Тема 4. Історія держави та права Новітнього Часу

Тема 4. Історія держави та права Новітнього Часу

Створення радянського державного
апарату.

Другий Всеросійський з’їзд Рад, який відкрився ввечері 25 жовтня
(7 листопада) 1917 р. у Смольному, де перебували Петроградська Рада і
Центральний Комітет партії більшовиків, відіграв важливу роль у створенні
Радянської держави та права. Важливо зазначити, що за партійним складом із 650
делегатів з’їзду більшовиків було близько 400, есерів і меншовиків (які
представляли інтереси селянських рад Росії) – 40-80.

З’їзд
прийняв ряд документів, в основі яких лежали головні ідеї більшовицької фракції
РСДРП:

1) відозва «Робітникам, солдатам і селянам» про
перехід усієї державної влади в країні до Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів. У ній виокремлювалися конкретні завдання радянської влади
у центрі і на місцях;

2) Декрет про мир, який
одночасно був декларацією, зверненою до всіх народів світу. Він проголошував
засади зовнішньої політи­ки радянської держави, давав визначення справедливого
і демо­кратичного миру без анексій (захоплення чужих земель і насиль­ницького
поневолення інших народів) і контрибуцій (компенсації, яку держава-переможниця
стягує з переможеної країни). Скасовувалася таємна дипломатія. Декрет звертався
не лише до урядів, а й до народів, особливо до робітників трьох провідних країн
– Англії, Франції та Німеччини – з пропозицією довести до кінця справу миру і,
водночас, звільнення трудящих від будь-якого рабства та експлуатації.
Радянський уряд не вважав указані в декреті умови миру ультимативними і
погоджувався розглянути будь-які інші умови (в подальшому це привело до
Брестського миру);

3) Декрет про землю, який оголосив про скасування поміщи­цької власності
на землю і перехід її в руки народу без будь-якого викупу на засадах
зрівняльного землекористування. Цей декрет – дітище Селянського з’їзду Рад,
який склав Селянський наказ про землю ще влітку 1917 р. під керівництвом
найбільш впливової серед селян партії есерів. До нього увійшли 242 накази
селян, які виражали вимогу про скасування поміщицької власності на землю, а
також ліквідацію права власності на землю. Принцип зрівняль­ного землекористування
не схвалювався більшовиками, але оскі­льки більшість селян висували саме цю
вимогу, її було прийнято і закріплено в декреті. Відповідно до Декрету про
землю пропонувався вільний вибір землекористування: подвірний, хутірський,
общинний, артільний, залежно від рішення громади села. Підлягали конфіскації
кінні заводи, племінні тваринницькі господарства, які переходили у користування
держави або общини.

Поряд з
названими декретами з’їзд прийняв ряд постанов: про скасування смертної кари на
фронті, про негайний арешт О. Ф. Керенського, про утворення в армії тимчасових
революційних комі­тетів, про перехід влади на місцях до Рад, про боротьбу з
контр­революційними виступами і забезпечення революційного поряд­ку та ін.

Проголосивши встановлення влади Рад, 2-й Всеросійський
з’їзд Рад утворив для управління країною, аж до скликання Уста­новчих зборів,
тимчасовий робітничий і селянський уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), яку очолив Ленін.

Обрав з’їзд і ще один новий керівний орган – Всеросійський
Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), головою якого було обрано Л. Б. Каменева. Цим ліквідовувалися
повноваження попе­реднього ЦВК, обраного на 1-му Всеросійському з’їзді Рад,
оскіль­ки його члени не визнавали декретів і програми нової влади. Так само
ліквідовувалися повноваження всіх комісарів і голів, призначених попереднім
ЦВК, в армії та на місцях. ВЦВК другого скли­кання складався з 362 більшовиків,
29 лівих есерів, дев’яти соціа­лістів і одного максималіста.

Одразу ж після 2-го з’їзду Рад у центрі й на місцях
під керівни­цтвом партії більшовиків почалося пристосування старого держа­вного
апарату та створення нових органів влади і управління.

Листопадова криза не змогла зупинити створення нових
орга­нів влади і управління. ВЦВК і РНК винесли рішення про необхідність
об’єднання Рад робітничих і солдатських депутатів із Радами селянських
депутатів, щоб забезпечити свій вплив на селі, де пере­важала думка есерівської
партії.

