Змагальність сторін, диспозитивність цивільного судочинства
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.
Ця засада (принцип) реалізується в процесі доказування, тобто під час встановлення наявності або відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного розгляду і вирішення справи. Засада (принцип) змагальності сторін полягає також у тому, що порушення, продовження і припинення цивільного процесу залежить, здебільшого, від волевиявлення сторін, яке обмежується судом лише у виключних випадках. Засада (принцип) змагальності передбачає широкі можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Ця засада (принцип) ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у справі та доводити обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Засада (принцип) диспозитивності полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків – суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Отже, засада (принцип) диспозитивності – це можливість суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад, вирішувати вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватися від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший.