Поняття демократизації

Поняття демократизації

Одним з видів політичного процесу є демократизація, яка привертає все більшу увагу з боку як західних, так і російських дослідників. Це пов’язано з тим, що останні десятиліття характеризуються падінням авторитарних режимів і спробою утвердження демократичних інститутів у багатьох державах світу. Відомий дослідник С. Хантінгтон, характеризує цей процес як третю хвилю демократизації, що охопила велику групу країн. Характеризуючи цей процес як світову демократичну революцію, він відзначає, що до початку 90-х років «демократія розглядається як єдина легітимна і життєздатна альтернатива авторитарного режиму будь-якого типу». На думку С. Хантінгтона, початок першої хвилі пов’язано з поширенням демократичних принципів у США в XIX в.; Вона продовжується до закінчення першої світової війни (1828-1926). За підйомом демократизації, як правило, слід її відкат. Перший спад датується 1922-1942 рр.. Друга хвиля демократизації настає з перемогою над націонал-соціалізмом і становленням демократії, перш за все, в Західній Німеччині, Італії, Японії. Ця хвиля триває до середини 60-х рр.. (1943-1962). Другий спад захоплює часовий інтервал між 1958 і 1975 1974 стає початком третього (сучасної) демократичної хвилі, з моменту падіння салазарівської диктатури. Вона захопила такі держави Південної Європи, як Іспанія і Греція, потім поширилася на Латинську Америку. До середини 80-х демократизація поширюється на ряд країн Азії, Центральної та Східної Європи, а потім і СРСР.

Досвід політичного розвитку країн, що переживають третю хвилю демократизації, з’явився в деякому роді спростуванням оптимістичних висновків С. Хантінгтона, показавши всю неоднозначність і суперечливість цього процесу. Йдеться, перш за все, йде про те, що в багатьох країнах демократизація призвела до встановлення аж ніяк не демократичних режимів (яскравим прикладом цього може служити більшість країн колишнього СРСР).

Багато вчених визнають хвильовий характер демократизації і згодні з пропонованою С. Хантінгтоном періодизацією. Однак при цьому вони відзначають, що третя хвиля характеризувалася рядом особливостей, які з’явилися підтвердженням складності й багатозначності розглянутого процесу. Серед них виділяються наступні:

• специфіка підсумків: «демократичні транзити» третьої хвилі в більшості випадків не закінчуються створенням консолідованих демократій;
• значну відмінність вихідних характеристик трансформуються політичних режимів: від класичного авторитаризму і військових хунт в Латинській Америці до посттоталітарного режиму в країнах Східної Європи.

Що ж являє собою демократизація Серед політологів немає єдності у визначенні цього терміна. Найчастіше в найзагальнішому сенсі демократизацію розглядають як перехід від недемократичних форм правління до демократичних. Важливо відзначити, що розширювальне використання цього поняття в цілях характеристики різних видів суспільних трансформацій, пов’язаних з демократичною хвилею, далеко не завжди виправдано: процес демократизації не завжди приводить до утвердження сучасної демократії. Деякі дослідники пропонують використовувати інше поняття – «демократичний транзит», яке не передбачає обов’язковий перехід до демократії, а вказує на той факт, що демократизація являє собою процес з невизначеними результатами. Тому ці дослідники виділяють власне демократизацію як процес появи демократичних інститутів і практик і консолідацію демократії як можливий підсумок демократизації, який передбачає перехід до сучасної демократії на основі укорінення демократичних інститутів, практик та цінностей.

У сучасній політичній науці існують різні підходи до вивчення і пояснення змісту та факторів демократизації. А.Ю. Мельвиль пропонує розглядати теорію демократизації в рамках двох підходів: першого – структурного, що спирається на аналіз структурних чинників, і другого – процедурного, орієнтованого на фактори процедурні (перш за все вибір і послідовність конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації).