За підтримки
лівих есерів більшовики здобули перемогу: з’їзд підтвердив декрети II Всеросійського
з’їзду Рад, було досягнуто згоди про об’єднання Рад робітничих і солдат­ських
депутатів із селянськими.

До Жовтневого перевороту (1917 р.) більшовики і
представ­ники інших політичних партій активно боролися за скликання справді
демократичних Установчих зборів.
Другий Всеросійський з’їзд Рад декларував, що нова влада забезпечить своєчасне
їх скликання.

Вибори до Установчих зборів відбулись у листопаді 1917
р. Більшість місць (62%) здобули представники партій меншовиків і есерів. Тому
наприкінці листопада РНК своїм рішенням перенесла відкриття Установчих зборів з
28 листопада на невизначений строк. Під тиском опозиції 5 січня 1918 р.
Установчі збори все ж розпочали роботу в Таврійському палаці у Петрограді. Вони
від­мовилися визнати державний переворот партії більшовиків і за­твердити їхні
декрети.

Тому за декретом ВЦВК від 6 січня 1918 р. Установчі
збори припинили існування, а мітинги й демонстрації на їх підтримку були
жорстоко придушені революційними військами. Фактично Росія зробила ще один крок
назустріч громадянській війні. З лис­та голови Установчих зборів В. М. Чернова
В. І. Леніну: «Ваша влада зійшла як на дріжджах, на явно обдуманому обмані. Але
коли влада в самому походженні своєму ґрунтується на глибокій брехні, на
моральній фальші, то ця зараза пронизує її наскрізь і тяжіє над нею до кінця».

Через крайнє загострення класової боротьби всередині
країни з’явилася потреба створення спеціального органу для боротьби з
контрреволюцією і саботажем. 7 грудня 1917 р. з ініціативи Леніна було прийнято
рішення про організацію при РНК Всеросійської
Надзвичайної Комісії (ВНК) під головуванням Ф. Е. Дзержинського. На місцях
створювалися губернські й повітові надзвичайні комісії. У червні при
губернських НК було організовано залізничні відділи для боротьби зі злочинами
на залізничному транспорті. Боротьбу з контрреволюцією в армії та на флоті вів
особливий відділ НК.

ВНК та її місцевим органам надавалися надзвичайні
повнова­ження. Працювали вони в тісному контакті з народними комісаріа­тами
внутрішніх справ і юстиції, революційними трибуналами.

 

Загальна характеристика Конституції
РСФРР 1918 р.

30 березня
1918 р. пленум ЦК РКП(б) з ініціативи В. І. Леніна рекомендував ВЦВК утворити
Конституційну комісію для підго­товки проекту Конституції РРФСР, щоб подати
його на затверд­ження Всеросійського з’їзду Рад.

За
остаточного розгляду проекту Конституції в комісії РКП(б) під керівництвом В.
І. Леніна в основу Конституції було покладе­но найважливіші рішення Третього
Всеросійського з’їзду Рад – Декла­рація прав трудящого й експлуатованого народу
і постанова «Про федеральні засади Російської республіки».

Проект
Конституції було подано на затвердження 5-го Всеросій­ського з’їзду Рад
робітничих, солдатських і селянських депутатів, який зібрався в Москві 4 липня 1918
р. 10 липня з’їзд затвердив першу Конституцію РРФСР. 19 лип­ня 1918 р. її текст
опублікували «Известия», і вона набула чинності. Конституція складалася з шести
розділів: Декларація прав трудя­щого та експлуатованого народу; Загальні
положення Конституції РРФСР; Конституція радянської влади; Активне і пасивне
виборче право; Бюджетне право; Про герб і прапор РРФСР.

Розділи Конституції було поділено на 17 глав, а глави
– на статті (загалом 90).

Конституція декларувала перемогу соціалістичної
революції в Росії та створення пролетарської держави. У ст. 1 закріпили
положення, що вся влада в центрі й на місцях у Радянській рес­публіці належить
Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Конституція проголосила
принцип диктатури пролетаріа­ту. У ній декларовано права трудящого та
експлуатованого народу. Конституція проголошувала свободу зборів, мітингів,
створення організацій. Преса звільнялася від залежності від капіталу і зобо­в’язана
була служити інтересам робітничого класу і найбіднішого селянства (статті
13-16).

