регулює відношення між людьми як членами співтовариства, які
внаслідок останнього мають певний статус, наділені обов’язками і правами.
Оскільки саме справедливість зміцнює зв’язки між людьми у спільноті на основі
законності і гуманності, тому вважається, що справедливість – це те, що сприяє
загальному благу.

Ідея справедливості,
інтегруючи в собі моральний, політичний та правовий аспекти суспільної
свідомості, виражає в новітній соціальній історії та філософії не стільки
прагнення до досягнення соціальної рівності (побудови ідеального суспільства),
й тим самим, радикальної зміни соціальних відносин, скільки відбиває
необхідність ліквідації нерівності й, відтак, є соціально стабілізуючим фактором,
тому метою дослідження є виявлення соціально-стабілізуючого потенціалу ідеї
справедливості в процесі історичного розвитку суспільства та дослідження
можливостей його використання в соціальній політиці сучасної України.

Провідною тенденцією еволюції
ідеї справедливості в умовах сучасного світу, його глобалізації є перехід до
консенсуально-дискурсивної (постконвенціональної) її інтерпретації, що
передбачає можливість обговорення умов справедливого розподілу соціальних благ
на основі рівноправних відносин.Актуальність
історіко-філософського та правового аналізу ідеї справедливості пов’язана з
проблемою розбудови правової держави та громадського суспільства в Україні,
шляхом вживання конкретних заходів для встановлення демократичного, стабільного
й безпечного ладу. Саме в цьому контексті слід розглядати спроби примирення
ліберальних цінностей індивідуалізму і принципу рівності, “автономності”
особистості та питання про перерозподіл прибутків, ліквідацію бідності і
вивільнення творчого потенціалу найбільш активної частини населення, що в
однаковій мірі є актуальним як на Сході, так і на Заході.

Питання соціальної та
моральної справедливості особливо загострюються в перехідні періоди розвитку
українського суспільства, коли руйнуються одні традиції і тенденції та
виникають інші. Категорія наповнюється новим змістом і потребує осмислення.

Саму справедливість можна
визначити, як одну із форм загальної моральної оцінки, специфіка якої пов’язана
з дотриманням міри об’єктивності імперативної і оціночної функції свідомості, а
також застосованих по відношенню до людини суспільних санкцій. Водночас
справедливість розкриває характер взаємовідносин людини і держави, людини і
людини [4, 175].

Однією з основних
несприятливих тенденцій у соціальних відносинах сучасності є
нереалізованість у досить повному обсязі принципів, що регулюють
збалансованість інтересів членів суспільства та неефективність соціальних
механізмів реалізації вимог ідеї справедливості. Теперішній етап розвитку
громадського суспільства і цивілізації має загальну потребу в удосконаленні
принципів регулювання соціальних відносин як усередині конкретного суспільства,
так і в глобальній системі, де справедливість як одна з найважливіших цінностей
соціального і правового напрямків суспільного розвитку, відіграє засадничу
роль. У цьому ракурсі доцільність науково-теоретичного та
практико-методологічного пошуку місця, ролі, значущості і практичних моделей
реалізації ідеї справедливості в життєдіяльності громадського суспільства
повинна бути одним із головних напрямків. Сучасні суспільні зв’язки в Україні,
їхня кооперація здійснюються з урахуванням життєвих інтересів різних культур,
де ідея соціальної справедливості історично розвивалася по-різному, внаслідок
чого стає необхідним звертання уваги на еволюцію загальної концепції
справедливості в соціально-філософському вимірі, щоб виробити критерії її
загальнолюдської орієнтації.

Проблема справедливості
постала не тількі перед сучасним суспільством. Ідею справедливого суспільства
та справедливості взагалі розглядали такі античні філософи як Геракліт, Сократ,
Платон, Демокріт, Арістотель, Эпікур, які вказали на її відносний характер,
об’єктивну природу і суспільно-договірне походження. В епоху Просвітництва ідея
справедливості пов’язана з іменами Дідро, Гельвеція, Руссо, а пізніше Канта,
Гегеля,Фейєрбаха. З того часу
вперше розглядається соціальна сфера як специфічне середовище людської
життєдіяльності, де тільки можливо осягти способи прояву і функціонування
соціальної справедливості. Теорія суспільного договору Руссо склала теоретичну
базу розробки соціальної справедливості як діяльності громадян у суспільстві з
погляду підпорядкування і порушення ними чинного законодавства та інших
цивільних угод. У своїх роботах Кант робив аналіз того, що соціальна
спаведливість виникає і приходить громадянам на допомогу тоді, коли виявляється
недосконалість існуючих у суспільстві законів і законодавства, а життя жадає
від них робити відповідні вчинки. У такому випадку, вважав Кант, соціальна
справедливість стає судом їх совісті і головним критерієм оцінки поведінки в
суспільстві. Гегель, в свою чергу, вважав наявність у суспільствіконституції втіленням світового розуму
і розумної волі людини, в якій вона дійшла до свідомості і розуміння самої
себе. Якщо такої не було, то не могло бути й мови про соціальну справедливість,
про її об’єктивне існування.

Представники традиційної
німецької класики зосереджувалися на теоретичних визначеннях, при цьому не
обтяжуючи себе питаннями практики, тобто, наскільки можливе було втілення в
реальне життя їх розробок і, як наслідок, більшість із них виявляли з часом
свою утопічність.

