Підвідомчість та підсудність справ адміністративному суду

12.1 Підвідомчість адміністративних справ

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами у фор­мі цивільного,
господарського, адміністративного, криміналь­ного, а також конституційного
судочинства. Але який конкрет­но суд повинен розглядати ту чи іншу справу,
залежить від роз­межування компетенції між ними в здійсненні правосуддя.
Відповідно до такого розмежування правосуддя в адміністра­тивних справах
здійснюється адміністративними судами. Юрис­дикція адміністративних судів
поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом
встановлений інший порядок судового вирішення (ст. 4 КАСУ). В цьому зв’язку
деякі автори підкреслюють, що визначальним для за­своєння завдань діяльності
адміністративних судів є поняття справи адміністративної юрисдикції.

Як на нашу думку, такий підхід до визначення (засвоєння) завдань
адміністративного суду аж ніяк не характеризує сферу діяльності та компетенцію
адміністративних судів. Адже право вирішення адміністративних справ надане не
тільки судовим, а й державним органам адміністративної юрисдикції, органам
місцевого самоврядування тощо. Для відмежування компетен­ції судів загальної
юрисдикції (а адміністративний суд є судом юрисдикції) від компетенції інших
юрисдикційних органів, у тому числі й відмежування між судами, вводиться
поняття «підвідомчості» справ. Щоправда, законодавець використовує поняття
«компетенція» (ст. 17 КАСУ) або ще ширше поняття «адміністративна юрисдикція».
Проте і компетенція, і ад­міністративна юрисдикція — це встановлені законом
повнова­ження суду, які пов’язані скоріше з визначенням порядку від­правлення
правосуддя, ніж з визначенням кола справ віднесен­ня до відання того чи іншого
суду.

На наш погляд, інститут підвідомчості науково обґрунтова­ний в
юридичній літературі, традиційно використовувався за­конодавцем для визначення
кола справ, віднесених до відання органів адміністративної юрисдикції (гл. 17
КУпАП). Підві­домчість справ про адміністративні правопорушення) є одним із
наукових прийомів (засобів) розмежування компетенції юрисдикційних органів та
має практичне значення для розгля­ду і вирішення адміністративної справи.

Поважаючи процесуальні новели у Кодексі адміністратив­ного судочинства
України, а також у Цивільному процесуаль­ному кодексі України, вбачаємо за
доцільне, з точки зору нау­кового обґрунтування, розмежування повноважень між
судами досліджувати з позицій підвідомчості справ.

Підставою розмежування підвідомчості справ між судами та іншими
юрисдикційними органами є чотири загальні критерії (ознаки):

а) наявність правового спору чи спору про право у відповід­ній сфері
правового регулювання;

б)
суб’єктивний склад осіб, які беруть участь у справі;

в)
змістовний (предметний) склад спору;

г) непоширеність юрисдикції інших юрисдикційних органів (судів) на
спірні правовідносини, визначені законом.

Наявність правового спору є обов’язковим
критерієм при вирішенні питання щодо підвідомчості справи суду. Для ад­міністративного
судочинства це може бути лише публічно-пра­вовий спір, який характеризується наступними ознаками:

1) це — спір про права та обов’язки
суб’єктів публічно-пра­вових відносин у сфері виконавчої влади або місцевого
само­врядування, тобто наявність спірних правовідносин;

2) виникнення такого спору
обумовлено наявністю публіч­но-правового конфлікту, приводом для якого є
негативне став­лення одного із суб’єктів конкретного публічного правовідношення
до прийняття, виконання або невиконання закріплених законодавством правил
поведінки;

3) наявністю права: на захист
суб’єктивних прав від будь-якого незаконного зазіхання чи обмежень; вимагати
від дер­жавних органів дотримуватися, охороняти і захищати гаранто­вані законом
права, свободи, інтереси; звернутися до примусо­вої сили держави для захисту
прав і законних інтересів від неправомірних дій (бездіяльності) суб’єктів
владних повнова­жень;

4) імперативністю у правовідносинах
та домінуванням пуб­лічного інтересу в реалізації таких правовідносин.

