Тема 15. Політичні рішення

Тема 15. Політичні рішення

Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення – це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення. Прийняття політичних рішень – це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічний енциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічний енциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення: “Політичне рішення – політична дія інформованого суб’єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб’єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку”.

Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема:

а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати;
б) постановка проблеми; 
в) опрацювання експертів; 
г) напрацювання альтернативних варіантів політики;
ґ) вироблення альтернативної політики; 
д) прийняття рішення; 
е) реалізація рішення; 
є) підведення підсумків; 
ж) внесення коректив у проведення політичного курсу. 

Виділяють також стадії: 

а) артикуляція інтересів; 
б) підготовка громадської думки; 
в) комплексний аналіз проблеми; 
г) всебічна підготовка проекту рішення; 
ґ) прийнятгя рішення; 
д) виконання рішення.

Існують різні типи рішень. Перше – фундаментальні рішення, які приймаються відповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальне значення для функціонування політичної системи. Другий тип стосується законодавчих актів. Третій – локальні рішення, які мають адміністративний характер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу: 1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем; 2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій; 3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.

Крім цього, рішення поділяють:

– за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;
– за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;
– за інноваційністю: новаторські, рутинні;
– за силою впливу: обов’язкові, рекомендаційні.

Рівень об’єктивності й реалістичності політичного рішення залежить від дотримання ряду умов, до яких належать:

1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;
2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічних тощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність;
3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об’єктивної нездатності врахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;
4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати зміну ситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми його реалізації, часові рамки досягнення цілі;
5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чи груп, розвиток структур, яких воно стосується;
6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняття рішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, які зацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.

Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняття політичних рішень. Однією з перших можна вважати концепцію соціальної дії М. Вебера, яка зорієнтована на свідомість, раціональність й ефективність. Великий внесок у розвиток теорії політичних рішень зробив американський політолог Г. Саймон. Він сформулював її в таких працях, як “Адміністративна поведінка” (1947), “Нова наука управлінських рішень” (1960). На думку Г. Саймона, прийняття політичних рішень визначає характер організаційної структури суспільства. Він виділяє рішення програмовані, тобто шаблонні, які повторюються, і непрограмовані, які базуються на оцінці нових явищ і фактів та розв’язують невідомі раніше завдання. Програмовані рішення, на його думку, дають більше можливостей для прогнозів, ніж спонтанні. Г. Саймон у своїх працях вирізняє такі стадії прийняття рішень: по-перше, пошук і формулювання проблеми; по-друге, вироблення шляхів прийняття рішень; по-третє, оцінка й вибір конкретного варіанта рішення. Вчений вважав, що найкращим є рішення, відправним пунктом якого є конкретні дії.

Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, яка досягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішень передбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливі наслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень: 1) постановка проблеми; 2) пошук інформації; 3) відбір альтернатив; 4) звернення за підтримкою; 5) процес реалізації рішення: 6) оцінка ефективності рішення; 7) підведення підсумків.

Ч. Ліндблюм широко обґрунтовує два методи: раціонально-універсальний (або “кореневий метод”) та інкрементальний метод (“метод гілок”). Перший передбачає, що особа, яка приймає рішення, визначає пріоритети й виділяє у зв’язку з цим альтернативи реалізації цілі. Для цього обирається найбільш оптимальне рішення. Другий метод “гілок” передбачає послідовне обмеження в пошуку рішень і зосередження на малих кроках, які не дають змоги зробити великі помилки. Цей метод спрощує процес прийняття і реалізації рішень. Відомі методи Р. Снайдерса (у галузі міжнародних відносин), А. Етціоні (змішано-скануючий метод прийняття рішень) дотримуються загалом системного підходу. В. Коен наголошує на необхідності враховувати офіційні й неофіційні фактори. Основні “ідеї теорії груп інтересів” (А. Бентлі, А, Джорж) при прийнятті рішень розглядають не окремі особистості або об’єкти, а через зіткнення груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси.

Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розв’язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичного конфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:

– індиферентний – найбільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються;
– метод тиску – застосовується владою за допомогою силових структур;
– методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості;
– консенсусний метод – реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін.

Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне – негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет суб’єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка суб’єктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо.