Держава та право Німеччини в XIX ст.

4. Держава та право Німеччини в XIX
ст.

Політичний розвиток Німеччини у першій половині XIX ст.

Німеччина
значно пізніше за інші країни Європи вступила на шлях розвитку буржуазної
держави та права. За гучного назвою «Священна
Римська імперія німецької нації» ховалася на почат­ку XIX ст. мозаїчна
конфедерація, що складалася з понад 300 кня­зівств, герцогств, земель та
вільних міст.

Політична карта Німеччини змінилася внаслідок перемоги
армій буржуазної Франції. Спершу в 1805 р. було створено Німе­цьку
конфедерацію, а потім Рейнський союз, який мав 39 держав­них
утворень. У Німеччині з’явилася група сильних централізова­них держав, таких як
королівства Баварія, Саксонія, великі герцог­ства – Баден, Гессен. Крім того,
існували інші герцогства, декілька невеликих князівств та вільні міста — Любек,
Бремен, Гамбург та ін. У 1806 р. було офіційно оголошено про припинення
існування «Священної Римської імперії німецької нації».

Окупація значної частини території Німеччини армією
Наполеона привела до буржуазних реформ французького зразка. Обме­жувалися
феодальні права-привілеї світської аристократії та духо­венства, скасовувалося
кріпосне право, проголошувалася свобода підприємництва тощо. Незадоволення
пригнобленням і принижен­ням Німеччини буржуазною Францією викликало збройний
опір французьким військам, сприяло піднесенню національного патріо­тизму,
зростанню національної свідомості.

Перемога Росії над Францією у Вітчизняній війні 1812
р. при­вела до розгортання визвольної боротьби проти французьких за­гарбників у
Німеччині. Союзниками Росії виступили Англія, Авст­рія, Пруссія. В історію
Німеччини війна 1813 р. увійшла як національно-визвольна війна за незалежність.

За рішенням Віденського конгресу 1814-1815 рр. до
Пруссії приєднувалися найбільш розвинені в економічному аспекті Рейнсь­ка
провінція, Вестфалія та шведська Померанія. Їх приєднання на­дало Пруссії
можливість у майбутньому стати однією із найсильніших в Європі, об’єднати
Німеччину. Віденський конгрес створив з німецьких держав та частини володінь
Австрійської імперії на противагу буржуазній Франції Німецький союз, до складу якого увійшли 38 самостійних
держав (34 монархії та 4 вільні міста — Гамбург, Бремен, Любек,
Франкфурт-на-Майні).

Німецький союз був слабкою конфедерацією формально
суве­ренних держав. Єдиним спільним органом Німецького союзу став Союзний сейм, який складався з
уповноважених від правителів, а не від народів. Союзний сейм засідав у
Франкфурті-на-Майні. Він ухвалював зазвичай непопулярні та реакційні рішення,
до того ж довго й нерішуче, а тому ввійшов в історію під назвою «збори му­мій».
Австрійський уповноважений фактично головував у Союз­ному сеймі, Австрія — в
Німецькому союзі. Німецький союз не мав спільної армії, флоту, союзного суду,
фінансового та дипломатич­ного органу.

Віденський конгрес не зміг відновити ліквідованих у
перебігу війни легітимних династій більш як 300 німецьких земель і воло­дінь,
тому фактично узаконив ліквідацію переважної більшості з них.

Під впливом Росії Віденський конгрес фактично
затвердив па­нування феодальної реакції та абсолютизму, закріпив змінені кор­дони
політичної карти Європи, а також протистояння двох німець­ких держав – Австрії
та Пруссії.

За рішенням Віденського конгресу Пруссія – друга після
Авст­рії за величиною і могутністю німецька держава – складалася з двох частин:
шести східних провінцій (Бранденбург, Померанія, Сілезія, Сак­сонія, Західна і
Східна Пруссія, Познань), де панували в основному феодальні відносини, та двох
західних (Рейнська провінція і Вестфалія), в яких змогли укоренитися переважно
бур­жуазні порядки.

