Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення

16.1 Загальна
характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення

Розгляд і вирішення адміністративних справ, пов’язаних із вчиненням
адміністративних проступків, та умови і порядок притягнення правопорушників до
адміністративної відпові­дальності чи застосування до них інших заходів
адміністратив­ного примусу компетентними органами на основі закону ви­знається
як провадження у справах про адміністративні право­порушення.

Разом із тим, слід зазначити, що застосування адміністра­тивних
стягнень чи інших заходів адміністративного примусу зачіпає або може зачіпати
суттєві інтереси майнового та осо­бистого характеру (оплатне вилучення
предмета, конфіскація, виправні роботи, штраф, адміністративний арешт,
позбавлення спеціального права, доставлення правопорушника, адміністра­тивне
затримання тощо) громадянина, що гарантовані Консти­туцією України (статті 3,
29, 41 та ін.), зумовлюють необхід­ність високого ступеня формалізації
провадження та врегулю­вання його процесуальними правовими нормами, а в деяких
випадках й нормами матеріального права, наприклад, установ­лення строків
накладення адміністративних стягнень (ст. 38 КУпАП, ст. 328 МКУ, ст. 12 Закону
України «Про боротьбу з корупцією»); визначення обставин, що виключають
адміністра­тивну відповідальність (ст. 17 КУпАП) тощо.

Забезпечуючи вимоги щодо формалізації провадження за­конодавець чітко
визначає:

1) органи, що уповноважені
розглядати справи про адміні­стративні правопорушення;

2) підвідомчість справ про адміністративні
правопорушення;

3) завдання, порядок та принципи
провадження у справах про адміністративні правопорушення;

4) осіб, які мають право складати
протоколи про адміністра­тивні правопорушення;

5) заходи забезпечення провадження
у справах про ад­міністративні правопорушення;

6) права та обов’язки осіб, які
беруть участь у провадженні в справі про адміністративні правопорушення;

7) місце, строки та порядок
розгляду справ про адміністра­тивні правопорушення;

8) порядок винесення та оголошення
постанови у справі про адміністративне правопорушення;

9) порядок, строки та повноваження
щодо оскарження чи опротестування постанови у справі про адміністративне право­порушення;

10) порядок звернення та виконання
постанови про накла­дення адміністративного стягнення.

Зазначені вимоги щодо провадження в справах про адміні­стративні
правопорушення врегульовані адміністративно-про­цесуальними нормами, основну
частину яких містить КУпАП — статті 213–330. Вони встановлюють правила провадження
у справах про адміністративні правопорушення, виступають основ­ним елементом
механізму правового регулювання процесуаль­них відносин
адміністративно-деліктного характеру, регулюють порядок реалізації відповідних
матеріальних норм та процедури їх застосування. Разом із тим, деякі
адміністративно-процесу­альні правовідносини регулюються також нормами, які міс­тяться
у інших законодавчих актах. Наприклад, враховуючи особливості порушень митних
правил, законодавець у Митно­му кодексі України закріплює цілу низку норм, що
регулюють порядок провадження у справах про порушення митних правил (статті 356—406
МКУ). При цьому зазначає, що в частині, що не регулюється Митним кодексом,
провадження здійснюється відповідно до законодавства України про
адміністративні правопорушення (ст. 357 МКУ).

Аналогічним шляхом вирішується питання щодо прова­дження про адміністративні
правопорушення в інших законах, що передбачають адміністративну
відповідальність. У Законі «Про боротьбу з корупцією» ст. 12 передбачено, що
порядок адміністративного провадження у справах про корупційні діян­ня або інші
правопорушення, пов’язані з корупцією, а також виконання постанов про
накладення адміністративних стяг­нень визначаються Кодексом України про
адміністративні пра­вопорушення, за винятком положень, встановлених цим Зако­ном.
Ці виняткові положення зводяться до наступного: 1) про­токол про вчинення
корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією,
складається від­повідними підрозділами органів, що ведуть боротьбу з коруп­цією:
Міністерства внутрішніх справ; податкової міліції, Служ­би безпеки України; 2)
протокол про вчинення корупційного діяння або іншого правопорушення,
пов’язаного з корупцією, разом із матеріалами перевірки у триденний строк з
моменту його складання надсилається до районного (міського) суду за
місцезнаходженням органу, який склав про це протокол; 3) адміністративне
стягнення за корупційні діяння або інші право­порушення, пов’язані з корупцією,
може бути накладено не пізніш як через шість місяців з дня його вчинення, а
справи розглядаються відповідними судами у п’ятнадцятиденний строк з часу їх
надходження до суду.