Окремо потрібно виділити
час, коли дослідження вибудовувалися з позиції марксистко–ленінської філософії,
яка робила наголос на тому, що втіленням ідей справедливості стала
соціалістична дійсність як історично вища форма вияву справедливості.

Моральної проблематики ідеї
справедливості, так чи інакше, торкалися майже всі науковці, в той час як
робіт, де б проблема справедливості була б центральною, дуже мало.

Категорію справедливості
треба розглядати поряд із категорією суспільної несправедливості. Суспільна
несправедливість – це результат, діалектична єдність свавілля індивіда,
держави, а також нечистої совісті одних та приспаної совісті інших. До
суспільної несправедливості веде, з
одного боку, держава як не
гуманна до конкретної людини, тобто така,що
не дотримується принципів захисту людини з її різноманітними інтересами, а з
іншого – недіюча совість як прояв самооцінки людини своєї реальної цінності і
гідності.

Рішення багатьох
загально-соціальних проблем залежить від величі морального духу людей та
суспільства в цілому. Гуманність і справедливість законів полягає у тому, щоб
створити рівні умови найбільш повного самоствердження для всіх членів
суспільства та адекватноїоцінкиякості їхсоціальноїдіяльності.

Однією із сторін ідеї
справедливості є суспільні відносини, тому що індивид, який все життя
знаходився в ізоляціїї від суспільства не має жодної уяви про
справедливе–несправедливе, гуманне–негуманне, добро–зло. Але якщо дати йому
можливість спілкуватися, то він зрозуміє що саме він робить або робив
справедливо, а що ні.

То ж проблема полягає в
тому, як сформулювати ідею справедливості як суспільного ладу такою аби ті,
кого можна залучити до підтримки цього ладу, могли б також схвалити цю
концепцію, за умови, що вона не надто різко суперечить їхнім поглядам. А це
веде до політичної концепції справедливості як засадничого принципу становлення
демократичного суспільства.

Нанашудумку,
для того, щоб суспільство було справедливим, із стабільною системою співпраці
між вільними і рівноправними громадянами, які до цих пір є розколоті, розділені
принциповою не співмірністю, необхідна наявність трьох умов:

1) основна структура
суспільства регулюється політичною концепцією справедливості;

2) ця політична концепція є
фокусом об’єднувальної згоди;

3) громадська дискусія, коли
на карту ставляться конституційні основи і питання базового правосуддя,
законодавчо проводиться в термінах політичної концепції справедливості.

Як переконує світовий
досвід, саме справедливість та демократія як соціальні цінності є
переконливим доказом реальності нової моделі “суспільного договору”, можливості
забезпечення “угоди незгодних”, об’єднання заради спільної мети різних за
соціальним статусом та переконаннями соціальних груп, тобто виконує винятково
важливу функцію суспільного інтегратора.Цінність
ідеї справедливості й полягає в тому, що вона не лише припускає, але й
вважає необхідною постійну дискусію щодо мети загального блага, вільного обміну
думками щодо стратегії і тактики найдоцільнішої політичної діяльності, як
обов’язкову передумову інтелектуальної мобілізації всіх соціально
відповідальних сил.

Ще можна розглянути
справедливість як моральну норму суспільства. В цьому ракурсі вона не утворюється
“офіційно”, вона формується в глибинах та “закутках” суспільного життя і
громадської культури, зростає знизу, тобто справедливість – це чесність. Мета
справедливості, як чесності, є практичним імперативом: вона виступає як
концепція справедливого суспільства, де його індивиди можуть поділяти,
прислуховуватися та поважати моральні норми та соціальні потреби кожного.
Вона виражає їхнє спільне громадсько-політичне ставлення. Відсутність
справедливості не дозволяє затвердитися принципу верховенства права – наріжного
каменю демократії.

Ідея соціальної
справедливісті має своїм предметом соціум, будь-який різновид якого — за
наявності розподілу праці, соціальної диференціації — визначається як
«суспільство». Отже, застосування ідеї соціальної справедливості можливе тількі
в тому випадку, якщо даний соціум може бути визначений поняттям
«суспільство».

Тобто для використання цієї
концепції необхідно пересвідчитися, що даний соціум належить до
категорії «суспільство». Не кожний соціум можна адекватно охарактеризувати
поняттям «суспільство» (скажімо, навряд чи можна застосувати поняття
«суспільство» до радянського тоталітарного режиму), воно може бути
застосованим тільки до певного типу соціуму і тільки в цих межах може бути застосованою
і концепція справедливого суспільства.

Особливістю розвитку
українського суспільства є те, що воно зосереджує в собі як елементи сучасного
суспільства, так і елементи суспільства посттоталітарного, тому виникає
непроста ситуація, коли в межах одного суспільства співіснують дві
типології людської свідомості.

У цивілізованому,
демократичному та правовому суспільстві, на яке претендує українське суспільство,
водночас з ідеєю справедливості необхідно розглянути ідею пріоритету права.

Ідея пріоритету права є
суттєвим елементом ідеї справедливості тому, що вона відіграє центральну роль у
розумінні справедливості як чесності. Ідея справедливості та ідея
пріоритету права є взаємодоповнювальними: жодна концепція справедливості не
може побудуватися цілковито на одному чи іншому, а мусить певним чином те й
інше поєднати. Пріоритет права не заперечує цього.

Натомність, філіація
деонтологічної концепції справедливості, іншими словами, правило
справедливості, – починаючи з відчуття справедливості, похідного від етичного
наміру, вимагає належної аргументації, щоб ми змогли в майбутньому зрозуміти,якого сенсу набуває поняття
справедливості при вживанні, коли деонтологія зустрічається з ускладненнями в
конфліктах, які вона викликає.

Етичному наміру відповідають
ідеї справедливого розподілу та справедливої частки згідно з ідеєю рівності.
Але, якщо ідея справедливої частки є спадщиною, яку етика передає моралі, то ця
спадщина виявляється навантаженою неоднозначностями. Перша неоднозначність
стосується самої ідеї справедливої частки, відповідно до чого наголос ставиться
на розподілі того, що належить одному, при виключенні іншого, або на зв’язку
кооперації, який встановлюється чи посилюється в процесі розподілу. Інша
неоднозначність є такою: якщо рівність є пружиною етики справедливості, як
виправдати подвоєння сенсу справедливості.

Але головна спадщина,
прийнята мораллю від етики, полягає в самій ідеї справедливого, яка, відтепер,
розглядається з двох боків:

– З боку “доброго”, – як поширення
турботи про кожного “безликого” індивіда суспільства;

– З боку “законного” – тією мірою, якою
престиж справедливості ніби розчиняється в престижі позитивного закону.

Сучасна Україна ще не
досягла рівня справедливої, правової та демократичної держави, в тому сенсі, в
якому її розуміють. Але в процесі розвітку є необхідним формування суспільства
на засадничих принципах справедливості тому що, по-справжньому справедливим
можна вважати тільки те суспільство, де кожний індивід не ставить свої власні
інтереси вище за справедливість в соціальній або політичній сферах. У тому
суспільстві, де бракує цієї загальної, державної, громадської справедливості,
закони починають слугувати інтересам більшості й починається те, про що
справедливо говорив ще Арістотель (“Політика”, IV, 1290 в.) – «тиранія більшості».

Отже, можна зазначити, що
“справедливість” як найвищий принцип людского життя виступає в якості основи
здійснення людської спільної сутності. Вона має природу морального обов’язку,
який визнається добровільно і стоіть вище за простий примус; ії міра полягає в
дистрибутивній користі – справедливим є те, що є корисним для кожного індивіда
суспільства.

 

 

б) законність

У кожній складній формі суспільства так чи інакше постає питання про
законність (легітимність): чи заслуговує існуючий у суспільстві лад на
вірнопідданість його членів і, якщо так, то чому У сучасних суспільствах ця
проблема стає дедалі помітнішою, зачіпаючи все ширше коло людей. Можливо, нам
допоможе розібратися у цьому вихідна постановка даного питання, сформульована
Руссо на світанку Нового часу: «Людина народжується вільною, але всюди вона у
кайданах. Як так сталося Я не знаю. Що ж могло узаконити це Сподіваюсь, що
зможу відповісти на це питання. Але суспільний лад є священним порядком і
слугує всьому іншому за основу. Проте цей порядок походить не від природи; він
ґрунтується на договорі. Проблема в тому, що це за договір.»

Таким чином, за Ж.-Ж.Руссо: Оскільки за умови, що усталений порядок не
відбиває порядку космічного, то будь-які його заборони, вимоги і правила, що
суперечать волі людини, є порушенням свободи – моєї свободи і нашої свободи.
Небажані обмеження стають кайданами; обмеження тільки тоді отримують силу
закону, коли вони підтверджені волею людей.

Історія формування такого підходу: культурологічний аспект культурної
ідентичності.

Сучасні концепції законності можна поділити на три типи:

– феномен законності має надприродне походження, або ж це такі
закони, що відображають притаманні природі цілі (вони лежать поза сферою
людської діяльності);

– сучасне життя має договірний характер; тому питання
законності обмежується тими договорами, які впорядковують відносини між
громадянином і державою і забезпечують таку законність шляхом досягнення
раціональної згоди громадян;

– концепції, в яких стверджується, що запровадження умовних
норм і стандартів охоплює всі сфери життя, а відтак у них намагаються
застосувати критерій взаємної згоди до всього способу життя, а не лише
громадянського.

Взагалі ж, в історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний
зв’язок між справедливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і
для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні
правила про те, як люди повинні поводитися один з одним, і в окремих випадках
визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне, що
загалом властиве для консервативних поглядів або ж поглядів, з позиції
забезпечення функціонування традиційного суспільства.

Так, справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для
більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам
закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося
мовою природного права: за позитивним правом стоїть моральне право, яке можна
осягнути розумом, і в конфліктних ситуаціях справедливість визначається саме на
основі морального права. Хоч прихильники цієї доктрини критично підходили до
загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною.
Припускається, що в більшості випадків наявні закони просто формулюють природне
право більш чітко і точно. Справедливість,
таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний
лад, у якому кожна особа посідає місце, визначене законом.

