Внесок Богдана Хмельницького в українське державотворення

Тема 3. Право і політика козацько-гетьманської держави

Внесок
Богдана Хмельницького в українське державотворення

У другій
половині XVII ст. на політичній карті Європи з’явилась українська козацька
республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політико-правового устрою
та соціально-економічних відносин, її поява пов’язана з ім’ям видатного
політичного і державного діяча Богдана
Хмельницького (27.ХІІ.1595 – 27.VII.1657). Він не лише поставив
завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні
українські землі, а й зробив усе можливе для його вирішення.

Рік
народження 1595 Б. Хмельницького вважається приблизним, а народився він в сім’ї
чигиринського сотника, українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив
у польського магната. За службу батько – Михайло отримав хутір Суботів. Про це
писав Т. Г. Шевченко в своєму вірші «Стоїть в селі Суботові» (див.: Кобзар,
Київ, 1972, С. 226). Там і народився Богдан, отримав добру освіту в Київській
брат­ській школі, а потім підвищував свої знання в школі єзуїтів у Львові.
Вільно володів польською, російською, латинською, турецькою, французькою, знав
татарську.

Разом з
батьком брав учать у польсько-турецькій війні у 1620-1621 рр., де потрапляє в
полон і два роки був у Константинополі. Після повернення додому вступає до
реєстрового козацтва, з польською місією служить в козацькій частині у Франції.
В 1637 р. – військовий писар. З 1638 р. по 1646 р. – чигиринський сотник.

У 1646 р.
Чигиринський підстароста Чаплинський захопив хутір Богдана і вбив сина.
Хмельницький звертається до короля Польщі в пошуках справедливості, але марно.
В грудні 1647 р. Богдан втік до Запорозької Січі, де на козацькій нараді
проголошує план бороть­би за визволення України. Запорожці його підтримали та
обрали гетьманом.

25 січня
1648 р. розпочалась національно-визвольна війна в Україні під проводом Б.
Хмельницького, завершилася 8 січня 1654 р. Розпочав він війну спочатку проти
«злої шляхти», а не проти польського короля. Але поступово Б. Хмельницький
розуміє, що треба вести боротьбу саме з королем. Від політико-правових ідей
переходить до практичних дій. Хмельницький підіймає народ України на збройну
боротьбу під такими гаслами: «За своє благочестя», «За вітчизну», «За свої
колишні права і вольності», «За народ». Після битв під Жовтими водами 6 травня
1648 р., під Корсунем 16 травня 1648 р. Україна, козаки, Хмельницький майже
шість років жили без панування Польщі.

За цей час
відбулися такі події, як: 5-6 серпня 1649 р. – Зборівська битва, де поляки
зазнали поразки, але і гетьман не отримав того, що хотів. Була підписана
«Зборівська угода 1649 р.», за якою козаки мали право тримати військо 40 тис.
20 червня 1651 р. у битві під Берестеч­ком, внаслідок зради кримського хана,
козаки зазнали поразки, а тата­ри місяць тримали Богдана у себе. 17 вересня
1651 р. Хмельницький підписує з королем Польщі невигідну «Білоцерківську
угоду». Козаки мали право тримати військо – 20 тис.

У 1652 р. в
урочищі Батиг, Хмельницький знову розбиває 20 тисячну польську армію. В 1653 р.
польський король, щоб покарати Україну і Хмельницького, збирає велике військо і
направляє в Україну. Богдан розуміє, що війни виснажили країну і звертається за
допомогою до Московського царства.

У
Гетьманській державі існували елементи республіканської форми правління.
Гетьман обирався безпосередньо народом. Свої дії він мав погоджувати з
генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії
(гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада).
Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових
осіб. За Б. Хмельницького влада тяжіла до монархії. За інших гетьманів – до
аристократії чи станової демократії. У 1648-1649 рр. Б. Хмельницький висунув
політико-правову ідею самовизначення України в межах Давньоруської держави на
чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.

У конкретних
історичних умовах середини XVII ст. Б. Хмельницький пішов на підписання
Переяславської угоди 18 січня 1654 р. Починаючи з 18 січня, увесь лютий по
козацькій Україні для прийняття присяги на вірність московському царю їздив
посол із Москви В. Бутурлін. При­сягати відмовилися частина населення
Переяслава, Києва, Чорнобиля та багатьох інших міст і сіл.

Підписання
Переяславської угоди стало поворотним пунктом в іс­торії України, Росії і всієї
східної Європи. Раніше ізольоване й відстале Московське царство зроби до
гігантський крок уперед на шляху пере­творення на велику державу. А доля
України стала в усьому – доброму й лихому – невід’ємно пов’язаною з долею
Росії. Пізніше виникало багато всіляких конфліктів між цими державами. Вони
були предметом різних теоретичних суперечок і політико-правових концепцій.

Російський
архіваріус Петро Шафранов довів, що підписана Пере­яславська угода була
сфальсифікована царськими переписувачами на до­году Москві. На думку
російського історика права Василя Сергєєвича, угода являла собою персональну
унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха,
зберігаючи кожна окремо свій уряд. Інший фахівець із російського права Микола
Дьяконов доводив, що погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці
безумовно погоджувалися на поглинання їхніх земель Москов­ським царством. Тому
ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякогін та
українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою
васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати
слабшу (україн­ців), не втручаючись в її внутрішні справи. Українці ж
зобов’язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. ін.
Інший Український історик –
В’ячеслав Липинський – пропонує своє бачення:
угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим со­юзом
між Москвою та Україною.

Справа
ускладнюється в цій полеміці тим, що оригінальних докумен­тів немає, вони
втрачені, збереглися лише неточні копії чи переклади, до того ж
сфальсифіковані. У 1954 р., під час урочистих святкувань 300-річчя
Переяславської угоди, Комуністична партія Радянського Со­юзу зробила висновок,
що ця угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та
росіян до возз’єднання. Возз’єднання двох народів трактувалося як основна мета
повстання 1648 р. в Україні під проводом Б. Хмельницького, який розумів, що
«порятунок україн­ського народу можливий лише в єдності з великим російським
народом». Це була офіційна радянська теорія. Для вчених, які піддавали сумніву
дану концепцію, це мало катастрофічні наслідки, як, наприклад, для Михайла
Брайчевського та ін. Різні теоретичні уподобання формувались на підставі
висновків з державотворчої практики.

Але в
аналізі Переяславських угод, слід зважати, що тогочасна українська козацька
старшина була вихована в рамках європейських підходів до права, і поваги до
договорів та їх виконання, зокрема. В той же час представники Московського
царства проповідували азій­ські погляди, і розглядали будь-які угоди, лише як
певний інструмент досягнення цілей. Тож Переяславські угоди були зіткненням
двох різних концепцій праворозуміння, і від початку могли трактуватися сторонами
по-різному.

«Березневі
статті» від 27 березня 1654 р. передбачали збереження козацьких, міщанських і
шляхетських прав, вольностей. Право українців самим визначати, хто до якого
стану має належати. Право самостійно збирати податки. Право обирати гетьмана.
Право самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і
Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність
української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадо­вих
осіб і суддів, з іншого – правові зобов’язання української сторони перед
Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і
Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.