У законах України «Про державне регулювання ринку цін­них паперів в
Україні» (ст. 13), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» (ст. 47), «Про прива­тизацію державного майна» (ст. 29)
встановлюється, що про­вадження у справах про адміністративні правопорушення
здій­снюється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Інших законів, які б передбачали адміністративну відпові­дальність,
установлювали склади адміністративних правопору­шень та порядок провадження у
них автором не виявлено, будь там що пишуть в юридичній літературі, особливо
щодо ад­міністративної відповідальності юридичних осіб, яку автор категорично
не визнає і не підтримує інших авторів, які стверджу­ють про наявність у законодавстві
адміністративної відповідаль­ності юридичної особи, з приводу чого мав нагоду
вести дискусію. Удосконалюючи адміністративно-деліктне законо­давство, не можна
забувати висловлювання А. П. Шергіна, що «адміністративно-деліктне
законодавство завжди формувалось під потужним пресом міністерств і відомств,
котрі обґрунтову­вали не тільки доцільність установлення тих чи інших заборон,
а й пробивали юрисдикційні повноваження для своїх урядовців». «Колектив як
організація, орган управління не можуть скоїти адміністративне правопорушення.
Скоєння адміністра­тивних правопорушень здійснюється виключно фізичними осо­бами
юридичної особи», — слушно зазначає А. А. Крамник.

Отже, щодо зазначених законів Кодекс України про ад­міністративні
правопорушення є базовим законодавчим актом, у якому містяться адміністративно-процесуальні
норми (статті 213-330), що регламентують провадження у сфері адміністра­тивно-деліктних
відносин.

Звідси випливає: по-перше, що будь-які адміністративно-процесуальні
норми, встановлені іншими законами України, крім КУпАП, навіть специфічні
правила розгляду окремих ка­тегорій справ, не можуть вносити зміни до
загального порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Вони можуть лише визначати окремі особливості провадження у тій чи іншій сфері
адміністративно-деліктних правовідносин; по-друге, процесуальні норми
підзаконних актів (інструкцій, положень, правил, методик), що приймаються в
основному центральними органами виконавчої влади, органами влади, повноваження
яких поширюється на всю територію України, а також органами місцевого
самоврядування (районними, об­ласними радами), не визначають умови та порядок
проваджен­ня у сфері адміністративно-деліктних правовідносин. На відмі­ну від
матеріальних норм, вони ніколи не уточнюють і не кон­кретизують норми КУпАП чи
інших законів, що регулюють провадження у справах про адміністративні
правопорушення. Такі процесуальні норми підзаконних нормативних актів не можуть
ані дублювати норми законодавчого акта, ані вводити нові правила поведінки
учасників адміністративного процесу. Вони носять лише допоміжний характер та
спрямовані в ос­новному на врегулювання діяльності суб’єктів владних повно­важень
у сфері процесуальних відносин з метою надання мето­дичної допомоги для
правильного застосування процесуальних норм, визначених законом.