Сучасними
науковцями справедливість визначається як наукова категорія, котра віддзеркалює
взаємодію економіки, політики, права та моралі. Оцінка об’єктів відбувається у двосторонньому напрямку:
з точки зору матеріального та нормативно-ціннісного компонентів. В більшості
випадків критеріями принципу справедливості постають соціальні норми – засоби
управління, регуляції, контролю та орієнтування поведінки і діяльності індивіда
або соціальної групи в державно-організованому суспільстві.

Принцип соціальної
справедливості містить в собі вимоги відповідності між практичною роллю певних
соціальних суб’єктів в житті
суспільства та їхнім статусом, між правами та обов’язками, діяннями та відплатою за них, трудом
та винагородою, злочином та покаранням, заслугами людей та суспільним
визнанням. Йдеться про відносини розподілу та надання не тільки різноманітних
соціальних благ, пільг, а й різних соціальних тягарів, обов’язків, відповідальності, ризику та нестатків,
які виникають в процесі спілкування соціальних суб’єктів.

В узагальненому
вигляді справедливість визначається як
прийнятий суспільством, морально виправданий та правильний еталон для
порівняння дій чи поведінки певного соціального суб’єкта та
відповідної віддачі за них з боку інших суб’єктів або
суспільства в цілому.Існуючи в реальному суспільстві, вимоги принципу справедливості сприяють як
стабільності, так і динаміці відносин відповідного типу, котрі фактично
оцінюються на кожному етапі суспільного розвитку з точки зору їх корисності.
Тому, одночасно існують різні уявлення про справедливе та несправедливе, котрі
змінюються під впливом соціальних змін.

Принцип соціальної
справедливості розглядається автором в наступних напрямках:

1) як правова
категорія (тобто як принцип права, юридичної відповідальності),

2) як
самостійна категорія права (йдеться про використання справедливості як
компоненту нормативної системи, про розподіл прав та обов’язків між членами суспільства),

3) як
соціально-політичний і моральний ідеал, спрямований на оцінку співвідношення
юридичних інтересів.

Втілюючись в діючому законодавстві, справедливість
знаходить своє вираження в трьох основних формах: правосвідомості, правових
нормах та правовідносинах.

Законність як
принцип, відправне положення та об’єктивна властивість права в узагальненому вигляді являє собою загальну
вимогу дотримання та виконання законів. Виділяють декілька концептуальних
підходів до розуміння законності. Один – визначає її
сутність за допомогою системи нормативних вимог, тобто розглядає законність як
метод, керуючий принцип правового регулювання та управління державою і
суспільством. Другий – розглядає законність крізь призму процесу та кінцевого результату
правомірної поведінки, тобто визначає її як режим (стан) діяльності всіх
соціальних суб’єктів, котрий
ґрунтується на точному та неухильному дотриманні існуючого законодавства.

Принцип законності
аналізується автором в наступних аспектах:

1) як
принцип здійснення владних державних функцій,

2) як поведінка фізичних осіб в
сфері права,

3) як принцип побудови системи нормативно-правових актів.

Зазначається, що вихідними положеннями, які характеризують зміст принципу
законності є: верховенство правового Закону, реальність, гарантованість
реалізації норм права загальнообов’язкових для всіх соціальних суб’єктів, єдність, доцільність та справедливість законності.

Основними сферами
втілення вимог законності є ідеологія, психологія, політичний та правовий
режими буття суспільства. З урахуванням цього законність визначається як реалізована в політико-правовому режимі певної держави
система ідеологічних, психологічних, політичних та юридичних вимог правомірної
поведінки, котра адресується до всіх суб’єктів суспільної життєдіяльності.

Справедливість та
законність мають прояв та взаємодіють на різних стадіях правового регулювання:
на етапах законотворчості (формування і прийняття уповноваженими державними
органами норм права), виникнення правовідносин (існування певних юридичних
фактів і сторін – уповноваженої та зобов’язаної), правореалізації (правозастосування) та правоохорони.

Головними засобами
впливу права вважають правові норми, які визначають характер загального
юридичного стану суб’єктів, їх правовий статус. Для того, щоб бути справедливою, ціль, яка
закріплюється правовою нормою повинна: адекватно відображати інтереси членів
суспільства на певному етапі його розвитку; володіти ознакою реальності,
а також спиратися тільки на такі засоби, застосування яких є морально
виправданим.

Зв’язок законності і справедливості в
державно-правовому регулюванні має двосторонній характер.Законність виникає на грунті справедливих
правових норм, а після встановлення правопорядку – стає важливим фактором
забезпечення права і зафіксованих в його нормах вимог справедливості. Існування
законності та правопорядку вносить усталеність в соціальні відносини.

Вимоги
справедливості втілюються в соціальне життя при реалізації норм права. Загальним
засобом правореалізації є дотримання правових норм. Якщо індивід буде
переконаний в справедливості вимог правових норм, для нього не потрібним буде
додатковий державний вплив для виконання цих вимог. Він самостійно і
добровільно буде діяти правомірно.

Важливим показником реальності існування
законності та справедливості в суспільному житті є правовідносини.
Справедливість правових норм виражається у відповідності прав та обов’язків – основних елементів змісту
правовідносин, формалізованих носіїв нормативно-ціннісного характеру
справедливості, які віддзеркалюють офіційний рівень гарантованої державою
справедливості.

