Державно-правовий розвиток Російської імперії в ХІХ – на поч. ХХ ст.

5. Державно-правовий розвиток Російської імперії

в ХІХ – на поч. ХХ ст.

Селянська реформа 1861 р.

На початку ХІХ ст. протиріччя у Російській імперії в суспільстві відбувалися формаційні зміни, феодальні відносини
поступово переростали у
капіталістичні.

У середині
XIX ст. в Росії різко загострилася криза кріпосного господарства, викликаючи
погіршення становища селянства, оскільки поміщики в роки кризи вдавалися до
посиленої експлуатації. Число виступів проти поміщиків зростало з кожним роком.
Кримська війна 1853-1856 рр. ще більше ускладнила ситуацію в країні. Наявність
феодальних виробничих відносин гальмувала розвиток капіталістичної
промисловості. Зростала кількість підприємств, але кріпосне право не давало
можливості ство­рити резерв робочої сили. Росія дедалі більше відставала від
європейських країн за кількістю і якістю виготовленої продукції. Криза охопила
і промисловість, і сільське господар­ство, і соціальні відносини.

До 1859 р. у Росії виникла революційна ситуація. Се­лянські
повстання, які набирали сили з року в рік, прискорили прийняття імператором
Олександром II рішення про необхідність скасування кріпосного права «згори»,
доки селяни не звільнилися «знизу».

19 лютого 1861 цар Олександр ІІ підписав маніфест та
низку законів про скасування кріпосного права,
у яких регламентувалися порядок і умови звільнення селян: Загальне
положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп
селянами, які вийшли з кріпосної залежності, їх присадибної осілості та ін.

Згідно з цими документами селяни ставали суб’єктами
права. Найбільш тяжкі станові обмеження були ліквідовані. Селяни отримали право
без дозво­лу поміщика займатися ремеслом і торгівлею, змінювати місце
проживання, купувати рухому й нерухому власність, укладати угоди, вступати до
навчальних закладів і на службу, змінювати соціальний стан тощо. Поміщики вже
не могли продавати й купувати селян, втручатися у їхні сімейні справи.

Але землю селяни мали викупити у поміщиків. Селянин у
більшості випадків не міг сплатити суму, визначену положенням про викуп. Тим
більше, що в основу визначення викупної суми було покладено не фактичну
вартість землі, а суму оброку, який поміщик одержував до реформи. Таким чином,
викуп землі прикривав фактично викуп феодальних повинностей, викуп особистості
селянина.

При укладанні угоди селянин сплачував 20% вартості,
решту суми держава надавала у кредит, який слід було виплатити протягом 49
років разом із відсотками. Таким чином, викупна операція, з одного боку,
задовольняла інтереси поміщиків, оскільки вони відразу отримували всі належні
гроші. Державна скарбниця також мала вигоду, бо отримувала великі відсотки по
кредитах. Викупні платежі майже півстоліття залишалися важким тягарем для
селянства.

Протягом перших двох років після проголошення
скасування кріпацтва селяни продовжували відбувати на користь поміщиків колишні
повинності. Ці селяни називалися тимчасово зобов’язаними, а по суті залишалися феодально-залежними. У цей час почалося складання
статутних грамот, у яких фік­сувалися конкретні умови звільнення селян в
окремих селах. Статутні грамоти укладалися не з окремими селянами, а з
сільськими общинами. У збереженні общини були зацікавлені і царський уряд, і
поміщики, оскільки община відповідала круговою порукою за всі платежі, податки
і повинності селян. Селянин був приписаний до общини і не міг вийти з неї, доки
не вику­пить свій наділ. Це давало поміщикам можливість мати дешеву робочу
силу.

Для реалізації селянської реформи і контролю над
органами сільського управління були засновані так звані мирові посередники. Вони призначалися з найбільш родовитих і
багатих поміщиків даної місцевості.

