Конституційне (державне) право зарубіжних країн як галузь права

2. Конституційне
(державне) право зарубіжних країн як галузь права, наука, навчальна дисципліна

Конституційне
(державне) право розглядається в правознавстві в трьох аспектах: як галузь
права конкретних держав, як наука і як навчальна дисципліна в системі вищої
юридичної освіти.

Конституційне
(державне) право в кожній країні є основною, головною галуззю національної
системи права. Як і всяка інша галузь права, вона є сукупністю юридичних норм,
які виражають волю або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства.

Конституційне (державне) право – це основна галузь права держави,
котра є сукупністю юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і
політичної організації суспільства, форму правління і форму державного устрою;
визначають організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих
органів державної влади і управління; органів місцевого самоврядування; права і
обов’язки громадян і підданих; виборче право і виборчу систему.

В юридичній науці визнане розмежування
галузей за колом суспільних відносин, що ними врегульовані. У навчальній
літературі прийнятим є загальне визначення предмета конституційного права як
суспільних відносин, що виникають на основі здійснення державної влади, а
найчастіше – у процесі її здійснення. Проте таке визначення не дає чіткого
уявлення про обсяг конституційно-правового регулювання і не відмежовує
конституційно-правові відносини від інших правовідносин публічного характеру:
адміністративних, фінансових, кримінальних, процесуальних.

Предмет конституційного права – це сукупність юридичних норм, що
регулюють державно-політичні відносини владарювання.

Структуру предмета галузі конституційного права в зарубіжних
країнах складають:

1) відносини політичного характеру, що характеризують устрій
держави, її якісні риси – державний суверенітет, форму правління, форму
державного устрою, державний режим, належність і суб’єкти державної влади та
місцевого самоврядування, форми та принципи здійснення публічної влади,
загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної
системи держави і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь
гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему
забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури,
охорони здоров’я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв’язки держави
з особою і становлять основи правового статусу людини і громадянина;

4) відносини, що виникають в процесі здійснення державної влади
та місцевого самоврядування через вибори, референдум та інші форми
безпосередньої демократії;

5) відносини з приводу організації і діяльності органів
державної влади України, взаємодії найголовніших ланок державного апарату,
участі громадян та інститутів громадянського суспільства в організації та
діяльності органів державної влади;

6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в
зарубіжних країнах, принципи організації та діяльності органів місцевого
самоврядування, їхні зв’язки з людиною та громадянином, органами державної
влади тощо.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як наука

Наука конституційного права пройшла досить довгий шлях свого розвитку.
З початку вона була тісно пов’язана з філософією, політологією,
релігієзнавством і фактично не виділялась як окрема самостійна галузь.

Наукові праці, що містили певні погляди пов’язані з
проблемами конституційного права були опубліковані інще в Середні віки (твори
Фоми Аквінського), певні ідеї конституційного значення були висловлені у творах
стародавніх грецьких мислителів Платона, Аристотеля, Древнього Риму – Цицерона,
Гая та інших.

Становлення основних ідей конституційного права тісно
пов’язане з періодом творчості Г.Гроція, Дж. Локка, Ш.Л. Руссо та інших. Їх
ідеї знайшли своє відображення у перших конституційних документах – декларації
незалежності США 1776р., Конституції США 1787р., у французській Декларації прав
людини і громадянина 1789р.

У 19-му столітті появляється багато праць, які здійснили
великий вплив на розвиток конституційного права. Зокрема, це праці У. Беджгота,
А.Дайсі у Великобританії, Ж.П.Есмена у Франції, В.Лабана в Німеччині,
У.Уіллоубі в США та інші, які у своїх працях створили класичні теорії
конституційного права, включаючи такі як парламентаризм; правова, соціальна і
демократична держава тощо.

В кінці 19-го і на початку 20-го століттях великий вклад у розвиток конституційного права внесли Л.Дюгі (концепція солідаризму), М.Оріу (інституціоналізм) з Франції, В.Орландо (міністеріалізм) з Італії, Г.Еллінек (юридична школа) з Німеччини, С.Лоу і Д.Брайс (теорії демократії) з Великобританії. 

Почнаючи з середини 20-го століття з появою на місці колоній
нових держав появляються і вчені-дослідники по конституційному праву, зокрема,
багато праць було видано в Індії – праці А.Сена, Д.Басу, Р.Котхарі та інш., в
Нігерії – Б.Нвабуезе, в Кенії – Г.Гичері та ін.

Розвиток сучасної науки
конституційного права

Друга світова
війна стала межею, після якої наука конституційного права отримала новий значний
поштовх у розвитку. З одного боку, крах фашистського режиму й усвідомлення
світовою спільнотою трагічних наслідків тоталітарного режиму, а з іншого —
формування в європейських країнах засад правової, соціальної та демократичної
держави та проведення корінних соціальних реформ висунули перед наукою
конституційного права низку юридичних проблем. Такі проблеми, насамперед, були
пов’язані з необхідністю вивчення практики реалізації нових конституцій та
функціонування оновлених державних інституцій. Крім того,
вчені-конституціоналісти залучалися до розробки важливих державних рішень та
проведення конституційних реформ. У низці країн праці відомих учених у галузі
конституційного права сприяли формуванню національної системи права, використовувалися
судами у випадках прогалин у чинному праві.