Безпосереднім
юридичним підсумком правозастосовчої діяльності є акт застосування права.Його особливості в МПР полягають в тому, що
він, з одного боку, покликаний юридично констатувати і оформлювати вимоги
законності та справедливості, а з іншого, – є важливим засобом контролю,
оскільки дозволяє державним органам перевіряти та оцінювати законність та
справедливість процесів застосування права, а в необхідних випадках
відновлювати режим правомірності.

Аналізуючи
співвідношення, взаємодію та взаємовплив справедливості та законності на різних
етапах розвитку соціуму, автор приходить до висновку, що в суспільстві дія
соціальної справедливості і права здатна породжувати подвійного роду ідеали,
критерії, вчення: консервативні та революційні, охоронні та руйнівні. Їх слід
розглядати і розуміти в плані історичної єдності, яка обумовлюється єдиною
соціальною основою – матеріальними суспільними відносинами.

Усталеність
суспільства обумовлюється стабільністю його елементів за умов їх постійного
оновлення, детермінованого соціальними, політичними, правовими та економічними
відносинами. Соціальна система визнається існуючою і дієвою до тих пір, поки вона
здатна регулювати розвиток всіх своїх сфер у напрямку, відповідному притаманній
їй соціально-структурованій природі, засобам виробництва, характеру та якості
розподілу і перерозподілу вироблених чи засвоєних матеріальних та духовних
благ, доки вона сприяє збереженню власних структур та утриманню суперечностей
між ними в межах, які відвертають революційний вибух суспільства.

В перехідні
періоди в суспільстві виникає специфічний стан динамічного хаосу за наявності,
водночас, певної цілісності всього процесу. Втрачається авторитет і ефективна
дієвість старої системи моральних цінностей, законодавчих приписів і норм, але
в ці часи ще відсутня нова повноцінна світоглядна і нормативно-правова база.
Існує декілька “справедливостей”. Одна – закріплена в нормативно-правових актах
держави – відповідає вимогам чинного законодавства та режиму законності.
Одночасно, справедливими, історично правомірними, але не завжди законними, з
точки зору діючого формалізованого права, вважаються діяльність і
поведінка тієї частини соціальних суб’єктів, потреби та інтереси якої відповідають об’єктивно обумовленій лінії розвитку
суспільства та держави.

В ці часи проблеми
співвідношення та взаємодії справедливості та законності набувають особливого
значення. В найгострішому співставленні справедливість та законність можуть
розглядатися як зовсім протилежні принципи. Але саме державно-правовому
регулюванню, що грунтується на вимогах законності, належить вагома роль у
забезпеченні цілісної практики реалізації вимог принципу справедливості,
оскільки право кладе край конкуренції між різними аксиологічними критеріями
справедливості й встановлює, в якості загальнообов’язкових, норми, котрі відображають
найвагоміші і соціально значимі потреби та інтереси суспільного розвитку та
провадяться в життя за допомогою державного примусу.

У заключному
пункті дисертації формулюється вагомий та впливовий принцип державно-правового
регулювання та державного управління – принцип єдності справедливості і
законності. Обгрунтовується його об’єктивність та історичність. Підкреслюється значимість і динамічність цього
принципу. Визначаються його головні вимоги та стабілізуючі функції

Автор зазначає, що
елементи МПР можуть регулювати суспільні відносини тільки тоді, коли вони
внутрішньо взаємоузгоджені та взаємодіють. Засобами сприяння цілісності системи
МПР можуть бути лише внутрішньо збалансовані, несуперечні між собою принципи
правового регулювання. Принцип єдності справедливості та законності
відповідає зазначеним критеріям, оскільки принцип справедливості дає відповідь
на питання: що  відображено у змісті права, а принцип законності відповідає на питання: яким чином  відображається і
закріплюється соціальна основа в процесі реалізації правових норм.

Принцип єдності
справедливості та законності є категорією особливого роду. Не втрачаючи зв’язків з мораллю, він постає як ціннісний
критерій в процесі створення, реалізації та охорони правових норм. Він є об’єктивно обумовленим, таким, що
відповідає характеру суспільних відносин, процесам, що відбуваються в
суспільстві, безпосередньо пов’язуючи зміст права з його моральними та соціальними основами –
закономірностями суспільного життя.

Постаючи втіленням
реальних суспільних відносин, принцип єдності справедливості та законності визначається
автором якмасштаб відповідності, гармонійності та пропорційності
між здійсненими витратами, прагненнями, діяльністю соціальних суб’єктів та
відповідною реакцією (винагорода, віддяка або покарання) на них інших
соціальних суб’єктів, держави та суспільства в цілому, котрий відображає
істотний зв’язок між реальною поведінкою соціальних суб’єктів і вимогами
правової нормативно-регулятивної системи.

Принцип єдності
справедливості і законності містить в собі елементи механізмів
державно-правового і морального регулювання. Він здатний врегульовувати майже
всі види суспільних відносин, звертаючись до всіх соціальних суб’єктів. Як принцип моралі та суспільної
свідомості він являє собою вихідне положення, закріплене ідеально, а як принцип
правового регулювання, завдяки втіленню у нормах права, набуває самостійного
нормативного значення.

Будучи змістовним
елементом права, принцип єдності справедливості та законності отримує його
властивості і функції: 1) він є нормативно-регулятивною, загальною, об’єктивно обумовленою історичною та
ідейно-політичною категорією; 2) його головною
соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних відносин; 3) він є
самостійною юридично-моральною категорією, оскільки має специфічні ознаки, що
відокремлюють його з поміж всіх інших категорій .