Об’єднання Німеччини

До середини XIX ст., після придушення буржуазної
революції 1848-1849 рр., у Пруссії, як у всій Німеччині, запанував режим
політичної диктатури юнкерів-поміщиків, ліберальної буржуазії та поліцейської
реакції.

У другій половині XIX ст. загострилися відносини між
Австрією та Пруссією щодо лідерства в Німецькому союзі. У 1853 р. Пруссія
спромоглася відновити митний союз,
який економічно об’єднав під її керівництвом більшість суб’єктів
Німецького союзу. Цей процес прискорився призначенням у вересні 1862 р. на
посаду мі­ністра-президента Пруссії (фактично прем’єр-міністра) прусського
юнкера князя Отто фон Бісмарка, монархіста
і реакціонера за політичними поглядами. Бісмарк енергійно заходився об’єднувати
Німеччину «згори» – вогнем і залізом, «під гегемонією Пруссії».

На цьому
шляху існували великі перешкоди, насамперед – позиції Австрії та Франції. У
1866 р. мілітаристська Пруссія роз­почала війну з Австрією за лідерство в
Німецькому союзі та його реформування. Ця війна закінчилася поразкою Австрії та
виходом її з Німецького союзу.

З ініціативи Бісмарка 1866 р. сформувався Північно-німецький
союз як федеративна держава,
що об’єднала 22 землі. Юридично це було затверджено Конституцією 1867 р.

Того ж року утворилася дуалістична Австро-Угорська монархія на чолі з
імператором. Австро-Угорщина була поділена рікою Лейтою на дві частини –
Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислентанії входили Австрія, Чехія, Моравія,
Сілезія, Далмація, Гали­чина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія і Трієст. До
Транслейтанії – відповідно: Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорва­тія,
Словенія і Трансільванія.

Пруссія
продовжувала активну політику, спрямовану на зміц­нення нової федерації та
розширення її території. З цією метою вона розв’язала війну проти Франції в
1870 р. Перемога Пруссії відкрила широкі можливості для завершення об’єднання
Німеччи­ни (Баварія, Вюртемберг, Баден вступили до союзу) та перетворення
Північно-німецького союзу на Німецьку
імперію, офіційно проголошену в січні 1871 р.

Отже, об’єднання Німеччини відбулося «згори», в
результаті загарбницьких війн Пруссії. Політика мілітаризму прусського
юнкерства та Бісмарка мала ключове значення в об’єднавчому процесі.

Найбільшою державою Німецької імперії була Пруссія: її
те­риторія складала дві третини імперії, а населення – майже 60%. Національне
об’єднання Німецької імперії стало прогресивним явищем, сприяло швидкому
розвиткові капіталізму, уможливило проведення єдиної економічної політики,
усунення митних бар’є­рів, що існували між окремими державами, створення єдиної
сис­теми мір і ваги, єдиної валюти, прийняття єдиних законів. Еко­номічний
потенціал Німеччини зріс за рахунок контрибуції (5 млрд. франків від
переможеної Франції), що забезпечило мож­ливість нагромадження капіталу,
розвитку виробництва, вико­ристання прогресивних технологій, новітніх досягнень
науки і техніки.

Але форма об’єднання Німеччини на чолі з Пруссією була
реакційною, реваншистською та, як засвідчив подальший розвиток подій,
небезпечною для народів Європи і світової цивілізації.

Державний лад імперії за
Конституцією 1871 р.

Конституція
Німецької імперії, затверджена рейхстагом 14 квіт­ня 1871 р., діяла з
незначними змінами до початку 1919 р. Загальноімперська конституція багато в
чому повторювала конституцію Північно-німецького союзу. Панівне становище в
імперії за Конс­титуцією 1871 р. залишалося за Пруссією, найбільшою та
наймогутнішою державою союзу.

Німецька імперія складалася з 25 державних утворень (4
коро­лівства, 6 великих герцогств, 4 герцогства, 8 князівств, 3 вільні міста) і
провінції Ельзас-Лотарингія (лише 1911 р. дістала статус державно-правової
автономії – члена федерації). Із великих держав за межами імперії залишалась
Австрія.

Конституція юридично закріпила федеративний
територіаль­ний устрій Німеччини, в основі якого лежали договірні відносини між
королями, князями, герцогами. Слід зазначити й таку особли­вість, як
нерівноправне становище союзних держав у новій імперії. Особливе місце
відводилося Пруссії. Прусський король був одно­часно німецьким імператором. Він
призначав і контролював канц­лера, який головував у союзній раді – бундесраті.

За формою правління Німецька імперія була монархією. Очо­лював її імператор
(кайзер), зокрема Вільгельм
І (1871-1888 рр.), а потім – його син Фрідріх II (1888 р.) та онук Вільгельм II
(1888-1918 рр.). Конституція закріпила широкі повноваження за імперато­ром,
зокрема:

— представляти
інтереси держави у міжнародних відносинах;

— оголошувати
військовий стан у будь-якій частині імперії;

— командувати
армією і флотом;

— призначати і
звільняти з посад вищих цивільних і військових чиновників;

— скликати,
відкривати й закривати засідання рейхстагу та бун­десрату;

— оголошувати
війну (за згодою рейхстагу) та укладати мир;

— призначати
імперського канцлера;

— акредитувати
і приймати послів;

— розробляти й
видавати закони, контролювати їх виконання та ін.

Загальноімперськими законодавчими органами конституція
про­голосила рейхстаг та бундесрат, тобто двопалатний парламент. Рейхстаг обирався на основі
загального рівного і прямого вибор­чого права із загалу осіб чоловічої статі (з
25 років) за таємного голосування, хоч із значними обмеженнями (військові,
бідняки, жінки не мали виборчих прав). Один депутат обирався від 100 тис.
громадян. Спершу рейхстаг обирався на три роки, а з 1888 р. — на п’ять років.
До 1906 р. депутати не отримували ніякої платні та винагороди. Рейхстаг мав
право законодавчої ініціативи. Законо­проект набирав юридичної сили після
ухвалення бундесратом і підписання канцлером.

Союзна рада
(бундесрат) як верхня законодавча палата була органом представництва держав, що
входили до союзу, і мала спер­шу 58 голосів, а згодом – 61. Бундесрат не
обирався, як рейхстаг, а формувався представниками князівств, земель, вільних
міст. Зо­крема, Пруссія мала 17 голосів, Баварія – шість, Саксонія, Вюр­темберг
– по чотири голоси, Баден – три голоси, Ліппе, Любек, Бремен, Гамбург – по
одному голосу тощо. Головував у союзній раді імперський канцлер.

Бундесрат мав не тільки законодавчі, а й
адміністративні пов­новаження. Крім того, в деяких випадках він виступав у ролі
ім­перського суду, зазвичай у справах про тяжкі й резонансні злочини, вирішував
спори і конфлікти між членами союзу. Вищою судовою інстанцією став імперський
суд, канцелярія якого
перебувала у Лейпцигу.

Для внесення змін до Конституції та прийняття законів
достат­ньо було рішення більшості голосів обох палат парламенту. Від­хилення
законопроекту вимагало лише 14 голосів «проти» у вищій союзній раді (право
вето), що давало Пруссії (мала 17 голосів) особ­ливі права і свідчило про її
привілейоване становище в Німецькій імперії. Крім того, після прийняття
Конституції на всю територію імперії поширювалося прусське військове
законодавство (регла­менти, інструкції, рескрипти).

Конституція закріпила пріоритет імперських законів над
законами суб’єктів союзу, що ставило надійний бар’єр сепа­ратизмові та
роздрібненості, сприяло консолідації німецьких земель в єдину федеративну
державу. Кожний німець за консти­туційним обов’язком безпосередньо підлягав
військовій повин­ності.