Представниками структурного підходу є С. Ліпсет, Г. Алмонд і С. Верба, Р. Інглхарт, Л. Пай та ін Вони намагаються виявити залежність між деякими соціально-економічними та культурними чинниками та ймовірністю встановлення та збереження демократичних режимів у різних країнах. Ця залежність розуміється саме як структурна передумова демократизації, тобто обумовлена впливом тих чи інших об’єктивних суспільних структур, а не суб’єктивними намірами і діями учасників політичного процесу.

В якості основних виділяються три типи структурних передумов демократії:

1. набуття національної єдності і відповідної ідентичності;

2. досягнення досить високого рівня економічного розвитку;

3. масове поширення таких культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних принципів, довіра до основних політичних інститутів, міжособистісне довіру, почуття громадянськості і т.д.

З перерахованих вище умов демократії у сучасних дослідників не викликає сумнівів лише одне – національна єдність та ідентичність, що передує демократизації. Щодо інших висловлюються критичні зауваження. Так, наприклад, сувора залежність між рівнем соціально-економічного розвитку суспільства і демократією сьогодні спростовується великим фактичним матеріалом. В даний час існують держави з високим рівнем економічного розвитку і мають при цьому недемократичний режим (наприклад, Сінгапур). Можна виділити також держави з цілком сформованим демократичним типом відносин між політичними інститутами і акторами, де при цьому відзначається високий рівень бідності та існування традиційних соціальних структур і практик (наприклад, Індія).

Характеризуючи наявність необхідних культурних цінностей, як умова для виникнення демократії, важливо підкреслити, що вони радше створюють сприятливий клімат для формування стабільної, стійкої демократії. Але, як справедливо зазначає А.Ю. Мельвиль, попередні умови та наявність кореляцій – не одне й те саме. Попередні структурні умови – це такі, без наявності яких демократичний перехід неможливий. Кореляції ж являють собою необов’язкові передумови, а чинники, що прискорюють або сповільнюють демократизацію. Ці незгоди по отношенінр до універсальності та обгрунтованості моделі з конкретними соціокультурними передумовами демократії вплинули на виникнення процедурного підходу (представники – Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер, Дж. Ді Палма, X. Лінц, Т. Карл), представники якого спираються на розгляд ендогенних факторів демократії та демократизації. На думку його прихильників, дії тих акторів, які ініціюють демократію, вибір ними певної стратегії і тактики важливіше для результату цього процесу, ніж існуючі до часу його початку передумови демократії. Цей підхід пояснює процес демократизації через взаємодія конкуруючих еліт, які вибирають в процесі політичного торгу організаційні форми і інститути нового політичного устрою.

Таким чином, якщо структурний підхід орієнтується на наявність «об’єктивних» соціальних, економічних, культурних та інших факторів, що впливають на благополучний або неблагополучний результат демократичних перетворень, то процедурний як необхідного підстави демократизації і демократії виділяє дії політичних акторів, які здійснюють цей процес перетворень.

Прикладом застосування такого підходу може служити виділення факторів, наявність яких необхідна для консолідації демократії, почате X. Лінц і А. Степаном. Вони виділяють наступний ряд чинників, які є результатом певних перетворень:

• формування громадянського суспільства шляхом забезпечення взаємодії держави з незалежними громадськими групами та об’єднаннями; розвиток демократичних процедур та інститутів;
• розвиток правової держави; становлення ефективного державного апарату, бюрократії, які може використовувати нова демократична влада в своїх цілях;
• розвиток економічного суспільства шляхом створення, системи соціальних інститутів і норм, що виступають посередниками між державою і ринком.

На думку третьої групи дослідників, між структурним і процедурних підходами непереборного протиріччя не існує. Навпаки, вони швидше взаємно доповнюють один одного, оскільки аналізують різні аспекти одного і того самого явища. Як вважає А.Ю. Мельвиль, можливо синтезування цих двох методологій. Однак концептуальне об’єднання двох методологічних підходів багатьма політологами сприймається неоднозначно і в цілому є невирішеною для науки проблемою.

Таким чином, аналіз різних підходів також показує, що демократизація являє собою складне і багатогранне поняття, яке є предметом спору дослідників і вимагає подальшої доробки.