Отже, публічно-правовий
спір — це суперечність між суб’єктами публічно-правових відносин, яка
виникає з приво­ду їх прав і обов’язків або визнання правомірності рішень, дій
чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Важливим критерієм визначення підвідомчості справ ад­міністративному
суду є суб’єктивний склад осіб, які беруть участь у
справі. Особами, які беруть участь у справі, є сторони,
треті особи, представники сторін та третіх осіб (ст. 47 КАСУ). Визначальне
рішення у суб’єктному складі мають сторони про­цесу — позивач і відповідач. Позивачем можуть бути громадяни, підприємства,
установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт
владних повноважень. Фізичні та юридичні особи, які не є суб’єктами владних
повноважень, можуть бути відповіда­чами лише у справах:

1) про тимчасову заборону
(припинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян;

2) про примусовий розпуск
(ліквідацію) об’єднання грома­дян;

3) про примусове видворення
іноземця чи особи без грома­дянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації
права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом (ст.
500 КАСУ).

Аналіз
норм ст. 17 КАС України показує, що обов’язковою

стороною
(у переважній більшості — відповідачем) у публічно-правовому спорі повинен бути
суб’єкт владних повноважень. Схематично це може бути так:

а) особа (позивач) — суб’єкт владних повноважень (відпо­відач);

б) суб’єкт владних повноважень (позивач) — суб’єкт влад­них повноважень
(відповідач);

в) суб’єкт владних повноважень (позивач) — особа (від­повідач).

Таким чином, суб’єктивний склад осіб, які беруть
участь у справі — це сукупність визначених законом
учасників публіч­них правовідносин, в яких однією із сторін обов’язково висту­пає
суб’єкт владних повноважень.

{lang_content_nav}овний (предметний) склад спорухарактеризується уста­новленням законом підвідомчих адміністративному суду груп
правових спорів у публічних правовідносинах. Закон (ст. 17 КАСУ) визначає п’ять
груп правовідносин, на які поширюєть­ся компетенція адміністративних судів щодо
розгляду і вирі­шення адміністративних справ:

Спори фізичних
чи юридичних осіб із суб’єктом владних пов­новажень щодо оскарження його рішень
(нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи
бездіяльності.

У контексті зазначеної норми предметом оскарження є рі­шення (правові акти), дії чи бездіяльність суб’єкта владних
повноважень.

Правовий акт — це офіційно оформлений результат
воле­виявлення органів державної влади чи місцевого самовряду­вання,
здійснюваний в односторонньому порядку з дотриман­ням встановленої процедури і
спрямований на виникнення певних юридичних наслідків. Правові акти поділяються
на нормативні та індивідуальні.

Нормативні акти — це правові акти, які
встановлюють, змінюють або скасовують правові норми, містять загальні пра­вила
поведінки, розраховані на тривале застосування та адресо­вані невизначеному
колу осіб.

Індивідуальні акти — це правові акти, які
стосуються конк­ретних осіб, їх прав і обов’язків, мають правозастосовчий ха­рактер,
відіграють роль юридичних фактів, з якими пов’язуються виникнення, зміна та
припинення конкретних правовідносин.

Правові акти повинні відповідати вимогам Конституції і за­конам
України, не порушувати та не обмежувати встановлених і гарантованих чинним
законодавством прав, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб.
Видання акта має бути здійснене уповноваженим на це органом, посадовою особою в
межах їх компетенції.

Дії — це активна поведінка суб’єкта владних
повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних і юридичних
осіб.

Бездіяльність — це пасивна поведінка суб’єкта
владних пов­новажень, яка може мати вплив на реалізацію чи обмеження реалізації
прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб.

Спори з приводу прийняття громадян на публічну службу,
її проходження, звільнення з публічної служби.