З цією метою законодавець часто залишає місце в процесу­альному законі
для врегулювання, з урахуванням особливостей тієї чи іншої сфери, публічних
відносин на рівні підзаконних актів. Наприклад, вилучення транспортного засобу
проводить­ся відповідно до порядку, визначеного Міністерством внутріш­ніх справ
України (ст. 265 КУпАП); направлення осіб, які ке­рують транспортними засобами,
для огляду на стан сп’яніння, якщо є достатні підстави вважати, що вони керують
у стані сп’яніння, провадиться в порядку, що визначається Міністер­ством
внутрішніх справ України, Міністерством охорони здо­ров’я України і
Міністерством юстиції України (ст. 266 КУпАП); при винесенні адміністративного
стягнення у вигляді поперед­ження на місці вчинення правопорушень (порушення
правил дорожнього руху), передбачених статтями 116, 116, 117, 125,
ч. 1 ст. 127 КУпАП, воно оформлюється способом, встановле­ним відповідно
Міністерством внутрішніх справ України або Міністерством транспорту України
(ст. 306 КУпАП) тощо. Основною підставою (приводом) для прийняття таких актів є
особливості конкретної сфери управління, які не підлягають узагальненню в
процесуальному законі, тому законодавець де­легує повноваження щодо прийняття
процедурних норм для врегулювання окремих конкретних відносин.

Але виникає питання стосовно інших нормативних актів, наприклад,
інструкції, правила, положення, методики з оформ­лення матеріалів про
адміністративні правопорушення в тій чи іншій сфері публічних відносин. Чи є
такі акти нормативно-процесуальними, чи містять вони процесуальні норми Адже
законодавець не делегував повноважень щодо прийняття таких актів. Ні в КУаАП,
ні в інших законах, що регулюють прова­дження у справах про адміністративні
правопорушення, не на­дається право органам владних повноважень приймати такі
акти, а практично реально кожним органом влади, що уповно­важені розглядати
справи про адміністративні правопорушен­ня, такі інструкції прийняті і
зареєстровані у Міністерстві юс­тиції України. На нашу думку, ці питання
потребують більш поглибленого вивчення.

Таким чином, провадження
в справах про адміністративні правопорушення —
це врегульовані нормами права суспільні відносини у формі певної сукупності
послідовно вчинених про­цесуальних дій (всіма) учасниками процесу щодо розгляду
і ви­рішення адміністративних справ та виконання постанов про накладення
адміністративних стягнень в адміністративно-де­ліктній сфері.

{lang_content_nav}ом провадження у справах про адміністративні право­порушення є
суспільні відносини, що спрямовані на розгляд і вирішення адміністративної
справи та виконання постанови про накладення стягнення, а не притягнення
правопорушників до відповідальності, яке може закінчитися виправданнями не­винного
або звільненням від адміністративної відповідальності (ст. 22 КУпАП) чи
закриттям провадження з підстав, передба­чених ст. 247 КУпАП. Крім цього,
змістовною ознакою також є вчинення процесуальних дій всіма учасниками процесу,
а не тільки органом владних повноважень.

Адміністративні процесуальні норми, що регулюють про­вадження
адміністративно-деліктного характеру у своїй сукуп­ності складають (утворюють)
правовий інструмент як самостій­ну складову, як елемент системи
адміністративного процесу­ального права України, що входить до правової системи
України та тісно взаємодіє з іншими правовими галузями та підгалузями.
Насамперед, ця взаємодія відбувається у відноси­нах, пов’язаних з
адміністративним, кримінальним та цивіль­ним судочинством.

1. З адміністративним судочинством — як
процесом про­довження провадження у адміністративно-деліктній сфері. Згідно з
п. 2 ч. 1 ст. 18 КАС України місцевим загальним судам як адміністративним судам
підсудні усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності
суб’єктів владних пов­новажень у справах про притягнення до адміністративної
від­повідальності. Тобто місцеві загальні суди як адміністративні суди
розглядають усі адміністративні справи щодо оскарження (перегляду) постанови у
справі про адміністративне правопору­шення.

2. З кримінальнимсудочинством — згідно з правилами, вста­новленими Кримінально-процесуальним
кодексом України, якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або
пере­вірки, поряд з обставинами, що виключають провадження у кримінальній
справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки ад­міністративного
правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя зобов’язані
направити відповідні ма­теріали до органу (посадової особи), уповноваженого
розгляда­ти справу про таке адміністративне правопорушення (ст. 6 КПК).
Аналогічно вирішується питання, якщо в результаті пе­ревірки заяви чи
повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної
справи, але матеріали пе­ревірки містять дані про наявність у діянні особи
адміністра­тивного проступку (ст. 99 КПК). У разі закриття кримінальної справи,
але якщо розслідуванням встановлена необхідність притягнення відповідної особи
до адміністративної відповідаль­ності, слідчий надсилає матеріали справи до
суду для застосу­вання заходів адміністративного стягнення (ст. 214 КПК).