Почесне право захищати соціалістичну батьківщину
надавало­ся лише трудящим. Це право визнавалося за всіма громадянами незалежно
від статі, расової та національної належності. Гаранту­валося право політичного
притулку тим, хто у себе на батьківщині або в іншому місці переслідувався за
політичну діяльність в інте­ресах пролетаріату (вони могли стати громадянами
республіки). Ставилося завдання дати трудящим повну всебічну безплатну освіту.
Праця оголошувалася обов’язком усіх громадян. Підтвер­джувалися відокремлення
церкви від держави і школи від церкви, свобода релігійної та антирелігійної
пропаганди. Закон засудив імперіалістичні війни, колоніальну політику.

За державним устроєм РРФСР проголошувалася вільним
союзом вільних націй як федерація радянських національних республік.

Конституція юридично оформила перехід у державну влас­ність
відібраних в експлуататорів земель, промислових підприємств, громадського
транспорту, запровадила монополію зовніш­ньої торгівлі.

Верховним
органом влади було проголошено Всеросійський з’їзд Рад, обраний із представників міських Рад пролетарів за нор­мою:
один депутат від 25 тис. міських жителів, а з селян – від 125 тис. жителів.
Нерівність представництва пояснювалася тим, що потрібно було забезпечити
політичне керівництво новим суспіль­ством з боку більш організованого, більш
свідомого, хоч і порівня­но нечисленного на той час класу робітників. В. І.
Ленін казав, що така нерівність має тимчасовий характер та обумовлена специфіч­ним
становищем Росії – селянської країни, де переважна більшість населення,
особливо на селі, була неписьменною. Доводилося вра­ховувати й те, що жителі
села за рівнем політичної свідомості, організованості значно відставали від
жителів міст. Цей принцип виборчого права утвердився ще до Жовтневого
перевороту, в 1917 р., в період виборів делегатів на 1-й Всеросійський з’їзд
Рад.

З’їзд Рад мав скликатися не рідше двох разів за рік.
На його скликанні могли наполягати як самі делегати, так і місцеві Ради, за
умови що вони представляли не менше третини всього населення республіки. У
період між з’їздами влада належала Всеросійському Центральному Виконавчому
Комітетові, склад якого було
визначено у 200 осіб. ВЦВК оголошувався вищим законодавчим, розпорядчим і
контрольним органом. Розмежування між законо­давчою і виконавчою владою в
умовах жорстокої боротьби з воро­гами не проводилося.

В. І. Ленін виступав проти принципу поділу влади
навіть у Ра­дах і роз’ясняв, що політична влада перебуває в руках одного класу.
Тому члени ВЦВК працювали в наркоматах, тобто одночасно пере­бували в різних
органах влади і управління. Водночас Конституція оголошувала, що Рада
Народних Комісарів як
центральний урядовий орган республіки обирається ВЦВК і підпорядкована йому.
ВЦВК міг замінити наркомів, скасувати або призупинити будь-яку постанову РНК.
Найважливіші загальнополітичні декрети рекомен­дувалося подавати на розгляд і
затвердження ВЦВК.

До складу Раднаркому входило 18 комісаріатів: іноземних справ, військових,
морських, внутрішніх справ, юстиції, праці й соціального забезпечення, освіти,
пошти й телеграфу, національ­ностей, фінансів, шляхів, землеволодіння, торгівлі
й промисловості, продовольства, державного контролю, охорони здоров’я, а також
Вища Рада Народного Господарства. При кожному нар­коматі була колегія.

Місцеві органи влади, за Конституцією, складалися з волосних, повітових, губернських (окружних)
та обласних Рад. У межах відповідної території влада належала з’їздові Рад області, губернії, повіту,
волості, а в період між з’їздами – відповідному виконкомові. Строк
повноважень депутатів установлювався дуже короткий – усього три місяці, що
давало населенню можливість швидко замі­нити тих, хто, на його думку, не
виконував основних завдань ра­дянської влади.

Конституція визначила основні принципи виборчої системи. Право обирати й бути обраними до Рад
надавалося всім трудящим із 18 років. Виходячи з принципу національної
солідарності, Конс­титуція надала політичні і трудові права іноземцям.

Конституція позбавила виборчих прав осіб, які
експлуатували найману працю, церковнослужителів, членів династії, яка царюва­ла
в Росії, службовців, агентів і чиновників старої поліції. Ця кате­горія осіб,
яка складала тоді 20% загальної кількості громадян, не допускалася до виборів у
Ради. Такі обмеження у виборчих правах – одна з умов держави, яка намагалася
встановити диктату­ру класу, що становив явну меншість населення Росії.