Під публічною службою розуміється діяльність на держав­них політичних
посадах, професійна діяльність суддів, проку­рорів, військова служба,
альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба,
служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого само­врядування
(п. 15 ст. 3 КАСУ).

Варто звернути увагу на те, що позивачем у спорах, пов’язаних із
відносинами публічної служби, в основному є особа, що бажає перебувати,
перебуває або перебувала на пуб­лічній службі, а відповідачем — орган, з яким
службовець пе­ребуває у правовідносинах з приводу публічної служби. Проте в
окремих випадках позивачем може бути суб’єкт владних пов­новажень, а
відповідачем — особа, яка перебуває на публічній службі. Наприклад, дострокове
припинення повноважень на­родного депутата України у разі порушення ним вимог
несуміс­ності, встановлених Конституцією чи законами України. До речі, доцільно
було б доповнити п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України нормою щодо розгляду дострокового
припинення повноважень (відкликання) депутата у разі невиконання ним
повноважень депутата, порушення правових, моральних, релігійних норм тощо як
одного із правових елементів механізму дострокового припинення повноважень
народних обранців.

Спори між суб’єктами владних повноважень з приводу
реалі­зації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих
повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладення та виконання
адміністративних договорів.

Спори між суб’єктами владних повноважень належать до так званих
компетентних спорів. Особливістю цих спорів є:

а) позивачем може бути лише суб’єкт владних повнова­жень;

б) з позовом до адміністративного суду суб’єкт владних повноважень
звертається у випадку, якщо він вважає, що від­повідач своїми рішеннями або
діями втручається в його компе­тенцію, або що прийняття такого рішення чи
вчинення такої дії є його прерогативою, а не відповідача;

в) вторгнення одного органу владних повноважень в компетенційну сферу
діяльності іншого органу владних повнова­жень, що може приймати форму
фактичного присвоєння пов­новажень останнього і створення перешкод для їх
самостійного здійснення;

г) наявність законодавчої колізії норм, недосконалість за­конодавчої
бази та невиключеність зловживань, що проявля­ються у привласненні чужих
повноважень або перевищенні власних повноважень.

Найчастіше такі спори можуть виникати з приводу реаліза­ції делегованих
повноважень, оскільки законами України «Про місцеве самоврядування в Україні»
та «Про місцеві державні адміністрації» не передбачається чітко виписаного та
вичерп­ного переліку делегованих повноважень, що не виключає пев­них
об’єктивних та суб’єктивних суперечностей, а також від­повідного протистояння
сторін.

До компетенційних спорів належать також спори, що вини­кають з приводу
укладання та виконання адміністративних до­говорів. Адміністративний
договір — дво- або багатостороння угода, зміст якої
складають права та обов’язки сторін, що вип­ливають із владних управлінських
функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди (п. 14 ст.
3 КАСУ).

Водночас слід погодитися з авторами посібника «Основи ад­міністративного
судочинства в Україні» в частині, що адміністра­тивним судам підвідомчі тільки
частково спори, що виникають із адміністративних договорів, а саме та частина
договорів, обо­ма сторонами у яких є суб’єкти владних повноважень.

Дійсно, якщо другою стороною в адміністративному дого­ворі є приватна
чи юридична особа, то не виключено, що спір може бути розглянуто у порядку
цивільного чи господарського судочинства.

Спори за
зверненням суб’єкта владних повноважень у випад­ках, встановлених законом.

Такі справи розглядаються за адміністративним позовом суб’єкта владних
повноважень, а відповідачами можуть бути фізичні чи юридичні особи, які в цих правовідносинах
не виступають як суб’єкти владних повноважень. Це справи, пе­редбачені ч. 4 ст.
50 КАС України. До них належать спори щодо примусового анулювання
реєстраційного свідоцтва полі­тичної партії, обмеження реалізації права на
мирні зібрання тощо. У більшості випадків такі спори випливають із вимог
Конституції та законів України.

