Основні теорії соціальної взаємодії

Тема 7. «Конфлікт як форма суспільних відносин»

1. Основні
теорії соціальної взаємодії

Головною
особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних
соціальних інститутів.

Соціальна
взаємодія – система взаємозумовлених соціальних
дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною
і наслідком відповідних дій інших.

У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається
взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні
її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.

Види соціальної взаємодії класифікують:

– за кількістю суб’єктів взаємодії: між двома людьми, між
індивідом і групою, між групами;

– за характером взаємовідносин суб’єктів взаємодії: односторонні
та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);

– за терміном: короткочасні й довгочасні;

– за наявністю (відсутністю) організованості: організовані
та неорганізовані;

– за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;

– за “матеріальністю” обміну: матеріальні, інтелектуальні
(ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії:
міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція
(на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи
їх обох.

Аналізу соціальної взаємодії присвячено чимало наукових
теорій.

Теорія соціального обміну

Її автор Дж. Хомансрозглядав соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження
винагород і затрат. Стверджуючи, що суб’єкти взаємодіють на підставі свого колишнього
досвіду, виділяє чотири принципи взаємодії: 1) чим вище винагороджується певний
тип поведінки, тим частіше він повторюватиметься; 2) якщо винагорода залежить від
якихось умов, людина намагається від­творити їх; 3) якщо винагорода велика, людина
здатна витратити більше зусиль для її отримання; 4) коли потреби людини близькі
до насичення, вона докладатиме менше зусиль для їх задоволення. За цими критеріями,
на думку Хоманса, можна аналізувати навіть складні види взаємодії: відносини влади,
переговорний процес, лідерство тощо.

Найповніше відображення в американській соціології. Один
із засновників чиказької школи соціальної екології Р. Парк обґрунтував чотири основні
види соціальної взаємодії: змагання, пристосування, соціальний конфлікт та асиміляцію.
Суспільство, стверджував він, є найважливішим елементом соціальної взаємодії, що
сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв’язків.

Теорія символічного інтеракціонізму

Сформулював її американський філософ і соціолог Джордж
Мід (1863–1931), який заперечував, що поведінка людей – це пасивна реакція на винагороду
чи покарання. Розглядаючи вчинки людини як соціальну поведінку, засновану на комунікації,
в якій вона реагує не тільки на дії, але й на наміри інших людей, Мід виділив два
типи дій: значущі й незначущі. Для усвідомлення мотивів дії людини слід уявити себе
в її ролі. Значущі події набувають символічного значення, коли поняття, дія чи предмет
символізують або виражають зміст іншого поняття, дії або предмета. А взаємодія між
людьми є безперервним діалогом, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри
один одного та реагують на них.

Етнометодологія

Вона тісно пов’язана з теорією символічного інтеракціонізму.
Згідно з нею найважливішим чинником міжособистісної комунікації є прийняті на віру
правила, що регулюють взаємодію між людьми. Конкретні стереотипи впливають на інших
людей незалежно від того, якого значення вони їм надають. Так у контексті соціальних
структур (наприклад, структури влади) формуються договірні значення.

Теорія драматичного підходу

В її основі принципи управління враженнями у соціальній
взаємодії. Розглядає соціальні ситуації як мініатюрні драматичні спектаклі: люди
діють подібно до акторів на сцені, створюючи певне враження. Її автор Е. Гоффман
виходив з того, що люди самі створюють ситуації, щоб виразити символічні значення,
за допомогою яких вони справляють гарне враження на інших.

Теорія соціальної дії

Один із засновників її Т. Парсонс вважав, що орієнтації
діяльного індивіда мають дві моделі модифікації: мотиваційну і ціннісну. Мотиваційна спрямована на бажання і плани
індивіда, а значить, на задоволення або незадоволення його потреб. Ціннісна орієнтація належить до тих аспектів
орієнтації особи, що зв’язують її з дотриманням певних норм і стандартів. Для Парсонса
саме норма забезпечує досягнення мети індивіда, який, орієнтуючись на неї, оцінює
вчинки та очікування іншого індивіда. Важливим при цьому є механізм включення індивідуальної
діяльності в суспільство під впливом нормативного характеру орієнтації ДІЇ. Суть
такої нормативності полягає у відповідності очікувань і дій індивіда очікуванням
і діям оточуючих людей, у спрямуванні його поведінки на відповідність груповим нормам.
Ця відповідність досягається мотиваційною інтеграцією, що виникає внаслідок набуття
особистістю певних ціннісних якостей, якими характеризується групова свідомість.