У всіх зазначених випадках надходження таких матеріалів до органів
(посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні
правопорушення, адміністративне стяг­нення може бути ними накладене не пізніш
як через місяць із дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної
справи або про її закриття (ч. 2 ст. 38 КУпАП).

3. З цивільнимсудочинством — у разі вирішенні питання про відшкодування майнової шкоди,
заподіяної адміністратив­ним правопорушенням (ст. 40 КУпАП), а також у
випадках, коли постанова суду в справі про адміністративне правопору­шення
обов’язкова для суду, що розглядає справу про цивіль­но-правові наслідки дій
особи, стосовно якої ухвалено поста­нову суду, з питань, чи мали місце ці дії
та чи вчинені вони цією особою. Не доказуються також обставини, встановлені су­довим
рішенням в адміністративній справі, що набрало закон­ної сили, при розгляді
інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої
встановлені ці обставини (ст. 61 ЦПК). Щоправда, законодавець віддає перевагу
лише судовим рішенням. Проте, як вбачається, не можуть пройти поза ува­гою
суду, при вирішенні відшкодування майнової шкоди, й рі­шення (постанови) інших
органів (посадових осіб) про притяг­нення до адміністративної відповідальності.
Це теж певним чином може бути визнано доказом, вже встановленим компе­тентним
органом, хоча й потребує відповідної перевірки.

Отже,
провадження в справах про адміністративні правопо­рушення мають чітку
нормативно-правову регламентацію на законодавчому рівні та як правовий
процесуальний інститут тісно пов’язані з іншими процесуальними галузями права,
а також правовими інститутами адміністративного процесуаль­ного права.

 

16.2 Заходи
забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення

Важливе значення для правильного й об’єктивного вирі­шення справи
мають встановлені законами заходи забезпечен­ня провадження в справах про
адміністративні провадження.

Заходи забезпечення провадження — це сукупність ад­міністративно-примусових
дій уповноважених законам осіб, психічного або фізичного впливу з метою
припинення право­порушень, встановлення особи, забезпечення своєчасного роз­гляду
справи та притягнення правопорушника до адміністра­тивної відповідальності.

Заходи забезпечення провадження застосовуються у вста­новлених законом
випадках представниками влади, посадови­ми або службовими особами органів
внутрішніх справ, посадо­вими особами інших органів адміністративної
юрисдикції, чле­нами громадських формувань, а також в окремих випадках — й
громадянами.

Під психічним впливом розуміється усна вимога припини­ти
правопорушення, попередження про застосування фізичної сили до правопорушника,
вимога надати документи для пере­вірки тощо.

Під фізичним впливом розуміється примусове доставлення або затримання
особи і утримання у спеціально відведених для цього приміщеннях. Як фізичний
примус можуть бути застосо­вані захват руки або частин одягу, зв’язування, а в
окремих випадках, наприклад, при масових заворушеннях у громадсь­ких місцях, на
стадіонах — й застосування спеціальних засобів: наручників, гумових кийків,
сльозоточивих речовин, світлозву­кових пристроїв відволікаючої дії тощо,
порядок застосування яких регламентується законодавством про міліцію.
Застосуван­ня заходів фізичного впливу відображається в певному проце­суальному
документі: поясненні, рапорті, акті, протоколі про адміністративне затримання
чи у протоколі про адміністратив­не правопорушення.