Пункт 5 ч. 4 ст. 50 КАС України передбачає, що фізичні та юридичні
особи, які не є суб’єктами владних повноважень, мо­жуть бути відповідачами лише
за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень та «в інших випадках,
встанов­лених законом». Це не виключає можливості розширеного тлу­мачення, на
свій розсуд, суб’єктом владних повноважень спорів, які можуть належати до
розгляду адміністративним су­дом, що може вплинути на ступінь довіри до адміністративних
судів. Якщо пункти 1-4 цієї норми виписані законодавцем повністю і зазначені у
них спори виникають із суто публічно-правових відносин, то п. 5 — це не кращий
варіант законотвор­чості.

Прикладом «інших справ у випадках, встановлених законом», про що кажуть
автори навчального посібника «Основи адміністра­тивного судочинства в Україні»,
можуть бути спори про:

— виселення із службового житла
або самовільно заселених будинків, що знаходяться у віданні адміністративного
органу;

— припинення діяльності юридичної
особи чи фізичної особи—підприємця у разі продовження чи здійснення ними
діяльності, що заборонена законом;

— справи про визнання
протиправними актів підприємств, інших суб’єктів господарювання, які обмежують
права тери­торіальних громад, повноваження органів місцевого самовря­дування,
за позовом органу чи посадової особи місцевого самоврядування.

Спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим
процесом чи процесом референдуму.

До цієї категорії належать спори, які за своєю правовою природою є
конституційно-правовими. Тому і процедура роз­гляду таких спорів має певні
особливості. У Кодексі адміністра­тивного судочинства визначаються особливості
розгляду і вирі­шення цієї групи спорів (статті 172—176 КАСУ), причому з наданням
можливості суду розширеного або звуженого тлума­чення положень Кодексу з
урахуванням розвитку матеріально­го права про вибори чи референдум.

Отже, {lang_content_nav}овний (предметний) склад спору — це правове вираження повноважень адміністративного суду щодо розгляду
і вирішення окремих груп публічно-правових спорів.

Непоширеність юрисдикції інших юрисдикційних органів (судів), крім адміністративного суду, на спірні публічно-правові відносини,
визначені законом, є важливою гарантією компе­тентності вирішення справи відповідно
до закону. Частина 2 ст. 17 КАС України встановлює, що компетенція адміністра­тивних
судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції
Конституційного Суду Ук­раїни;

2) що належить вирішувати в порядку
кримінального судо­чинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до
закону, статусу (поло­ження) об’єднання громадян віднесені до їх внутрішньої
діяль­ності або виключної компетенції.

Виходячи від зворотного, компетенція інших юрисдикційних органів також
не може поширюватися на спори, віднесені законом до відання адміністративного
суду. Однак питання відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів за­лишається
складним. Наприклад, критерієм розмежування між адміністративною та іншими
видами юрисдикції є норми, за­кріплені ч. 2 ст. 2 та ч. 2 ст. 4 КАС України, за
якими:

а) до
адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи
бездіяльність суб’єктів владних повнова­жень, крім випадків, коли щодо таких
рішень, дій чи діяльності Конституцією чи законами України встановлено інший
поря­док судового провадження;

б) юрисдикція
адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів,
для яких законом вста­новлений інший порядок судового вирішення.

На перший погляд, ніби існує на законодавчому рівні роз­межування
компетенції. Однак більш повне вивчення цього питання потребує додаткових
критеріїв і ознак. Так, предметом аналізу конституційної юрисдикції є
нормативні акти, вичерп­ний перелік яких визначено ст. 150 Конституції України
щодо їх конституційності. Разом із тим, адміністративні суди також уповноважені
розглядати правові акти Верховної Ради України, акти Президента України і
Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки
Крим на предмет їх законності. Отже, Конституційний Суд України розглядає
правові акти на предмет їх конституційності, а адміністратив­ний суд розглядає
такі самі акти на предмет законності. Крім того, адміністративний суд може теж
визнавати неконституцій­ними, але інші підзаконні правові акти. В цьому зв’язку
для більш чіткого розмежування повноважень між Конституційним Судом України і
адміністративним судом Пленум Верховного Суду України у постанові «Про
застосування Конституції Ук­раїни при здійсненні правосуддя» від 1 листопада
1996 р. № 9 зазначив, що суди загальної юрисдикції не вправі, застосовую­чи
Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові
акти, перераховані у ст. 150 Конституції Ук­раїни, оскільки це віднесене до
виключної компетенції Конс­титуційного Суду України.