Виконавча
влада в Німецькій імперії зосереджувалася в руках канцлера, який підпорядковувався лише
кайзерові. Відомство канцлера виконувало також функції міністерства іноземних
справ, міністерства торгівлі й фінансів, керувало провінцією Ельзас-Лотарингія
та ін. Особливістю виконавчої влади в Німеччині була фактична відсутність
загальноприйнятої системи міністерств. Протягом 1870-х рр. у Німецькій імперії
виникли органи держав­ного управління, зокрема Міністерство іноземних справ
(1871 р.), Міністерство імперських залізниць (1873 р.), Міністерство юстиції
(1877 р.), Міністерство внутрішніх справ (1879 р.).

Вся структура органів державної влади та управління
Німеччини виражала інтереси прусського юнкерства і великої ліберальної
буржуазії, мілітаристських поліцейських сил і потужно впливала на політику
держави і законодавство.

Розвиток права Німеччини.

Об’єднання Німецької імперії дало новий імпульс для
поступо­вого процесу підготування і видання нових загальнонімецьких законів з
окремих галузей права, зокрема кримінального кодексу, цивільного кодексу та ін.

Кримінальний
кодекс 1871 р. (далі – КК) задекларував єдине кримінальне право на
всій території Німецької імперії, подолавши правовий партикуляризм періоду
феодальної роздробленості. Ос­новними джерелами права КК були «Кароліна» 1532
р., Баварсь­кий кримінальний кодекс 1813 р., Прусський кримінальний кодекс 1851
р. та, безперечно, французька доктрина.

КК складався з трьох частин. Перша частина
висвітлювала за­гальні положення кримінального права, зокрема принципи роз­межування
протиправних діянь, поняття злочину, проступку, поліцейського правопорушення,
визначала юридичну відповідальність за вчинені правопорушення. Друга частина
містила такі загальні питання кримінального права, як форми співучасті, ста­дії
вчинення злочину, обставини, які пом’якшують чи обтяжують кримінальну
відповідальність, та ін. Третя (особлива частина) фактично закріплювала
інститути кримінального права про різні види злочинів, зокрема проти держави і
влади, проти релігії та церкви, проти власності, проти особи, проти
правопорядку, проти правосуддя, проти порядку управління та ін.
Кримінально-правові норми забороняли злочинні діяння під загрозою застосу­вання
кримінального покарання до осіб, які їх учинять. Систе­ма покарань передбачала
смертну кару (відрубування голови), ув’язнення в тюрму (до 10 років), фортецю
або виправний робітній будинок, конфіскацію майна, обмеження в правах, штраф та
ін. Кримінальним покаранням підлягали тільки ті протиправні су­спільно
небезпечні діяння, які були заборонені законом на мо­мент учинення злочину.

Основною метою кримінального покарання було
залякування, а також власне покарання злочинців і тимчасова ізоляція їх від
суспільства.

Отже,
Кримінальний кодекс 1871 р. відповідав принципам і концепціям буржуазного
кримінального права, задекларував фор­мально-демократичні принципи законності,
започаткував процес становлення рецептованої французької моделі континентальної
системи права в об’єднаній Німеччині.

У Німецькій імперії склалася практика послідовного
поділу права на приватне і публічне. Історично приватне право більше
рецептувало римське.

Цивільний
кодекс (далі – ЦК), прийнятий 1896 р., набув чиннос­ті 1
січня 1900 р. Складався з п’яти книг (2885 параграфів). То були: 1) загальна
частина; 2) зобов’язальне право; 3) право власності (речове право); 4) сімейне
право; 5) спадкове право (правонаступництво).

Загальна
частина визначала основні інститути цивільного права, зокрема особу, речі,
угоди, строки давності, волевиявлен­ня, реалізацію прав, самозахист. Кодекс
передбачав, що кожна людина з народженням набуває правоздатності. За ЦК
учасниками цивільних правовідносин виступали фізичні та юридичні особи. Він
регулював особисті майнові відносини (право власності, сервітути, то­варно-грошові
відносини тощо) та немайнові (захист честі, гідності, життя, здоров’я і т.
ін.), проголошував формальну рів­ність учасників цивільних правовідносин.