До заходів забезпечення провадження у справах про ад­міністративні
правопорушення належать:

1) доставлення правопорушника (ст. 259 КУпАП);

2) адміністративне затримання (статті 260–263 КУпАП);

3) особистий огляд і огляд речей (ст. 264 КУпАП);

4) вилучення речей і документів
(ст. 265 КУпАП, ст. 377 МКУ);

5) відсторонення водіїв від
керування транспортними засо­бами, річковими і маломірними суднами та огляд на
стан сп’яніння (ст. 266 КУпАП);

6) привід (ч. 2 ст. 268 КУпАП);

При порушенні митних правил, крім зазначених заходів, застосовуються
також заходи забезпечення провадження:

1) витребування документів,
необхідних для провадження у справі про порушення митних правил (ст. 376 МКУ);

2) проведення митних обстежень (ст. 378 МКУ);

3) пред’явлення товарів,
транспортних засобів, документів для впізнання (ст. 379 МКУ).

Доставлення правопорушника (ст. 259 КУпАП)
здійснюється з метою складання протоколу про адміністративне правопору­шення в
разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складання
протоколу є обов’язковим. Наприклад, порушення правил полювання або порушення
гро­мадського порядку в місцях скупчення громадян де практично неможливо
скласти протокол.

Залежно від складу правопорушення, місця вчинення, об’єкта посягання
доставлення правопорушника можуть здійс­нювати: працівники міліції, служби
правопорядку у Збройних Силах України, уповноважені посадові особи, які
здійснюють нагляд за додержанням правил користування транспортними засобами,
правил пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних
правил на транспорті, представни­ки природоохоронних органів; мисливського,
лісового, рибно­го господарства; воєнізованої охорони; громадських формувань з
охорони: громадського порядку, державного кордону, приро­ди; громадські
мисливські інспектори, громадські інспектори органів рибоохорони та громадські
лісові інспектори. В прак­тиці мають місце випадки доставлення правопорушників
й пе­ресічними громадянами.

Доставлення здійснюється до приміщень: органів внутріш­ніх справ,
Служби безпеки України, Державної прикордонної служби; служби правопорядку
Збройних Сил України (комен­датури); воєнізованої охорони, виконкому селищної,
сільської ради; лісового, мисливського, рибного господарства, транспорт­них
органів та інших приміщень, де є реальна можливість скласти протокол про
адміністративне правопорушення та встановити особу правопорушника.

Строк доставлення обчислюється з часу доставлення право­порушника до
відповідного приміщення, а щодо особи, яка була в стані сп’яніння — з часу її
витвереження. Перебування доставленої особи у штабі громадського формування з
охорони громадського порядку і державного кордону чи громадському пункті з
охорони громадського порядку, приміщенні виконав­чого органу сільської,
селищної ради не може тривати більш як одну годину. Проте законодавець не
встановлює строку пере­бування доставленої особи у приміщенні міліції, органів
Служ­би безпеки України, Державної прикордонної служби, Держав­ної митної
служби, служби правопорядку в Збройних Силах України тощо. Протокол про
доставлення правопорушника не складається. Виходячи із зазначеного можна
вважати, що пере­бування правопорушника у приміщеннях зазначених органів може
тривати більш як одну годину. Вбачається, що в такому випадку доставлення
правопорушника набуває нового якісного значення — як адміністративне
затримання.

Адміністративне затримання (статті 260–263 КУпАП, ст. 374
МКУ) здійснюється з метою: а) припинення адміністративних правопорушень, коли
вичерпано інші заходи впливу; б) вста­новлення особи; в) складання протоколу
про адміністративне правопорушення у разі неможливості складання його на місці
вчинення правопорушення; г) забезпечення своєчасного і пра­вильного розгляду
справ та виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення.

Власне, зазначена мета адміністративного затримання і є підставою для
його здійснення. Про адміністративне затриман­ня складається протокол, форма і
зміст якого закріплені у ст. 261 КУпАП. Зразок протоколу як процесуального
докумен­та на законодавчому рівні не закріплений. Тому органи адміні­стративно-деліктної
юрисдикції, які мають право здійснювати адміністративне затримання, розробляють
зразок такого прото­колу і затверджують підзаконними відомчими нормативними
актами. Враховуючи, що міліція найчастіше зустрічається з пи­таннями
адміністративного затримання і зразок їх протоколу найбільш повно
відпрацьований, то за основу береться їх про­токол про адміністративне
затримання для розробки зразка протоколу.