Певні питання виникають при розмежуванні компетенції судів
адміністративної і кримінальної юрисдикцій; адміністра­тивної і цивільної
(господарської) юрисдикцій; адміністратив­ної юрисдикції і повноважень
громадських організацій, що при застосуванні потребує ретельного вивчення норм
ма­теріального права та порівняльного аналізу процесуальних від­носин.

Недотримання правил підвідомчості справ органам юрис- дикційних
повноважень (суду) тягне за собою процесуально-правові наслідки, як, наприклад,
відмова у прийнятті позовної заяви (ч. 1 ст. 109 КАСУ), припинення провадження
у справі (ч. 1 ст. 157 КАСУ) і, врешті-решт, визнання рішення суду не­чинним у
зв’язку з порушенням процесуальних норм за проце­суальними ознаками.

 

12.2
Поняття підсудності адміністративних справ

Система адміністративних судів України складається з чо­тирьох ланок:
а) місцеві суди; б) апеляційні суди; в) Вищий адміністративний суд України; г)
Верховний Суд України. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу
адміністра­тивну справу, залежить від підсудності цих справ. Тобто, для того
щоб звернутися до суду за захистом прав, свобод та інте­ресів позивача, треба
чітко усвідомлювати правила підсудності, які встановлюються законом з
урахуванням низки юридичних ознак, властивостей та особливостей провадження
певних (конкретних) груп адміністративних справ.

На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між юрисдикційними органами (судами також)
у сфері всієї процесуальної діяльності за ознаками наявності або відсутності
конкретного виду правового спору чи спору про право, суб’єктивного складу
учасників справи та змістовних вимог спору, підсудність розмежовує компетенцію юрисдикційних органів (судів також) у
конкретних процесуальних проваджен­нях щодо розгляду і вирішення справ з
урахуванням юридич­них ознак та особливостей. Визначити підсудність означає
встановити, якої ланки, який суд згідно із законом повинен здійснювати
судочинство в тій чи іншій справі у підвідомчих йому провадженнях.

Критерієм визначення законодавцем компетентного ад­міністративного суду
для розгляду і вирішення адміністратив­ної справи є правила, в основу яких
покладені наступні юри­дичні ознаки та властивості:

1) юридична природа і характер
публічно-правового спору, його предметна спрямованість;

2) суб’єктивний склад сторін спірних
правовідносин;

3) місцезнаходження позивача та відповідача;

4) компетентність органу владних
повноважень за його ієрархічною структурою побудови, приналежністю до держав­них
чи громадських органів;

5) рівень і повноваження адміністративних судів;

6) особливості проваджень окремих
видів публічно-право­вих спорів тощо.

Отже, розподіл справ між адміністративними судами і за­кріплення їх
правовими нормами здійснюється законодавцем саме з урахуванням зазначених
юридичних ознак процесуаль­них правовідносин у публічній сфері.

Таким чином, підсудність — це поділ на групи за
юридични­ми ознаками і властивостями адміністративних справ, вирішен­ня яких
віднесене законом до компетенції певного адміністра­тивного суду.

Підсудність
згідно із законом поділяється на три види: а) предметну; б) територіальну; в)
інстанційну.