Після викупу земельних наділів (або укладення викупної
угоди) селяни переходили до категорії селян-власників. Але для багатьох селян
тимчасовозобов’язаний стан затягнувся на роки. Революційна ситуація, що
склалася в Росії у 1879-1880 роках змусила царський уряд остаточно скасувати
феодальні повинності. У 1881 р. було видано закон, за яким усі
тимчасовозобов’язані селяни до 1 січня 1883 р. мусили перейти на обов’язковий
викуп.

Скасування кріпосного права зумовило необхідність
створення органів управління селянами. У
селах та волостях (волость складалася з кількох сіл) були створені органи
селянського самоврядування: сільські й
волосні сходи.

Селянський
сход домогосподарів розподіляв землю, податки, рекрутські
набори, дозволяв вихід з общини, обирав посадових осіб, зокрема сільського
старосту. Сільський староста виконував рішення сходу, наглядав за виконанням повинностей, охороняв порядок,
вів дізнання.

Волосний
сход складався з представників суміжних сільських схо­дів.
Він обирав волосне правління на
чолі з волосним старо­стою та волосний
суд. Волосний сход вирішував питання збору по­датків, відбуття селянами
повинностей, общинного землеволодін­ня тощо, а посадові особи здійснювали
контрольні та поліцейські функції. Волосний суд розглядав незначні
кримінальні й цивільні справи.

Органи селянського управління підпорядковувалися міс­цевій
адміністрації.

Загальні
умови звільнення селян від кріпосної залежності поширювалася на поміщицьких
селян 47 губерній Росії.

В наслідок селянської реформи селяни
отримали особисту свободу та деякі громадянські права, але зберігалося
поміщицьке землеволодіння. Частина селян (які не уклали викупні угоди) втратили землю. Зменшилися наділи селян у
порівнянні з дореформеними, погіршилася якість землі. Селяни потрапляли у
кабалу до поміщиків. Община фактично втратила свої права на користування
лісами, лугами і водоймами. Повинності на користь держави зросли.

Селяни без землі, обтяжені викупними платежами,
різними повинностями, зубожіли, розорялися. Однак, незважаючи на це, реформа
мала велике значення для розвитку капіталізму в Росії. Промисловість отримала
вільні робочі руки. Швидко розширявся внутрішній ринок. Відбувався розвиток
капіталізму в сільському господарстві.

Земська
реформа 1864 р.

Реформи істотно не змінили державного устрою
Російської ім­перії – вона залишалася абсолютною монархією. Імператорська влада
не підлягала ніяким законам, цар був
повновладним монар­хом, мав необмежену владу. Однак реформи означали певний рух
у бік буржуазної монархії.

Головною метою цієї реформи було пристосування
феодального устрою Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку
шляхом створення всестанових органів місцевого (земського) самоврядування, до
якого допускалися не лише дворяни, але й окремі представники міщанства і
селянства. Земства мали сприяти поліпшенню місцевого господарювання. На них
покладалося вирішення багатьох місцевих економічно-фінансових проблем.

1 січня 1864 р. цар затвердив Положення про губернські
та повітові земські установи. Ним запроваджувалися губернські та повітові земські збори – розпорядчі органи, які
відали організацією продовольчої справи, опікувалися питаннями освіти, охорони
здоров’я, торгівлі, будівництва доріг, місцевим бюджетом, надавали допомогу у
проведенні державних зборів тощо.

Система виборів членів зборів – гласних – гарантувала перевагу представникам дворянства. Вибори у
повітове земське зібрання проводилися на трьох виборчих з’їздах: повітових
землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Для
землевласників та власників підприємств передбачався високий майновий ценз. Для
селян був встановлений складний кілька-ступеневий порядок виборів.

Спочатку відбувалися вибори членів повітових зборів,
які потім обирали представників до губернських зборів. Земські збори скликалися щорічно, зазвичай – восени. Головували у
них повітові та губернські керівники дворянства. Виконавчими органами повітових
та губернських зборів були обрані ними повітові
та губернські земські управи.