Адміністративне затримання правопорушника, на відміну від доставлення
правопорушника, законодавцем жорстко рег­ламентується. Адміністративне
затримання можуть здійснюва­ти лише такі органи (ст. 262 КУпАП):

1) органи внутрішніх справ — за
правопорушення у сфері громадського порядку і громадської безпеки, порушення
пра­вил про валютні операції, правил обігу наркотичних засобів, торгівлі з рук
у невстановлених місцях, правил дорожнього руху, полювання, рибної ловлі,
правил перебування іноземців і осіб без громадянства в Україні та ін.;

2) органи прикордонної служби — у
разі незаконного пере­тинання або спроби незаконного перетинання державного
кордону, порушення прикордонного режиму, порушення пра­вил використання
об’єктів тваринного світу в межах прикор­донної смуги, у територіальному морі,
внутрішніх водах та виключній (морській) економічній зоні України, порушення
правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Ук­раїні та ін.;

3) старша у місці розташування
охоронного об’єкта посадо­ва особа воєнізованої охорони, тобто начальник служби
чи на­чальник караулу воєнізованої охорони — при вчиненні право­порушень,
пов’язаних із посяганням на охоронювані об’єкти, інше майно. Наприклад,
незаконне проникнення на територію охоронюваного воєнізованою охороною
підприємства, тери­торію аеропорту тощо;

4) посадові особи Військової
служби правопорядку у Зброй­них Силах України — у разі вчинення
військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та
працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків
порушень, пов’язаних з охороною гро­мадського порядку та громадської безпеки,
порушення правил дорожнього руху водіями, які керують військовими транспорт­ними
засобами;

5)органи Служби безпеки України —
при порушенні зако­нодавства про державну таємницю або здійсненні незаконного
доступу до інформації в автоматизованих системах, придбанні або зберіганні
спеціальних технічних засобів для зняття інфор­мації з каналів зв’язку, інших
засобів негласного отримання інформації.

Адміністративне затримання, за загальним правилом може тривати не
більш як три години. У виняткових
випадках цей строк може тривати більше, але у всіх випадках повинен бути
визначений тільки законом. Статтею 263 КУпАП встановлено, наприклад, що особи,
які порушили прикордонний режим, правила обігу наркотичних засобів і
психотропних речовин, можуть бути затримані до трьох діб із повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти
чотирьох годин із мо­менту затримання.

За вчинення дрібного хуліганства, злісної непокори закон­ному
розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена гро­мадського формування з
охорони громадського порядку і де­ржавного кордону, особа може бути затримана
до розгляду справи суддею або начальником органу внутрішніх справ. До розгляду
суддею справи можуть бути затримані також особи, які незаконно перетнули або
зробили спробу перетнути дер­жавний кордон України, вчинили злісну непокору
військово­службовцям чи працівникам прикордонної служби, порушили порядок
проведення мітингів, зборів, виявили неповагу до суду чи вели торгівлю з рук у
невстановлених місцях тощо.

Осіб, які порушили прикордонний режим або режим у пунк­тах пропуску
через державний кордон України, якщо у них не­має документів, що підтверджують
їх особу, з санкції прокуро­ра можуть затримати до десяти діб.

Строк адміністративного затримання обчислюється з мо­менту доставлення
правопорушника для складання протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння, —
з часу її витвереження.

Особистий огляд і огляд речей (ст. 264 КУпАП)
здійснюється уповноваженими на те посадовими особами. За змістом повно важень законодавець виділяє
три види огляду — особистий ог­ляд, огляд речей, огляд транспортних засобів.

Особистий огляд може провадитись посадовими
особами органів:

— Служби безпеки України;

— внутрішніх справ;

— військової служби правопорядку
в Збройних Силах Ук­раїни;

— воєнізованої охорони;

— цивільної авіації;

— митних установ і органів прикордонної служби.