Усі вищі органи влади формувалися в порядку
багатоступе­невих виборів у спосіб обрання депутатів Радами або з’їздами Рад.

 

Створення радянського соціалістичного
права та його характеристика.

Цивільне право

Основні завдання Радянської держави під час військової
інтер­венції та громадянської війни визначили і розвиток радянського цивільного
права. Останнє мало активно сприяти придушенню ски­нутих експлуататорських
класів, ліквідації капіталістичної приват­ної власності на засоби виробництва і
створенню основ соціалістичної економіки.

Характерною рисою цього періоду було завершення націоналі­зації промисловості й
експропріації майна буржуазії. В умовах іноземної інтервенції та громадянської
війни процес націоналізації промисловості було прискорено.

Радянська держава використовувала націоналізацію
промисло­вості з метою ліквідації економічної та політичної могутності бур­жуазії.
У 1918-1920 рр. націоналізація охопила також середні й дрібні промислові
підприємства.

До кінця 1920 р., з фактичною ліквідацією інституту
приватної власності, державною власністю оголошувалися всі промислові
підприємства, які перебували у володінні приватних осіб або това­риств, із
кількістю робітників понад п’ять із механічним двигуном або десять – без
механічного двигуна.

У руках
приватних осіб залишалися лише найдрібніші підпри­ємства кустарної та
ремісничої промисловості. Але й вони були по­ставлені під контроль держави.
Державні органи регулювали замов­лення, встановлювали ціни, визначали, куди
слід здавати продукцію.

Після
націоналізації великої, середньої та дрібної промислово­сті відпала потреба в
робітничому контролі над виробництвом, оскільки робітничий клас формально став
управляти соціалістич­ною промисловістю.

Радянським установам, підприємствам та організаціям
заборо­нялось укладати будь-які угоди з приватними особами і користу­ватися
послугами ринку, тобто різні форми власності перебували в нерівноправному становищі.

Найважливіші правові акти в галузі цивільного права
цього пе­ріоду:

— декрет РНК
«Про продрозкладку» від 11 січня 1919 р.;

— декрет РНК
«Про товарообмін і обов’язкову здачу населен­ням продуктів сільського
господарства і промислів» від 5 серпня 1919 р.;

— декрет РНК
«Про регулювання кустарних промислів і не на­ціоналізованої промисловості» від
7 вересня 1920 р;

— постанова
ВРНГ «Про націоналізацію підприємств» від 20 лис­топада 1920 р.;

— декрет РНК
«Про безкоштовне надання населенню предме­тів широкого вжитку» від 17 грудня
1920 р.;

— декрет РНК
«Про безкоштовне надання населенню продо­вольчих продуктів» від 04 грудня 1920
р.

Сімейне право

Після видання перших декретів про шлюб і сім’ю з часом
ви­никла потреба детальніше регламентувати ці питання. 22 жовтня 1918 р. було
опубліковано Кодекс про акти цивільного
стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РРФСР, прийнятий 16 вересня 1918
р. на засіданні ВЦВК. Це був перший радянський кодекс за­конів. Він охопив усю
галузь сімейних відносин.

В основу
Кодексу лягли перші декрети про шлюб і сім’ю. Він визначав умови взяття шлюбу,
порядок його реєстрації та розлу­чення, випадки визнання шлюбу недійсним. При
цьому Кодекс виходив із формальної рівності прав та обов’язків подружжя.

Для взяття
шлюбу потрібне було досягнення шлюбного віку: для чоловіків — 18 років, для
жінок – 16 років. Заборонялися шлю­би між близькими родичами по прямій
висхідній або низхідній лінії, між братами і сестрами, як повнорідними, так і
неповнорідними. На могли взяти шлюб ті, хто перебували в іншому зареєстрованому
шлюбі.

У Кодексі встановлювалося, що різні вірування
подружжя, че­рнецтво, перебування у священицькому або дяківському сані, а також
раніше дана обітниця безшлюбності не могли бути пере­шкодами для взяття шлюбу.

У ст. 42 кодексу вказувалося: «Лише цивільний
(радянський) шлюб, зареєстрований у РАГСі, породжує права та обов’язки по­дружжя».
Фактичний шлюб ніякою охороною не користувався і жодних прав та обов’язків для
сторін, які взяли шлюб, не створю­вав. Реєстрація шлюбу мала істотне значення в
той період, оскільки радянська влада відокремила церкву від держави і тому
ведення записів актів громадського стану цілком перейшло до держави.