Принцип єдності
справедливості та законності дозволяє внести певну одноманітність у системи
юридичних та моральних норм соціального регулювання, забезпечує єдність
державно-правового регулювання. Як ядро функціонування МПР, він спрямовує
орієнтованість дії права, визначає напрями юридичної практики, сприяє
скасуванню “морально застарілих”, удосконаленню існуючих та прийняттю нових об’єктивно детермінованих правових норм. Крім
зазначених функцій принцип єдності справедливості та законності виконує
специфічну функцію регулювання конкретних життєвих ситуацій, реалізуючи
притаманний йому динамізм.

 

 

в) гуманізм

Як ми вже зазначали, гуманізм – це світоглядний принцип і
принцип моральності, що означає визнання людини вищою цінністю, віру в людину,
її здатність до самовдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особи,
ідею про право людини на щастя, про те, що розвиток і внутрішнє зростання особи
має бути кінцевою метою суспільства.

Особливою сферою поєднання справедливості, законності і гуманізму
виступають права і свободи громадян України, засвідчені в Конституції
України. Не випадково, що вони започатковують текст Конституції, «відсуваючи»
на задній план загальні положення та принципи, характеристику конституційного
устрою тощо. З огляду на ці міркування, Конституція – Основний Закон держави,
який закріплює на вищому законодавчому рівні основні структурні та
функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні
положення, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, причому в основі
такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй
гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід’ємними і
становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи і є невичерпними.
Конституція закріплює принципи рівності конституційних прав і свобод громадян
України незалежно від походження, соціального і майнового стану, посади, статі,
раси, національності, мови, релігії, політичних та інших переконань, роду і
характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ніхто не повинен користуватися
перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою
своїх прав і свобод не повинно порушувати права іф свободи інших осіб (принцип
справедливості).

Конституція закріплює 2 групи прав і свобод. Одна з них – це так звані
фундаментальні, абсолютні, невід’ємні права, які притаманні людині від
народження. Такі права – не даровані державою, а дані людині самою природою.
Серед цих прав – право на життя, фізичну і моральну недоторканість, особисту
свободу і безпеку, свободу совісті, вільний вираз і поширення думок, а також
ряд інших прав і свобод, зафіксованих у міжнародних документах про права
людини. Особливе значення має право приватної власності як природне невід’ємне
право людини, найважливіше джерело її існування, гарантія економічної,
політичної та особистої свободи (з правової точки зору).

Інша група – це права особи, які випливають із факту її правової
належності до української держави – громадянства. Різновидом цієї групи є так
звані «соціалістичні» права, даровані нам державою: право на працю, освіту,
користування досягненнями культури тощо. Особливість їх полягає у тому, що це –
квазі-права, тобто «несправжні», декларативні права, які не мають часто-густо
матеріального, організаційного та юридичного забезпечення.

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав законом.
Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все
фундаментальні, основні права і свободи громадян. Їм має бути забезпечений
повний і безумовний захист всією судовою системою – від загального до
Верховного Суду. Однак без обмежень обійтися практично не можливо. Є один
цивілізований спосіб – все це робиться за допомогою так званих органічних
законів, тобто законів, надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в
особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть
встановлюватися окремі обмеження прав і свобод громадян.

Загалом гуманізм пронизує практично всі галузі права і правоохоронної
діяльності. Він яскраво характеризує структурні елементи правової діяльності,
(її цілі, засоби, форми і методи), систему морально-правових відносин
працівників міліції, суду, прокуратури до всіх громадян як у процесі
правоохоронної діяльності, так і в побуті. Однак, у професійній моралі
працівників органів внутрішніх справ загальні вимоги принципу гуманізму
набувають певної специфіки. Передовсім необхідно наголосити що діяльність
працівників міліції в своїй основі і за своїм змістом глибоко гуманістична, вона
цілком відповідає цілям і завданням, які їй доводиться вирішувати в житті
суспільства і держави. Наша міліція покликана забезпечувати в Україні охорону
громадського порядку і будь-яку форму власності, прав і законних інтересів
громадян, організацій та установ від злочинних посягань, інших антигромадських
виявів. Найважливіші завдання міліції викладено в Законі України “Про міліцію”,
– і вони мають бути актуальними завжди: попередження і розкриття злочинів та
інших антигромадських виявів; зміцнення громадського порядку; всебічне сприяння
усуненню причин, що породжують злочини і правопорушення у суспільстві. Тобто
дотримуватись однієї з найважливіших вимог принципу гуманізму – непримиренності
людей до всіх негативних відхилень від норм моралі, порушень громадських,
державних, особистих законних інтересів
громадян, їхніх прав та свобод. Ці високо гуманістичні вимоги проголошуються
моральним обов’язком кожної людини. В Конституції України про це говориться: “Людина, її життя, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю”.

Гуманізм як морально-правова вимога закріплена у нормах права,
Конституції України, вона має ніби подвійний статус моральної і правової норми
і постає як об’єктивна моральна якість права і правоохоронної діяльності
працівників органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів. Гуманізм
виступає не лише як принцип професійної моралі, а й службовий обов’язок, який
вимагає своєчасного реагування на всі негативні вчинки людей.