Огляд речей (ручної кладі, багажу, знарядь
полювання) здійс­нюють, крім зазначених осіб, також посадові особи прикор­донних
органів, державні інспектори з питань інтелектуальної власності, посадові особи
органів лісоохорони, рибоохорони, а також органів, які здійснюють державний
нагляд за додержан­ням правил полювання. Огляд речей, як правило, проводиться у
присутності особи, у власності (володінні) якої вони є. У не­відкладних
випадках може бути здійснено огляд під час відсут­ності власника (володільця),
але за участю двох понятих.

Огляд транспортних засобів може проводитись
працівника­ми міліції, військовослужбовцями та працівниками Державної
прикордонної служби України.

Про особистий огляд, огляд речей та транспортних засобів складається
протокол (акт) або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне
затримання чи в протоколі про адміністративне правопорушення. Відсутність
такого запису чи протоколу про особистий огляд чи огляд речей є підставою для
сумніву щодо наявності доказових матеріалів.

Вилучення речей і документів (ст.
265 КУпАП; ст. 377 МКУ), що були знаряддям або безпосереднім об’єктом
правопорушен­ня може проводитись посадовими особами органів, які мають право
здійснювати адміністративне затримання, особистий ог­ляд та огляд речей, а
також посадовими особами органів дер­жавної контрольно-ревізійної служби в
Україні, органів дер­жавної податкової служби України, органів виконавчої влади
у сфері захисту прав споживачів. Вилучені речі й документи зберігаються до
розгляду справи про адміністративне правопо­рушення як речові докази, а після
розгляду справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому
порядку конфіску­ють, або повертають володільцеві, або знищують, а при оплатному
вилученні речей — реалізують.

При вилученні речей і документів складається протокол або робиться
відповідний запис у протоколі про адміністративне затримання чи адміністративне
правопорушення з точним за­значенням назви речей, їх кількості, міри, ваги,
номерів, якщо вони є, та особливих ознак цих речей, транспортних засобів та
документів.

Відстороненню водіїв від керування транспортними
засоба­ми, річковими і маломірними суднами та огляди на стан сп’яніння (ст. 266
КУпАП) підлягають особи, щодо яких є до­статні підстави вважати, що вони
перебувають у стані сп’яніння. Направлення зазначених осіб для огляду на стан
сп’яніння проводиться в порядку, встановленому Інструкцією про поря­док
направлення громадян для огляду на стан сп’яніння в за­кладах охорони здоров’я
та проведення огляду з використан­ням технічних засобів, затвердженою наказом
МВС, МОЗ і Мін’юсту України від 24 лютого 1995 р. № 114/38/15-36-18.

Привід особи, яка притягається до
адміністративної відпо­відальності, якщо її присутність є обов’язковою (ч. 2
ст. 268 КУпАП), здійснюється органом внутрішніх справ у разі ухи­лення її від
явки на виклик органу внутрішніх справ або судді районного, районного у місті
чи міськрайонного суду.

З метою додержання законності застосування заходів забез­печення
провадження в справах про адміністративні правопо­рушення законодавець
передбачає можливість оскарження за­інтересованою особою адміністративного
затримання, особис­того огляду, огляду речей, вилучення речей і документів до
вищестоящого органу (вищестоящій посадовій особі), який за­стосував ці заходи,
або до суду (ст. 267 КУпАП).

Згідно з митним законодавством особа митного органу, у провадженні
якої знаходиться справа про порушення митних правил, може витребувати
документи, необхідні для розгляду справи, які повинні бути надіслані не пізніше
як у п’ятиденний строк (ст. 376 МКУ). Посадові особи митних органів, які мають
достатні підстави вважати, що на території або в приміщенні підприємств чи у
транспортних засобах, що їм належать, знахо­дяться товари, що є безпосереднім
предметом порушення мит­них правил, можуть проводити митне обстеження (ст. 378
МКУ), а також, за рішенням посадової особи митного органу, в провадженні якої
знаходиться справа, можуть пред’явити правопорушнику товари, транспортні засоби
та документи для впізнання (ст. 379 МКУ).