Трудове право

Кодекс
законів про працю, опублікований 10 грудня 1918 р., відіграв
надзвичайно важливу роль. Він об’єднав створене в попе­редній період
законодавство про охорону праці, зокрема Поло­ження про соціальне забезпечення
трудящих від 31 жовтня 1918 р., затверджене РНК 17 червня 1920 р. Загальне
положення про та­риф, тобто правила про умови найму та оплати праці робітників
і службовців, рівнозначне за своїм значенням Кодексу законів про працю, а також
інші акти, які діяли у той час: декрет РНК «Про порядок загальної трудової
повинності» від 29 січня 1920 р.; дек­рет РНК «Про боротьбу з прогулами» від 27
квітня 1920 р.

На підставі цього було законодавчо проведено і
закріплено в Кодексі законів про працю 8-годинний робочий день для всіх тру­дящих
як максимальний робочий час. Причому для осіб, які не досягли 18-літнього віку
або працювали в особливо шкідливих галузях виробництва, а так само для
гірників, зайнятих під землею, робочий день не повинен був перевищувати 6
годин. Заборонялися понаднормові роботи, як загальне правило. Жінки звільнялися
від робіт протягом 8 тижнів до і 8 тижнів після пологів зі збереженням повного
заробітку за весь цей час. Регламентувалася діяльність інспекції праці та
санітарної інспекції, які обиралися радами про­фесійних спілок, і т. д.

Кримінальне право

Найважливішими правовими актами в галузі кримінального
права аналізованого періоду були:

— постанова
РНК «Про тривожний дзвін» від 30 липня 1918 р.;

— постанова
РНК «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 р.;

— декрет Ради
робітничої та селянської оборони «Про заходи боротьби з дезертирством» від 3
березня 1919 р.;

— декрет РНК
«Про боротьбу зі спекуляцією, розкраданнями в державних складах, підробками та
іншими зловживаннями за посадою в господарських і розподільчих органах» від 21
жовтня 1919 р.;

— постанова
ВЦВК і РНК «Про скасування застосування вищої міри покарання (розстрілу)» від
17 січня 1920 р.

Головним
завданням радянського кримінального права було придушення опору усунутих від
влади експлуататорських класів. Контрреволюційна буржуазія організувала білий
терор проти ра­дянської влади, прагнучи скинення встановленого ладу. Своєю
чергою, радянський уряд вживав відповідних заходів, і у відповідь на білий
терор вводився червоний терор. У декреті «Про черво­ний терор» зазначалося: «… що необхідно
убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх у
концентра­ційних таборах, що підлягають розстрілу всі особи, причетні до
білогвардійських організацій, змов і заколотів, що необхідно опу­блікувати
імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цієї міри». На
підставі названого декрету Всеросійській Надзвичайній Комісії надавалося право
за наявності збройних контрреволюційних виступів розстрілювати їхніх учасників
на місці.

Норми
кримінального права того періоду служили виконанню Радянською державою функції
придушення опору скинутих класів, зміцненню диктатури пролетаріату. Поняття злочину – дія чи
бездіяльність, небезпечні для інтересів робітничого класу і всіх трудящих,
спрямовані на ослаблення могутності радянської влади, на підрив завоювань
Жовтневої соціалістичної революції, – ви­пливало з перших декретів радянської
влади і відозв військово-революційних комітетів, виданих із метою захисту
революційного порядку.

До контрреволюційних
злочинів було віднесено: контррево­люційні змови й антирадянські
заколоти, спрямовані на повалення радянської влади; антирадянські виступи у
пресі; присво­єння злочинними організаціями функцій державної влади Рад; зрада
батьківщині у спосіб вступу до контрреволюційних військ місцевої або іноземної
буржуазії або продаж зброї для озброєння контрреволюційної буржуазії Петрограда;
шпигунство; диверсія; шкідництво; терористичні акти; контрреволюційний саботаж
заходів радянської влади з боку колишніх державних службовців.

Особливо небезпечними злочинами, які часто
поєднувалися з контрреволюційними, визнавалися: погроми, крадіжки, бандитизм,
спекуляція, хуліганство, мародерство, хабарництво.