Таким чином, гуманізм в діяльності міліції та інших правоохоронних
органів виявляється у спрямованості на боротьбу зі злом, захист інтересів
усього суспільства і кожної особистості від порушень норм права і моралі,
забезпечуючи тим самим умови для гідного і нормального життя, розвитку людини
як вищої соціальної цінності.

Однією з найважливіших гуманістичних цілей діяльності працівників міліції
та інших правоохоронних органів є профілактика правопорушень. Це важливий вид
діяльності зі зміцнення законності і правопорядку в громадянському суспільстві.
В чому сила права У виявленні гуманізму до тих, хто вже порушив закон і
поставив себе поза законом. Необхідно, щоб право в особі кожного правопорушника
завжди мало людину, яка ще може виправитися і стати повноправним членом
суспільства. Ізолювавши злочинця, суспільство відгороджує себе від злочинних
посягань з боку правопорушників, унеможливлюючи тим самим скоєння подібних
злочинів знову.

По-друге, саме відбування покарання громадянське суспільство використовує
для виправлення і перевиховання правопорушників. Саме такі цілі закладено в
об’єктивний гуманістичний зміст нашого права і правоохоронної діяльності.
Гуманізм цілей визначає і гуманістичну сутність засобів та методів боротьби з
правопорушеннями і злочинністю. Головними з них є методи переконання та
примусу, тобто якщо переконання не дають належних результатів і не діють,
міліція та інші правоохоронні органи вдаються до примусових дій – обмеження
того чи іншого конституційного права особи, необхідного в боротьбі зі
злочинністю на сучасному етапі становлення і розвитку державності нашого
суспільства на шляху демократизації і реформ.

На загал міліція на практикує, приміром, такі засоби примусу:

1.Засоби припинення правопорушень (затримання, привід, розшук,
етапування). Усунення звинуваченого від посади та інші заходи (підписка про
невиїзд, особиста порука, порука
громадських та інших організацій, взяття під варту, застава).

2.Засоби забезпечення розслідування (огляд, обшук, виїмка,
освідчення, допит підозрюваних, потерпілих, свідків, експертиза, слідчий
експеримент, слідча експертиза, одержання зразків для порівняльного
дослідження, розміщення підозрюваного чи обвинуваченого до медичного закладу,
арешт на майно, тощо).

Застосування визначених засобів примусу регламентоване законами і
морально виправдане лише стосовно осіб аморальних, порушників законності і
громадського порядку, хуліганів та інших категорій правопорушників. Вони
спрямовані проти значної меншості в інтересах переважної більшості і мають за
мету не тільки покарання, але й виправлення, перевиховання осіб, винних у
ганебному вчинку або злочині. Характер і вид засобів примусу та інших заходів
залежить від конкретного виду правопорушень.

Відповідно до Кримінального законодавства становище учасника події –
потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, свідка – різне, однак право на недоторканність
особистості (фізичну, духовну, моральну) є здобутком усіх учасників і повністю
реалізуються в діяльності працівників органів внутрішніх справ.

Так, при проведенні будь-яких процесуальних дій: затримання, обшуку,
експертиз, слідчих експериментів, освідчення і т.д. забороняється використання
методів небезпечних для життя і здоров’я людей
і повністю реалізуються в діяльності міліції. Особливо серйозні
санкції за замах на життя і здоров’я людини, передбачені нормами
кримінального права.

Адже життя і здоров’я людини – одна з найвищих соціальних і моральних
цінностей нашого суспільства. А захист прав громадян на життя і здоров’я –
глибоко гуманістичне завоювання нашого законодавства і професійної моралі
працівників міліції. Повага до особистості, її честі і гідності – одна з
головних вимог і вихідних моментів морального принципу гуманізму. Воно є
складовою частиною конституційного положення про недоторканість особи (див.:
ст.ст. 23, 27, 28, 29, 34 Конституції України). Повага до людини, її честі – це
відношення до неї як вищої цінності, вона реалізується у конкретних нормах:
ввічливому відношенні до людини і громадянина; визнанні особистих прав людини;
рівності і справедливості; віри у чесноти людини; повага до особистих її
переконань, устремлінь і прагнень,
делікатності і толерантності.

Неповага до людей з боку правоохоронців може виражатися у жорстокості,
грубості, приниженні людської гідності, несправедливості, бездоказових
обвинуваченнях або дискримінації, підозрілості, недовірі, черствості, різноманітних
формах психологічного впливу, тискові на особистість тощо

Вимога поважати особистість
пронизані правила затримання та проведення допиту, особистого обшуку,
заходи припинення правопорушень, заходи
щодо дітей та охорони майна, взяття під варту, власне пронизує все і діяльність працівників правоохоронних
органів. Закон забороняє принижувати честь і гідність осіб, які підлягають
освідченню, слідчий експеримент можливий лише за умови, якщо його проведення не
пов’язане з приниженням гідності та честі осіб і оточуючих, які в ньому беруть
участь. Закон забороняє домагатися показань у звинувачуваних, потерпілих,
свідків шляхом насилля, погроз та інших незаконних заходів, а також в окремих
випадках, навіть звільняє особу від відповідальності за відмову давати
показання (статті 57, 58, 59, 61, 62, 63 Конституції України).