 

12.3 Предметна підсудність адміністративних справ

Предметна підсудність визначається: доступністю право­суддя для людини;
характером публічно-правового спору; суб’єктивним складом сторін спірних
правовідносин. Так, з урахуванням запровадженої дворівневої системи місцевих ад­міністративних
судів, відповідно до ст. 18 КАС України можна запропонувати таку класифікацію.

1.
Місцевим загальним судам як адміністративним судам першої інстанції підсудні:

1) адміністративні справи, у яких
однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова
чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні
окружним адміністративним судам (п. 1 ч. 1 ст. 18 КАСУ);

2) усі адміністративні справи з
приводу рішень, дій чи без­діяльності суб’єктів владних повноважень у справах
про при­тягнення до адміністративної відповідальності (п. 2 ч. 1 ст. 18 КАСУ).

Зазначені справи мають велике поширення у суспільстві, а тому повинні
розглядатися судами, найбільш доступними для людини як за місцем проживання
(перебування), так і за тра­диційно усталеними відносинами. Такими судами є
місцеві за­гальні районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а
також суди військових гарнізонів як адміністративні суди (ч. 4 ст. 22 Закону
«Про судоустрій України). Усі спори в таких ви­падках вирішуються одноособово
суддями.

За характером публічно-правового спору ці справи пов’язані з: а)
публічними відносинами у сфері діяльності лише органів чи посадових осіб
місцевого самоврядування; б) публічними відносинами з приводу рішень, дій чи
бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до
адміністра­тивної відповідальності, тобто відносинами щодо правомірності
накладення адміністративних стягнень суб’єктом владних пов­новажень.

За суб’єктним складом сторін спірних правовідносин ці справи
характеризуються тим, що: а) відповідачем може бути орган чи посадова особа
(наприклад сільський голова) місцево­го самоврядування або посадова чи службова
особа (наприклад, працівники виконкому) органу місцевого самоврядування;

б) позивачем
може бути лише фізична чи юридична особа, яка не є суб’єктом владних
повноважень; в) відповідачем щодо рі­шень, дій чи бездіяльності суб’єктів
владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної
відповідальності також можуть бути:

— адміністративні комісії при
виконавчих комітетах сільсь­ких, селищних, міських рад;

— виконавчі комітети сільських, селищних,
міських рад;

— районні, районні у місті, міські чи
міськрайонні суди;

— органи внутрішніх справ, органи
державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені розглядати
справи про адміністративні правопорушення в порядку підвідомчості, встановленому
гл. 17 КУпАП та іншими законами України.

Варто звернути увагу, що законодавець, встановлюючи можливість розгляду
спорів з приводу (неправомірного) при­тягнення до адміністративної
відповідальності (п. 2 ч. 1 ст. 18 КАС України), в
порядку позовного провадження не виключає можливості
оскаржити притягнення до адміністративної від­повідальності в порядку провадження за скаргою, встановленому
гл. 24 КУпАП та іншими законами України. Збереження ос­карження за скаргою
постанов у справі про адміністративне правопорушення, на нашу думку,
ґрунтується на тому, що про­вадження за скаргою забезпечує швидкість розгляду
справи та економічність. Розгляд у позасудовому порядку будь-якої ад­міністративної
справи — це частина управлінської діяльності, якій властива певна
оперативність. Адже строк подачі скарги на постанову у справі про
адміністративне правопорушення (ст. 289 КУпАП), строк розгляду цієї скарги (ст.
292 КУпАП) визначся у 10 днів. Відповідно зменшуються і витрати на роз­гляд
таких справ. Крім цього, особа, яка оскаржила постанову про адміністративне
правопорушення, звільняється від сплати державного мита (ч. 4 ст. 288 КУпАП).

2. Окружним
адміністративним судам як місцевим судам першої інстанції підсудні:

1) адміністративні справи, у яких
однією із сторін є орган державної виконавчої влади, інший державний орган,
орган вла­ди Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім
справ з приводу їх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні
проступки (ч. 2 ст. 18 КАС України).