Зобов’язальне
право було викладене у другій книзі ЦК. Най­більш поширеною підставою виникнення
зобов’язальних відносин закон визначав договори. У ЦК без визначення поняття
договору вирізнялися характерні його риси:

– передбачалася свобода договору,
тобто сторони були вільни­ми в його укладенні, враховуючи звичаї та вимоги
справедливості, а також свободу для одержання доходів від укладених угод;

– встановлювалися чіткі та обов’язкові
умови його виконання (у письмовій формі);

– визначалися умови законності
укладення договору та ін.

Умови договорів визначали зміст цивільно-правових
зобов’я­зань. ЦК врегульовував понад 20 видів договорів – купівлі-продажу,
дарування, міни, оренди, найму, позики, послуг та ін.

Значну групу
підстав виникнення зобов’язань становили пра­вопорушення (делікт). У цьому
випадку виникало право потерпі­лої сторони на відшкодування завданої шкоди та
обов’язок винної сторони компенсувати її. Закон передбачав положення та умови
компенсації завданої майнової та моральної шкоди.

Третя книга закріплювала право власності. ЦК визначив
право власності та проголосив її недоторканність, визнав формальну рівність
осіб перед законом, свободу підприємницької діяльності. Закон поділив усі речі
на рухомі та нерухомі. Власник майна мав право розпоряджатися та користуватися
ним.

Визнання інституту буржуазної власності як основи
суспільних відносин означало перемогу буржуазних принципів над феодаль­ними,
сприяло зміцненню централізованої Німеччини.

Четверта книга містила норми сімейного права. Законною
формою шлюбу визнавався цивільний шлюб. Церковний шлюб реєструвався лише після
цивільного. Для укладення шлюбу була необхідною взаємна згода осіб, які
одружуються. Шлюбний вік установлювався для жінок — 16 років, для чоловіків –
21 рік. Закон передбачав обов’язкову згоду батьків на шлюб неповно­літніх.

ЦК забороняв укладення шлюбу між особами, з яких хоча
б одна перебувала в іншому нерозірваному шлюбі; між близькими родичами, а також
не дозволялося жінкам вступати в новий шлюб протягом 300 днів після припинення
першого шлюбу. Закон передбачав також умови припинення шлюбу, зокрема: грубе
пору­шення шлюбних обов’язків подружжям, тяжка хвороба, посягання на життя
одного з подружжя та ін.

Майнові відносини визначалися шлюбною угодою, в якій
за­кріплювалися майнові права та обов’язки. Закон передбачав збере­ження права
власності подружжя на роздільне майно за відсутності шлюбного договору та
пріоритет батька у вирішенні сімейних справ, адже основним обов’язком жінки
було ведення домашнього господарства. Правовідносини між батьками й дітьми,
взаємні права та обов’язки дітей і батьків базувалися на верховенстві бать­ка в
сім’ї та походженні дітей.

П’ята книга
містила спадкове право. Інститут спадкового права було рецептовано з римського
цивільного права. ЦК передбачав два види спадкування: спадкування за законом і
спадкування за заповітом. До складу спадщини належали не тільки земельна ділян­ка,
будинок чи особисте майно (папери), а й право власності на ці об’єкти, окремі
права та обов’язки померлого. Закон закріплював коло спадкоємців (близькі та
далекі родичі) у разі спадкування за законом. З метою охорони законних
інтересів спадкоємців обме­жувалася частка спадщини в заповіті.

Прийняття спадщини за законом або за заповітом
передбачало не вибіркове правонаступництво, тобто перехід деяких прав чи
окремих обов’язків, а комплекс активів і пасивів.

Отож,
Цивільний кодекс 1896 р. покінчив із партикуляризмом німецького цивільного
права епохи феодалізму, закріпив буржуазні принципи цивільного права, завершив
процес формування нової єдиної континентальної системи права Німеччини.