Дипломатичні представництва
Зміст сторінки:
1.
Порядок встановлення дипломатичних відносин
Дипломатичні
відносини — це офіційні відносини, які добровільно
встановлюються двома державами шляхом дружніх контактів будь-якого характеру
між їхніми урядами у політичній, економічній, культурній та інших сферах
діяльності й дають право обміну дипломатичними представниками. Першим кроком на шляху встановлення
дипломатичних відносин є визнання тієї чи іншої держави та її уряду з боку
іншої держави. Відповідно до міжнародного права, існує дві форми визнання
держав: де-факто і де-юре.
Визнання де-факто має неповний характер, тобто, не маючи змоги
заперечити факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею
дипломатичні відносини, але, незважаючи на це, вступає з нею у ділові контакти,
як правило, торговельно-економічні. Інколи така форма відносин може
використовуватися впродовж тривалого часу, але зазвичай вона має
короткотерміновий характер, іменується “ad hoc”, у буквальному
розумінні — “для цього”, “для даного випадку”. У сучасній
міжнародній практиці така форма відносин застосовується порівняно рідко.
Найбільш поширеною формою визнання є визнання де-юре, або повне дипломатичне
визнання. Воно передбачає встановлення документального оформлення офіційних
дипломатичних відносин, заснування дипломатичних представництв на відповідному
рівні, розвиток взаємовигідних торговельно-економічних, гуманітарних та інших
зв’язків.
У міжнародній практиці не існує якогось спеціального
єдиного порядку встановлення дипломатичних відносин, але країни оформляють ці
домовленості письмово:
— шляхом обміну особистими нотами;
— підготовкою спеціальної угоди;
— публікацією обома сторонами відповідного
узгодженого комюніке;
— шляхом обміну листами чи телеграмами з цього
приводу на високому рівні.
За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.
Явно виражене дипломатичне визнання настає лише
тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету,
дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до
відома іншої сторони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше
оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи
глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу.
Прикладом є низка постанов Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991
р. про визнання державної незалежності Литовської Республіки, Латвійської
Республіки та Естонської Республіки і проведення відповідних переговорів щодо
підписання з ними Угоди про встановлення дипломатичних відносин.
Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиняється певний акт, який можливий лише
за умови визнання. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється
встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається
тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних
відносин з Міністерством закордонних справ країни перебування. Але той факт,
що посольство не закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які
офіційні контакти.
Для прийому нової держави як члена міжнародної організації
не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається
переважно на двосторонньому рівні. Відповідно до існуючої міжнародної
практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені
переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення
траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії
був скерований у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Великобританія
не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраїлю de jure, а лише de facto.
Визнання de facto має неповний характер. Основний
зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт
існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні
відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад,
торговельні чи культурні).
2.
Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва. Припинення
дипломатичних відносин
Глава
дипломатичного представництва – (посол, посланник, повірений у справах) є
найвищим офіційно акредитованим представником держави в країні перебування. Він
відповідає за дія-сть диппредстаництва та його персоналу, а також здійснює
змішане політичне керівництво (контроль за дія-стю інших організацій та осіб
своєї держави, що перебувають на території країни акредитації).
Є три класи глав диппредстаництв – посли, посланники
та повірені у справах.
Посли – посольства.
Помсланники – місії.
Повірені у справах – як посольства, так і місії.
Процедура призначення глави дипломатичного
представництва називається акредитуванням і складається із декількох стадій:
1. Підбір кандидатури посла або посланника.
2. Запит агреману.
3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляється
призначення.
4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення
у пресі про призначення, яке відбулося.
5. Видача вірчих грамот.
6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ
країни перебування після прибуття посла або посланника і подання йому копії
вірчих грамот.
7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих
грамот главі держави перебування.
ЗАКОН
УКРАЇНИ
Про
представництво України за кордоном
Призначення глави дипломатичного представництва України:
Посол або посланник призначається указом Президента України
за поданням міністра закордонних справ України в разі отримання згоди
(агреману) на це призначення іноземної держави, до якої він призначається.
Повірений у справах України призначається наказом міністра
закордонних справ України.
Послу або посланнику України, що відбуває до держави
перебування, вручається підписана Президентом і скріплена міністром закордонних
справ України вірча грамота, яка після прибуття вручається главі держави
перебування.
Повіреному у справах України, що відбуває до держави
перебування, вручається лист міністра закордонних справ України, який після
прибуття вручається міністру закордонних справ держави перебування.
Посол або посланник України приступає до виконання своїх
службових обов’язків у державі перебування після вручення вірчої грамоти главі держави,
до якої він призначений, або після повідомлення про своє прибуття і вручення
завірених копій вірчої грамоти міністру закордонних справ цієї держави залежно від
практики, яка існує в державі перебування.