Німецький філософ і соціолог Юрген Хабермас (нар. у 1929
р.) створив власну теорію соціальної дії, виділивши чотири її типи: стратегічну
(учасники стратегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів або перешкод на
шляху до мети); нормативну (дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних
експектацій, здійснювана шляхом підпорядкування своєї поведінки цінностям і нормам);
драматургічну (її мета – подання самому собі, вибіркове самовираження індивідуальності);
комунікативну (прагне досягти вільної угоди між учасниками для досягнення конкретних
результатів у певній ситуації). Кожна дія є комплексною системою референцій (характеристик,
довідок), складається з об’єктивних фактів, соціальних норм та особистого досвіду.

Питирим Сорокін (1889–1968) основою соціологічного аналізу
вважав соціальну взаємодію, зокрема, взаємодію індивідів. В основі взаємодії, на
його думку, – соціальна нерівність у суспільстві. Він проповідує ідеї етичної відповідальності
та солідарності, культурних цінностей, під впливом яких і повинна здійснюватись
взаємодія у суспільстві.

З точки зору діяльнісної соціології (М. Арчер, П. Штомпка,
П. Бурдьє) соціальна реальність є багатомірним полем, в якому взаємодіють структури
і діячі. Результат взаємодії – певна подія, детермінована безліччю структурно-діяльнісних
зв’язків. П. Штомпка виділяє чотири рівні (аспекти) соціального поля (INIO – схема
в теорії соціального становлення Штомпки).

І – ідеальний рівень (соціальна свідомість): ідеї, вірування,
уявлення про дійсність, ідеологія.

N – нормативний рівень: правила, норми, припи­си, цінності
у структурно-суб’єктивній взаємодії. Нормативна структура накладає на дії акторів
істотні обмеження і впливає на їх реальну поведінку.

І – рівень взаємодії: засіб взаємозв’язку між групами,
спільнотами та індивідами, інституціалізований принцип такої взаємодії, канали взаємодії.

О – рівень можливостей реального світу: життєві шанси,
мережа інтересів стратифікованих груп та їх можливостей, наданих суб’єкту існуючими
соціальними структурами, сформованих діями колишніх діячів. При цьому діяльні суб’єкти
можуть впливати на ці структури.

Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його
потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація
діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, мету.

У конкретній ситуації соціальні спільноти, верстви, індивіди
виокремлюють різні об’єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють
корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають першочергове, важливе і другорядне,
аналізують можливі наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії – це задоволення
певних потреб. Якщо вона досягнута, настає момент рівноваги діяча, його потреб і
зовнішнього середовища.

Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не
завжди мета передбачає орієнтацію на інших людей. Індивідуальна мета, що відтворює
потреби людини, є початком соціальної дії, початком орієнтації на інших, сподіванням,
що вона буде відповідно сприйнята оточенням.

Соціальна дія може бути традиційною або афективною. Традиційна соціальна дія ґрунтується на соціальних
стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Вона мінімізує
самостійність особистості у її вчинках. Афективна
соціальна дія зумовлена емоційним станом, найчастіше супроводжується глибоким
душевним хвилюванням.

Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою і стійкою,
приватною і публічною; особистісною і речовою; формальною і неформальною.

Одним із виявів соціальної взаємодії є зв’язок.

Соціальний
зв’язок – соціальна дія. що виражає залежність
і сумісність людей або груп.

Соціальні зв’язки є об’єктивними, залежать від соціальних
умов, у яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб’єкти зв’язку (індивіди,
спільноти), предмет зв’язку (з приводу чого він здійснюється), механізм свідомого
регулювання взаємин між суб’єктами (“правила гри” між індивідами, соціальними спільнотами).
На особливість соціального зв’язку впливає різке збільшення чи зменшення чисельності
його учасників на основі прямого обміну, моральних принципів добросусідства. Він
може виявлятися у формі соціального контакту і соціальної взаємодії.

За соціальної взаємодії відбувається обмін діями. Системи
дій обох суб’єктів споріднені між собою, дії кожного з них скоординовані, відновлювані,
взаємний їх інтерес стійкий. Соціальна
взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведінка людини
стає соціальною дією.

Поведінка – форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи на дію іншої людини.

Дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі
цілі, є діяльністю. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом
можливих варіантів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.