Велике значення для кримінального права того періоду
мали Керівні засади кримінального права РРФСР, видані Наркома­том юстиції РРФСР 12 грудня 1919 р. Керівні
засади стали першим досвідом узагальнення роботи революційних трибуналів і
народ­них судів. У них вперше було сформульовано найважливіші прин­ципи
радянського кримінального права, які згодом лягли в основу Кримінального
кодексу РРФСР.

У Керівних засадах підкреслювалася класова природа
криміналь­ного права. Злочин розглядався як порушення порядку, суспільних
відносин, які охороняються кримінальним правом.

Під покаранням розумілися заходи примусового впливу.
Вима­галося, щоби покарання було доцільним, не заподіювало злочинцеві марних і
зайвих страждань. У визначенні міри покарання суд у кож­ному окремому випадку
повинен був враховувати класову належ­ність злочинця, ступінь його свідомості,
а також те, ким учинено злочин – рецидивістом чи особою, яка вперше притягалася
до кри­мінальної відповідальності. Бралися до уваги участь у банді, засто­сування
насильства, а також причини, які викликали злочин.

Не підлягали суду і покаранню неповнолітні віком до 14
років. До них застосовувалися лише виховні заходи. Такі ж заходи при­значалися
правопорушникам віком 14-18 років, якщо визнавалося можливим застосувати щодо
них педагогічний вплив.

Керівні засади передбачали такі види покарання:
позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; при­мусові
роботи; позбавлення волі, оголошення поза законом; роз­стріл та ін. Якщо
злочин, за який передбачалося покарання у ви­гляді взяття під варту, було
вчинено вперше і притому за винятко­во тяжких обставин, а ізоляція не
викликалася необхідністю, суд міг застосувати умовне засудження. У разі
вчиненні злочину по­вторно вирок приводився до виконання.

Незважаючи на позитивну роль Керівних засад, вони мали
іс­тотні вади. Керівні засади зводили завдання радянського кримі­нального права
лише до придушення опору класового ворога. Автори не врахували, що суд має
діяти на основі законів, а не революційної доцільності і не бути
карально-репресивним органом, а захищати права та інтереси людей.

Утворення СРСР. Конституція СРСР
1924 р.

Юридичне
оформлення об’єднання радянських республік розпочалося з укладання у 1920-1921
роках союзних договорів. Насамперед підлягали об’єднанню зусилля республік у
військовій та господарській галузях. У подальшому здійснювалася також
централізація управління шляхами сполучення, зв’язком, торгівлею. Від початку
договірні відносини передбачали нерівноправність суб’єктів об’єднання. Вищі
органи влади РСФРР поступово зосереджували керівництво найважливішими галузями
господарства республік, перетворюючись таким чином на органи союзного
управління. Це було цілком закономірно та відповідало сталінському проекту
“автономізації”, що передбачав включення радянських республік до
складу РСФРР на правах автономій.

У серпні
1922 року була створена комісія з представників Центрального Комітету
Російської Комуністичної Партії більшовиків (ЦК РКП(б)) і ЦК компартій
республік для підготовки рішення про врегулювання відносин між радянськими
республіками. Сталін подав на розгляд комісії проект резолюції, що ґрунтувався
на ідеї автономізації. Цей проект викликав протидію в партійних організаціях
республік (зокрема, України та Грузії). Негативно відреагував на неї і Ленін,
який у листі до політбюро обґрунтовував іншу форму об’єднання – федерацію
незалежних республік, де вищим органом Союзу буде загально-федеральний
Центральний виконавчий комітет. У жовтні 1922 року ЦК РКП(б) прийняв постанову
“Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними
республіками”, де вищим органом Союзу радянських республік визнавався
Всесоюзний з’їзд рад, який обирає федеральний ЦВК.

30 грудня
1922 року в Москві відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію і
Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Декларація про утворення СРСР проголо­шувала
добровільне об’єднання у союзну державу чотирьох радянських республік –
Російської федерації, Української, Білоруської та Закавказької федерації
(останньої – у складі Грузії, Азербайджану і Вірменії). Необхідність об’єднання
обґрунтовувалася потребою спільного відновлення народного господарства,
небезпекою нових напа­дів з боку капіталістичного оточення. Йшлося про єдність
суспільного і державного ладу всіх радянських республік, що ґрунтується на диктатурі
пролетаріату. Було задекларовано рівноправність народів у союзі, забезпе­чення
кожній республіці права вільного виходу з нього, відкритий доступ для всіх
соціалістичних радянських республік на шляху об’єднання трудящих усіх країн у
Світову Соціалістичну Радянську Республіку.

Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік закріплював
державну єдність республік, гарантував їх суверенітет як рівноправних суб’єктів
союзної держави, право вільного ви­ходу з СРСР. Договір визначив структуру та
компе­тенцію вищих органів влади СРСР – з’їзду Рад, ЦВК, Президії ЦВК і РНК.
Установлювалося єдине союзне громадян­ство, герб, прапор і державна печатка.
Остаточне затвердження Декларації і Договору про утворення СРСР було перенесено
на ІІ Всесоюзний з’їзд рад.

У 1923 році
тривало доопрацювання Договору і Декларації. Було створено спеціальну комісію
для розробки Конституції СРСР. В процесі підготовки проекту Конституції
розгорнулася полі­тична боротьба з приводу об­меження суверенітету республік.

У січні 1924
р. ІІ Всесоюзний з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію
СРСР, основою якої стали Декларація та Договір про утворення СРСР.

До складу союзної держави увійшли союзні республіки: Російська
Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР), Українська
Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), Білоруська Соціалістична Радянська
Республіка (БСРР) та Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка
(ЗСФРР, у складі якої були Грузія,
Азербайджан і Вірменія). Республіки вважалися
формально суверенними. Вони мали право вільного виходу із СРСР.

Разом із тим, надзвичайно широкі повноваження Союзу РСР
істотно обмежували суверенні права республік. Так, до компетенції верховних
органів СРСР, належало: представництво Союзу у міжнародних відносинах,
укладання договорів з іншими державами; зміна кордонів Союзу; оголошення війни
і укладання миру; керівництво збройними силами, транспортом та зв’язком;
затвердження плану народного господарства, державного бюджету, загальносоюзних
податків; встановлення грошової і кредитної систем; керівництво зовнішньою
торгівлею і встановлення системи внутрішньої торгівлі; визначення загальних
засад землеустрою та землекористування, користування надрами, лісами і водами;
встановлення основ судоустрою і судочинства, цивільного і кримінального
законодавства; основних законів про працю, освіту та охорону здоров’я.

Верховним
органом влади СРСР був з’їзд Рад, а
в період між з’їздами Рад – Центральний
Виконавчий Комітет СРСР (ЦВК СРСР), що складався з двох палат – Союзної Ради і Ради Національностей.

З’їзд Рад
СРСР формувався з представників міських Рад і Рад міських поселень (з
розрахунку 1 депутат від 25 тис. виборців), а також представників губернських
з’їздів Рад (1 депутат від 125 тис. жителів).Чергові з’їзди Рад
СРСР скликалися раз на рік.

З’їзд Рад
СРСР обирав Союзну Раду з представників союзних республік, пропорційно
кількості населення кожної, загалом у складі 414 осіб.Рада
Національностей формувалася з представників союзних і автономних республік.

Центральний
Виконавчий Комітет СРСР об’єднував роботу щодо законотворчості і управління
СРСР. У період між сесіями ЦВК вищим органом влади була Президія ЦВК СРСР.

Рада Народних Комісарів СРСР формувалася ЦВК СРСР, була
виконавчим і розпорядчим органом ЦВК СРСР і народних комісарів СРСР, і в межах
наданих ЦВК повноважень видавала декрети і постанови.

Вищим
судовим органом був Верховний Суд СРСР.

Для
безпосереднього керівництва окремими галузями державного управління, що входили
до відання РНК СРСР, утворювалося 10 народних
комісаріатів, які поділялися на дві групи: загальносоюзні (єдині для всього СРСР) та об’єднані (органами яких у союзних республіках були однойменні
наркомати).

Загальносоюзними
були народні комісаріати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої
торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу.

Об’єднаними
народними комісаріатами були: Вища Рада Народного Господарства, народні
комісаріати продовольства, праці, фінансів і робітничо-селянської інспекції.

Республіканськими
залишалися наркомати земельних справ, охорони здоров’я, соціального
забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

У межах
території кожної союзної республіки верховним органом влади був з’їзд рад
республіки, а в проміжках між з’їздами – центральний виконавчий
комітет.ЦВК союзних республік обирали президії та утворювали свої
виконавчі органи – ради народних комісарів.

Загалом Конституція закріплювала перевагу
загальносоюзних органів та верховенство загальносоюзного законодавства.

Отже,
Конституція СРСР 1924 року насамперед містила характеристику
органів влади і управління новоутвореної союзної держави. На відміну від
Конституції РСФРР 1918 р., у ній не було розділу щодо прав громадян.