Земства
були підконтрольні урядовим органам
(губернатору та поліції), не мали адміністративної влади, реалізуючи свої рішення через державні відомства. Разом
із тим, земства мали певний вплив на місцях, були центром ліберальної опозиції,
відпрацювали механізм захисту інтересів буржуазії, яка не мала доступу до державних органів. У цьому плані земську
реформу можна оцінювати як буржуазну.

Міська
реформа 1870 р.

Зміни міського управління було проведено на тих самих
заса­дах, що й земського. Розвиток капіталізму після скасування кріпос­ного
права викликав швидке зростання міст. Але їх благоустрій залишався
незадовільним. У 1864 р. було розроблено проект місь­кої реформи, але лише у
1870 р. Міське положення було
нарешті затверджено царем.

Положення передбачало створення органів міського
самоврядування. Керівними органами
були міські думи, а
виконавчими – міські управи, обрані
думами. Думу й управу очолював міський
голова, якого затверджували на посаді губернатор або міністр внутрішніх справ.
Чини міської думи – гласні – обиралися населенням, незалежно від станової
належності на 4 роки. Право обирати та бути обраним мала незначна частина
населення через високий майновий ценз.

Компетенція органів міського самоврядування, як і
земського, була обмежена суто господарськими питаннями: благоустрій міста, пожежна безпека, розвиток
міс­цевої торгівлі й промисловості, охорона здоров’я та народна освіта. На
міські думи було покла­дено обов’язкові витрати з утримання пожежної команди
міста, поліції, в’язниць.

Міські органи самоврядування перебували під контролем
царської адміністрації – міністерства внутрішніх справ та губернаторів.

Судова реформа 1864 р.

У 1864 р.
царський уряд після тривалої підготовки провів ре­організацію судової системи,
яка вважається однією з найвизначніших буржуазних реформ 60-х рр. XIX ст.
Законодавчою базою реформи стали чотири Судові статути. Перший з них називався
“Засади судових положень” і
містив загальні принципи правосуддя. Статут карного судочинства та Статут цивільного судочинства
регламентували відповідно кримінальний та цивільний процес. Статут про
покарання, що накладаються мировими суддями містив норми про судоустрій та
судочинство у мирових судах.

Судові статути проголосили буржуазні принципи судоустрою. Зокрема, було запроваджено чітку
систему судових інстанцій, загальний суд для всіх станів, суд присяжних, прокурорський
нагляд, незалежність суду, відокремлення його від адміністрації, незмінюваність
та частково виборність суддів.

Встановлювалися принципи
буржуазного судового процесу: рівність усіх перед судом, відокремлення суду
від попереднього слідства, гласність і відкритість процесу, участь у процесі
обвинувачення і захисту, рівність сторін судового процесу, апеляція і касація.

Судова система поділялася на дві гілки: місцеві та загальні суди. До місцевих
належали мирові суди та з’їзди мирових суддів. Крім того, місцевими судовими
органа­ми були судово-адміністративні установи та волосні суди.

Мирові суди були виборними органами, але обирало їх не на­селення,
а повітові земські збори (у містах – міські думи). Список кандидатів у мирові
судді спершу затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових судів
підлягав затвердженню Сена­том. Установлювалися освітній та майновий цензи.
Крім того, вимагалося, щоби мирові судді були місцевими жителями.

Мирові судді поділялися на дільничних і почесних. Дільнич­ний суддя здійснював правосуддя
на своїй дільниці, де була його камера (службове приміщення). Дільничні мирові
судді діяли одноособово. Почесні мирові
судді не мали своїх камер, могли обіймати інші посади і не отримували
платні. Вони навіть могли й не жити у то­му окрузі, який їх обрав, але
користувалися правами мирового судді.