Отже, останньою частиною речення законодавець звертає увагу і
встановлює, що окружним адміністративним судам не
підсудні справи щодо дій чи бездіяльності органів владних
пов­новажень у сфері притягнення винуватих осіб до адміністра­тивної
відповідальності. Спори з приводу рішень, дій чи без­діяльності суб’єктів
владних повноважень у справах про при­тягнення до адміністративної
відповідальності віднесено до підсудності місцевих загальних судів як
адміністративних судів у порядку провадження за позовом, установленим КАС Украї­ни, або в порядку провадження за скаргою відповідно до гл. 24 КУпАП.

За характером публічно-правового спору ці справи пов’язані з публічними
відносинами у сфері діяльності органів виконав­чої влади, інших державних
органів.

За суб’єктним складом сторін спірних правовідносин ці справи
характеризуються тим, що: а) відповідачами можуть бути як суб’єкти владних
повноважень, так і фізичні чи юри­дичні особи у випадках, встановлених законом
(наприклад до­строкове припинення повноважень народного депутата Украї­ни або
тимчасове припинення діяльності громадської організа­ції чи її ліквідація); б)
позивачами можуть бути як фізичні чи юридичні особи, так і суб’єкти владних
повноважень у випад­ках, встановлених законом (наприклад спори між суб’єктами
владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління).

Створення більш високого рівня місцевих адміністративних судів першої
інстанції незалежного від районного адміністра­тивно-територіального устрою, а
також віднесення до їх під­судності адміністративних справ, пов’язаних з
публічними від­носинами у сфері діяльності органів виконавчої влади та інших
державних органів дає можливість забезпечити додаткові га­рантії незалежності
судової влади від впливу органів місцевого самоврядування та місцевих органів
виконавчої влади, а також додаткові гарантії особі щодо незалежного розгляду
справи.

3. Місцевим загальним судам як адміністративним судам або
окружним адміністративним судам як судам першої інстанції за

вибором позивача підсудні:

1) адміністративні справи щодо
оскарження дій або без­діяльності посадових чи службових осіб місцевих органів
вико­навчої влади (ч. 3 ст. 18 КАСУ);

2) адміністративні справи,
предметна підсудність яких не визначена Кодексом адміністративного судочинства
України (ч. 5 ст. 18 КАС України).

Дане положення надає особі можливість самостійно визна­чати, до якої з
ланок системи місцевих адміністративних судів їй звернутися. Звернення до
місцевого загального суду як ад­міністративного суду є більш доступним, а
звернення до ок­ружного адміністративного суду надає додаткові гарантії щодо
незалежності розгляду адміністративної справи.

За характером публічно-правового спору і за суб’єктним складом ці
справи характеризуються тим, що спори виникають у сфері публічної діяльності
лише місцевих органів виконавчої влади і відповідачем може бути лише посадова
чи службова особа місцевого органу виконавчої влади, а також суб’єкт, що
виконує делеговані повноваження. Такі спори можуть розгля­датися як одноособово
суддею, так і колегіально у складі трьох суддів.

4. Вищому адміністративному суду
України як суду першої і останньої інстанції підсудні
справи:

1) щодо встановлення Центральною
виборчою комісією ре­зультатів виборів або всеукраїнського референдуму;

2) щодо скасування реєстрації
кандидата на пост Президен­та України (ч. 4 ст. 18 КАС України).

За характером публічно-правового спору і суб’єктним скла­дом ці справи
пов’язані з реалізацією виборчих прав, які потре­бують оперативного, швидкого і
остаточного вирішення спору, тому вони віднесені за підсудністю до компетенції
Вищого ад­міністративного суду України. Особливості провадження в цих справах
регламентуються ч. 3 ст. 172 та ст. 176 КАС України.

Спори в таких випадках розглядаються і вирішуються коле­гією у складі
не менше п’яти суддів.

Слід звернути
увагу, що окремі правила предметної підсуд­ності регламентуються також гл. 6
«Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» КАС
України.