Утворення Союзу РСР та прийняття союзної конституції зумовили перебудову
апарату управління союзних республік. Ці зміни були відображені у
республіканських конституціях, прийнятих на основі Конституції СРСР 1924 р.

Двадцяті
роки стали також періодом інтенсивної кодифікаційної роботи. Конституція СРСР до відання союзу відносила
встановлення основ законодавства СРСР та союзних республік. У 1924 р.
були прийняті Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, а
також Основні засади кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік.
У 1928 р. було затверджено Загальні засади землекористування та землеустрою
СРСР. На основі загальносоюзних кодексів здійснювалася кодифікація галузевого
законодавства союзних республік.

Кодифікація радянського
законодавства в 20-ті роки.

Важливим
етапом кодифікаційної роботи після утво­рення СРСР було створення основ
союзного законодавства.

У 1924 році
Центральний Виконавчий Комітет СРСР затвердив Основи судоус­трою, Основи
судочинства СРСР та союзних республік, Основи кримінального законодавства СРСР
та союзних ре­спублік. У 1928 році – Основи землекористування та земле­устрою
СРСР.

Всі ці
законодавчі акти стали базою для ко­дифікаційної роботи в союзних республіках.

У 1922-1923
РР в РСФРР прийнято 7 кодексів: кримінальний, цивільний, земельний, кримінально-процесуальний,
про працю, цивільно-процесуальний, лісний. На їх основі створювалися кодекси
інших республік.

У 1926 р.
було затверджено шлюбно-сімейний кодекс і нову редакцію кримінального. У 1927 –
в Україні прийнято унікальний адміністративний кодекс.

Пріоритет
загальносоюзних основ законодавства над законодавством союзних республік
підтвердив процес цен­тралізації влади, створення авторитарного
державно-правового режиму.

Розробка та прийняття Конституції
СРСР 1936 р.‚ її основні положення.

Піддавши
тотальному контролю всі сфери суспільного і державного життя, політичне
керівництво СРСР ініціювало розробку нової Конституції СРСР, яка б закріпила
«завоювання соціалізму».

Вперше це
питання було винесе­не для обговорення на лютневий (1935 р.) Пленум ЦК ВКП (б).
Був підготовлений досить демократичний за зовніш­німи ознаками проект Основного
Закону СРСР, розгляну­тий на червневому Пленумі ЦК ВКП (б). Цей проект було
схвалено Президією ЦВК СРСР і винесено на всенародне обговорення. 5 грудня 1936
р. делегати Надзвичайного 8 Всесоюзного з’їзду Рад одностайно затвердили нову
Конституцію СРСР.

Конституція
складалася з 13 глав та 146 статей. У її тексті з’явилися нові глави, зокрема
про «Державний уст­рій» (гл. 1), «Основні права і обов’язки громадян» (гл. 10).

Конституція
проголошувала владу трудового народу, що здійснюється ним через Ради депутатів
трудящих, керівну роль комуністичної партії.

Повноваження
СРСР: оборона, охорона державної безпеки, адміністративно-територіальний поділ,
планування, облік, статистика, судоустрій, цивільне, кримінальне та
процесуальне законодавство.

Вищим
органом державної влади стала Верховна Рада СРСР, яка виконувала усі
повноваження, надані союзу РСР, і складалася з двох палат: ради союзу та ради
національностей, працювала 2 сесії на рік.

Президія
Верховної Ради здійснювала владу в державі в період між сесія­ми і мала право
ви­давати укази, тлумачити діючі закони, проводити референдуми, призначала нові
ви­бори.

Рада
Народних Комісарів СРСР – вищий виконавчий та розпорядчий орган формувався на
спільному засіданні обох палат Верховної Ради. РНК мала право видавати
постанови і розпорядження на основі дію­чих законів.

У
Конституції містився перелік союзних народ­них комісаріатів.

Органами
влади на місцях були Ради депутатів трудящих.

Вибори до
рад стали загальними, рівними, прямими, при таємному голосуванні.

Виборчі
права отримали усі громадяни СРСР з 18 років незалежно від расової та
національної належності, віросповідання, освітнього цензу, осілості,
соціального та майнового стану, колишньої діяльності, за винятком
психічнохворих та засуджених судом до позбавлення виборчих прав.

Консти­туція
проголошувала єдине союзне громадянство.