Повірений у справах України приступає до виконання своїх
службових обов’язків з моменту вручення листа міністра закордонних справ
України міністру закордонних справ держави, до якої він призначений.
Весь склад співробітників дипломатичного
представництва ділиться на три групи:
1) дипломатичний персонал;
2) адміністративно-технічний персонал;
3) обслуговуючий персонал.
Дипломатичний персонал – це особи, які мають
дипломатичні ранги.
Члени дипломатичного персоналу представництва, як
правило, повинні бути громадянами акредитуючої держави. У деяких випадках
громадяни держави перебування або третьої держави можуть бути призначені на
дипломатичну посаду, але тільки за умови згоди приймаючої держави.
До адміністративно-технічного персоналу
належатьекономісти, бухгалтери, завідувачі канцеляріями, діловоди,
друкарки,перекладачіта ін співробітники, які виконують
адміністративну або технічну роботу.
Обслуговуючий персонал складається із шоферів,
ліфтерів, двірників, садівників, кур’єрів та ін осіб, які виконують обов’язки з
обслуговування дипломатичного представництва.
Глава дипломатичного представництва виконує
покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов’язки до
припинення своїх офіційних функцій, що має місце в таких випадках:
1) відкликання його акредитуючою державою (більшість
держав широко використовує практику ротації керівників дипломатичних
представництв);
2) оголошення його persona non grata (відбувається
це через діяльність, несумісну зі статусом дипломата);
3) розриву дипломатичних відносин між державами;
4) війна між акредитуючою і приймаючою державами;
5) припинення існування акредитуючої і приймаючої
держави (або однієї з них) як суб’єктів міжнародного права (наприклад, так було
в 1991 р. з НДР і СРСР).
Вимоги та порядок прийняття на
дипломатичну службу
Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни
України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові
якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров’я можуть бути
направлені у довготермінове відрядження.
Адміністративно-технічними працівниками
дипломатичної служби можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову
освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та, як правило,
іноземними мовами і за станом здоров’я можуть бути направлені у довготермінове
відрядження.
Стосовно осіб, які претендують на зайняття посад у
системі органів дипломатичної служби, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна
перевірка в порядку, встановленому Законом України “Про засади запобігання
і протидії корупції”.
Особи, які претендують на зайняття посад у системі
органів дипломатичної служби, до призначення на відповідну посаду подають за місцем
майбутньої служби декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового
характеру за формою і в порядку, що встановлені Законом України “Про
засади запобігання і протидії корупції”, та зобов’язані повідомити керівництву
органу чи підрозділу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому
органі чи підрозділі близьких їм осіб.
Не можуть бути прийнятими на дипломатичну службу
особи, щодо яких встановлені обмеження у Законі України “Про державну
службу”
Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на
конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює
Президент України відповідно до Конституції України.
Порядок проведення конкурсу для прийняття на
дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів України.
Під час проведення конкурсу забороняється вимагати
від кандидатів на дипломатичну службу відомості та документи, подання яких не
передбачено законодавством України.
Міністр закордонних справ України має право
самостійно добирати та приймати осіб на посади для роботи в патронатній службі,
яка забезпечує його діяльність. Порядок проходження дипломатичної служби такими
особами встановлюється Кабінетом Міністрів України.
3.
Завдання і функції дипломатичних представництв
На представництво України за кордоном покладаються
наступні завдання:
1.виконання засад зовнішньої політики України, розроблених
Верховною Радою України;
2.реалізація курсу зовнішньої політики України,
сприяння здійсненню зовншньоекономічної політики і зміцнення міжнародного
авторитету України;
3.забезпечення дипломатичними засобами і методами
захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності України, її
політичних, торгівельно-економічних та інших інтересів у взаємовідносинах з
акредитуючою державою;
4. захист
прав і інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
5. використання
дипломатичних засобів для реалізації зусиль України із забезпечення
міжнародного миру, глобальної та регіональної безпеки;
6. здіснення
дипломатичних і консульських зносин України з іноземними державами та
міжнародними ороганізаціями.
Функції дипломатичного представництва України включають:
- представництво України
в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних
відносин; - захист інтересів України,
прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування; - ведення переговорів з
урядом держави перебування; - з’ясування всіма законними
засобами становища і подій
у державі
перебування та інформування про
них відповідних органів України; - поширення в державі
перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя; - заохочення
дружніх відносин між
Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в
галузі економіки, культури і
науки.
Дипломатичне представництво
України в іноземній державі може
одночасно представляти інтереси України в
інших державах за їх
згодою.
Дипломатичне представництво
України за дорученням
міністра закордонних
справ України може виконувати і консульські функції.