Необхідно
підкреслити і значний внесок Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних
організацій у розвиток науки конституційного права. Так, у результаті їх
діяльності конституційні принципи і норми у галузі прав людини набули характеру
загальновизнаних людських цінностей та заклали фундаментальні засади розвитку
інституту прав людини у різних країнах. Це явище, безумовно, вплинуло на
специфіку формування концепцій науки конституційного права.

Після Другої
світової війни завдяки своєму прикладному, політичному й ідеологічному
призначенню наука конституційного права стає самостійною галуззю правознавства.
Поширення переліку предметів регулювання у конституціях призвело до підвищення
ролі науки конституційного права у системі юридичних наук. Зазначений процес
загострив необхідність аналізу не лише правових проблем, а й фактичних
соціально-політичних відносин. У той же час у деяких країнах на напрями
розвитку науки конституційного права суттєво вплинула політологія. Наприклад у
Франції така тенденція породила своєрідне об’єднання конституційного права і
політології у єдиний навчальний курс під назвою «Конституційне право і навчальні
інститути», який викладався в університетах. 

Вищенаведені
зміни стали основами для реформування шкіл V науці конституційного права, які
існували до Другої світової війни. Один із сучасних курсів науки
конституційного права, так пінний «модернізований юридичний напрям», більшою
мірою пов’язаний з «юридичною» школою. На відміну від «класичної школи», для
«модернізованого юридичного напряму» характерна підмова від розгляду держави як
чисто юридичного явища та вивчення впливу на державу соціально-економічних
проблем і політичних інститутів. Водночас прихильники даного напряму, зокрема
німецькі вчені К. Хессе, Т. Маунц та ін., основну увагу приділяли
інституціональному аналізу конституційного механізму держави та підкреслювали
другорядність змісту та первинність німої правової форми як елементу «правової
державності». Наприклад, Е. Форстхоф декларує перевагу формального елементу та
зазначає, що принцип «правової державності» існує у ФРН саме тому, що її
інститути незалежні від соціальної дійсності.

Іншій,
соціологічний, напрям науки конституційного права переріс у
політико-соціологічний. Йому властивий функціональний аналіз політичних
інститутів і процесів, які формально виходять за рамки конституційних питань.
Цей напрям представлений французькими вченими М. Дюверже, Ж. Бюрдо, А.
Лабардером, А.Рамні, К .Ллевелліном (США), Р. Боймліном (Швейцарія) таін.

Одним із перших
питання про розширення предмета досліджений науки конституційного права поставив
професор М. Дюверже у своєї праці «Підручник конституційного права та
політичної науки». Основним лейтмотивом його теорії було обгрунтування з
наукової точки зору політичного аспекту конституційних проблем. М. Дюверже
підкреслював, що попередні вчені-конституціоналісти практично повністю ігнорували
політичні партії, аргументуючи це тим, що писані закони не регулюють їх
становище. У своїй праці «Політичні партії» Дюверже писав, що система
політичних партій у більшому ступені визначає характер політичного режиму, ніж
класичне конституційне право. Поряд із аналізом конституційного тексту М.
Дюверже рівною мірою вивчає соціальні передумови, які, на його думку,
зумовлюють зміст і перетворення конституційного матеріалу.

У своєї теорії Ж.
Бюрдо намагається знайти середину між соціологічною концепцією про державу та
нормативістським вченням, де держава – це лише система норм. На його думку,
держава є органічним поєднанням влади і держави. У той же час вчений вважає
категорію інституції одним із найважливіших концептуальних понять науки
конституційного права. За Бюрдо, однією з конститутивних ознак будь-якої
інституції є її зв’язок з певним соціальним оточенням. Більше того, він
підкреслює важливе значення політичної науки, вивчення якої має спиратися на юридичне
пізнання. Суттєве місце у державно-правовій теорії Бюрдо займає його концепція
ідеї права як одного із основних чинників інституціоналізації влади. Відповідно
до зазначеної теорії юридична влада ґрунтується на ідеї права та встановлює
певний соціальний порядок. За Бюрдо, право – це засіб перетворення суспільства,
а юридичний порядок – техніка, яка знаходиться на службі у політики. Важливе і
те, що Бюрдо проводить різницю між соціальною конституцією, тобто конституційними
нормами, які регулюють економічний устрій, соціальну структуру, та політичною
конституцією, яка закріплює політичну організацію суспільства. Він також
підкреслює взаємозв’язок між цими конституціями та визнає, що конституція
встановлює організацію публічної влади на соціальному базисі.

Крім того, на
сучасному етапі розвитку науки конституційного права окреме місце займає
теологічна школа. Протягом тривалого часу теологічна школа науки
конституційного права розвивалася у рамках доктринальної розробки
мусульманського права. Теологічна школа представлена дослідженнями
мусульманських юристів, зокрема працями Субхі ас-Салаха, Алі Хасані
аль-Харбутлі, Аль-Маварді, Хаді аль-Алауї та ін. Головною категорією їхніх
учень завжди був халіфат, з одного боку, як досконала справедлива форма
правління, а з іншого — як особливий політичний режим. На думку багатьох
мусульманських вчених, затвердження влади халіфату є необхідним і представляє
собою обов’язок глави мусульманської держави, представників громади та всіх
мусульман.