Мирові судді округу утворювали з’їзд мирових суддів,
який був апеляційною інстанцією для дільничних суддів (апеляцією вважалося
прохання про новий розгляд справи за суттю). Судді мирового з’їзду обирали зі
свого кола голову з’їзду та неодмінного члена, до обо­в’язків якого належала
підготовка матеріалів на розгляд з’їзду. З’їзд мав також канцелярію, очолювану
секретарем, судових приставів і приватних повірених. Засідання з’їзду вимагали
участі не менше трьох мирових суддів.

Нагляд за органами мирової юстиції належав касаційним
депар­таментам Сенату та міністрові юстиції. На околицях імперії та в
колоніальних областях організація мирової юс­тиції мала істотні відмінності.

Загальними
судовими органами були окружні суди та судові палати. Територія, на яку
поширювалися повноваження окружного суду, називалася судовий округ (здебільше він збігався з
губернією). Кілька окружних судів утворювали округ судової палати.

Окружний суд складався з
коронних суддів та присяжних засідателів,
розглядав кримінальні справи з присяжними та цивільні справи без
присяжних. Окружний суд був судом першої інстанції. Вироки окружних судів
вважалися остаточними і могли бути оскаржені в порядку касації лише в Сенат.

Судді
призначалися царем з дворян за поданням міністра юстиції довічно.

Колегія присяжних – «лава
присяжних» – складалася з 12 осіб. Присяжні обира­лися повітовими земськими
зборами й міськими думами на три роки. Для кандидатів у присяжні не було
станових обмежень, але встановлювався достатньо високий майновий ценз. Списки
присяжних узгоджувалися з губернатором чи градоначальником.

Судові
палати були судом першої інстанції у найважливіших
кримінальних справах про державні та деякі посадові злочини, а також другою,
апеляційною інстанцією для окружних судів у справах, розглянутих без присяжних
засідателів. Крім того, судова палата була органом нагляду за окружни­ми
судами.

Судові
палати була колегіальними установами і поділялися на департаменти – цивільні і
кримінальні.

Касаційною інстанцією для усіх судів імперії були два департаменти Сенату –
кримінально-касаційний та циві­льно-касаційний.

При окружних судах і судових палатах працювали судові
слідчі, су­дові пристави, прокурори, а при судових палатах, крім того, – рада
присяжних повірених.

На судових
слідчих покладалося порушення та припинення кримінального переслідування,
проведення слідчих дій. Судові слідчі призначалися міністром юстиції і були
незмінні, користувалися правами членів окружних судів, але з деякими
обмеженнями. Вони могли розрахову­вати на допомогу поліції, а в разі потреби –
і війсь­кових команд.

Прокуратура зобов’язувалася наглядати за законністю діяльності
суду, слідства і місцями позбавлення волі. Прокурори мали підтримувати обвинувачення
у суді, виносити протести на незаконні вироки та рішення судів.

При Сенаті
було засновано посади обер-прокурорів, а в судових палатах і окружних судах –
посади прокурорів і товаришів прокурорів. Усі прокурори призначалися
імператором за поданням міністра юстиції. Найвищий нагляд за діяльністю
прокурорів належав міністрові юстиції – генерал-прокурору. Прокурором міг бути
громадянин, який мав вищу юридичну освіту, значний стаж роботи за фахом і
особливу політичну благонадійність.

Адвокати поділялися
на дві категорії – присяж­них повірених і приватних повірених. Щоби бути присяжним
по­віреним, належало мати
атестат університету про закінчення юри­дичного факультету, а також прослужити
не менше п’яти років у судовому відомстві, кандидатом на службовій посаді або
помічником присяжного повіреного. Нагляд за діяльністю присяжних повірених
здійснювала виборна рада присяжних повірених. Вищий нагляд за діями присяжних
повіре­них належав судовій палаті та Сенатові.

Приватні повірені могли брати участь у справах лише тих судових місць,
від яких вони отримали спеціальний дозвіл. Приватними повіреними могли бути всі
особи, які мали право представляти чужі інтереси в суді (за винятком жі­нок).
Суд перевіряв знання претендента та вивчав відомості про цю особу.

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших документів у губернських і повітових містах засновувалася система нотаріальних контор.