Докази, здобуті шляхом насилля, погроз, грубощів та інших незаконних
заходів не мають доказової сили. Образа будь-якої людини – дорослої чи дитини,
здорової чи душевнохворої – класифікується як злочин і становить сутність моральних збитків
(статті 3-5 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури і суду”).

Однак, гуманне ставлення не означає всепрощення. Всепрощення до вбивці,
хулігана, ґвалтівника – абстрактний гуманізм, гуманізм загалом навпаки, вияв
беззаконня, неповага до чесних громадян і суспільства. Гуманізм визнає
необхідність покарання, але не припускає жорстокості. Важлива власне не жорстокість, а сама невідворотність
покарання, щоб кожний правопорушник відчував відповідальність за вчинений злочин перед суспільством.

Отже, гуманне
ставлення є одним із найважливіших моральних засад – критерієм припустимості застосування різних
засобів примусу працівниками органів внутрішніх справ до громадян, які порушили
закон.

Доволі специфічно виявляються норми гуманізму у слідчій практиці
працівників органів внутрішніх справ. Під час розслідування злочинів до
прийомів і засобів, які добираються у цьому процесі, ставляться такі моральні
норми:

1. тактичний прийом не повинен принижувати честі і гідності
учасників розслідування;

2. впливати на позицію невинного, спонукаючи до визнання ним ще
не доведеної вини;

3. виправдовувати саме вчинення злочину і применшувати його
громадську небезпеку;

4. сприяти наклепу на невинних, або звинуваченню винного в
більшому обсязі порівняно зі скоєним або дійсною виною;

5. ґрунтуватися на необізнаності звинуваченого з тих чи інших
питань кримінального права і процесу;

6. спонукати звинуваченого або інших осіб до виявлення ницих
почуттів, дачі ним завідомо неправдивих даних про скоєння будь-яких аморальних вчинків;

7. будувати процес на повідомленні свідомо неправдивих даних або
свідчень;

8. принижувати авторитет
органів внутрішніх справ.

У викладених вище
положеннях яскраво відбито суть принципу гуманізму.

У відносинах правоохоронців з громадянами принцип гуманізму також
притаманний професійній діяльності і виявляється, зокрема у ввічливості і
доброзичливості; готовності надати допомогу, послугу, прагнення не турбувати
людину без причин); чуйності, делікатності, коректності та толерантності,
повазі, такті і тощо.

Одним із загальновизнаних та
найважливіших вважається принцип гуманізму, який розкриває ціннісний аспект
організації людських відносин. Гуманізм (лат.humanus— людяний, людський) означає
людяність, любов до людей, вимогу на захист гідності людини, її право на щастя,
всебічний розвиток. Як моральний принцип, що трансформується у сферу юридичної
діяльності, він зі змістовного боку формулює певну систему вимог:

• розуміння людини як вищої
цінності, а не як засобу для досягнення цілей, все робити для забезпечення
потреб та інтересів людини;

• забезпечення свободи та
захисту гідності особи, права на щастя, на ду­ховний розвиток;

• повага до особистих
якостей;

• рівне ставлення та повага
до чоловіка та жінки, повага до ідеалів лю­дини, її вікових, національних
ознак, політичних поглядів;

• чутливість, душевність у
відносинах;

• чесність, прямота в оцінці
дій, доброзичливість до критики, несприй­нятливість аморальних вчинків.

Принцип колективізму також
притаманний юридичній роботі, щодо якої ставлять певні вимоги:

• єдність мети та волі
колективу;

• ідейна єдність;

• співробітництво та
взаємодопомога;

• керівництво колективом як
організаційний та об єднавчий фактор його існування;

• чітке дотримання
дисципліни всіма членами колективу незалежно від стажу, досвіду, посади тощо.

Іноді окремі вимоги принципу
колективізму трактують на підставі обсто­ювання вузькогрупового або
індивідуально-егоїстичного інтересу, в результаті чого вони набувають іншого
звучання. Так, слід відрізняти доброзичли­ву критику від критицизму, заздрості
або інших негативних почуттів, взає­модопомогу від кругової поруки.

Принципи демократизму,
законності як система вимог найбільше харак­терні для сфери державного
управління, яке здійснюється у формі законодав­чої діяльності. Ці принципи
істотною мірою впливають на регламентацію пра-вотворчого процесу і передбачають
дотримання таких вимог: здійснення зако­нодавчих повноважень тільки
компетентними органами та в порядку, визна­ченому юридичною процедурою,
урахування інтересів народу взагалі та окре­мих соціальних груп населення,
надання права народу на самостійне визна­чення шляхів та перспектив
соціально-політичного та економічного розвитку.

Таким чином, визначаючи
нормативну основу регулювання юридичної діяльності, слід ураховувати існування
в моралі основоположних ідей, які поряд з нормами моралі мають більш
узагальнюючий характер, однак при конкретизації їх змісту щодо правоохоронної
практики, надається можливість формулювання більш детальних правил, які
доповнюють загальну картину ідеальної моделі поведінки правоохоронців.

Загалом ці норми мають
дотримуватися як у взаємовідносинах з громадянами, так і з самими працівниками
міліції, що знайшло відбиток в Кодексі честі працівників органів внутрішніх
справ, прийнятому Колегією МВС України у грудні 1996 року та Етичному кодексі
працівника ОВС України, схваленому цим органом 5 жовтня 2000 р.