Водночас сучасні
мусульманські вчені по-суті підтримують реформаторські погляди. Вони у своїх
концепціях об’єднують класичне вчення халіфату та західні ліберальні теорії.
Так, мусульманські юристи визнають існування суверенітету, але, на їх думку,
існує світовий суверенітет, який належить аллаху. Вони вважають, що до
законодавчого органу халіфату, який часто має дорадчий характер, можуть
обиратися лише муджтахіди – особи з видатними знаннями у галузі мусульманського
права та релігійної догматики. Причому єгипетський вчений Сулейман Мухаммед
ат-Тамауї стверджує, що такий принцип формування парламенту не суперечить
сучасному парламентаризму. Своєрідний підхід до інституту прав людини також
спостерігається у працях мусульманських вчених. На їх думку, правовий статус
особистості повинен ґрунтуватися на основі принципів шаріату.

На особливу увагу
заслуговує концепція сучасного мусульманського правління, яка була
сформульована у творі «Ісламське правління» колишнього керівника Ірану аятолли
Рухолла Мусаві Хомейні. Основна концепція його вчення полягає у твердженні, що
в ісламі віра не відокремлена від політики. Більше того, він вважає, що у
корані та хадісах діють норми, які регулюють соніально-економічні відносини,
права людини, управління суспільством і державою. Зокрема, глави громад та
імами (глави держав) є реалізаторами приписів ісламу у життя країни. Таким чином,
за Хомейні, пророк є політиком, а іслам – політичною релігією. Саме Хомейні
висунув концепцію сучасної мусульманської держави у формі «ісламської республіки»,
де державні установи та мусульмани діють на основі шаріату. На його думку, у
зв’язку з цим, що шаріат закріплює найвищі моральні цінності, шаріат перевершує
інші правові системи.

Кілька слів слід
сказати про специфіку розвитку науки конституційного права наприкінці XX ст. У
зв’язку з крахом соціалістичної системи на сучасному етапі згладилися суттєві
протиріччя між західною конституційно-правовою доктриною та наукою державного
права, яка склалася в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної
спрямованості. Раніш основна концепція науки радянського державного права полягала
у критиці ідей «західної демократії». Сьогодення вчені-конституціоналісти
колишніх соціалістичних країн формулюють прогресивні концепції щодо устрою
сучасної держави, зокрема чинне місце зайняла ідея правової та демократичної
держави.

На
сьогоднішній час в науці державного права існує дві основних течії:

1. Радикальна – в основному представлена роботами учених-марксистів, революційних демократів, які відстоюють соціалістичну орієнтацію розвиваючимся країнам. Автори даної течії розглядають конституційне право з позиції класової боротьби, вони говорять народну соціалістичну демократію, виступають за правління однієї партії – комуністичної, виступають за авторитарні системи управління.

2. Ліберальна – до даної течії відносяться праці вчених які фактично стали творцями нових конституцій в яких відображаються загальнолюдські цінності. Автори даної течії виступають за правову, соціальну, демократичну державу, за розподіл влади, за мирні засоби вирішення конфліктів, виступають проти закріплення у конституції існування та керівної ролі однієї партії, виступають за народний, а не класовий характер державної влади.

Необхідно зазначити, що між цими двома головними напрямками
існують і інші течії.

В загальному, якщо говорити про конституційне право
зарубіжних країн, то вона як наука вивчає конституційно-правовий досвід різних
країн світу з метою:

• Виявлення загальних тенденцій і
  закономірностей розвитку конституційного права в сучасному світі;
• Використання вдалих
  конституційно-правових рішень;
• Уникнення допущених у
  державно-правовому розвитку помилок.

В сучасний час найбільш відомими представниками зарубіжної
науки конституційного права є: у Франції – Ф.Ардан, Ж.Бордо, Д.Лаврофф і інш.,
у Великобританії – У.Бредлі, в США – Л.Трайб, Д.Ептер, в Італії – Дж.
Гротінеллі, Дж. Ди Верготті, в Німеччині – К.Хессе, П.Кірххоф, К.Штерн; в
Югославії – Р.Марковича, в Чехії –К.Кліму, в Венгрії – М.Деже, А.Адама, в
Польщі – М.Крук, Я.Тщиньського та інші.

Предмет науки конституційного права

Наука вивчає: 

1) конституційно-правові норми та інститути; 

2) а також суспільні відносини, що регулюються або можуть чи повинні
регулюватися ними;

3) практику реалізації конституційно-правових норм та інститутів намагаючись при цьому
зрозуміти закономірності їх розвитку і
дати об основані рекомендації законодавцю і правозастосовнику по вдосконаленню
і застосуванню відповідних правових норм, а окремим особам – рекомендації по їх
використанню;

4) теорії і погляди, що розробляються дослідниками конституційного права, умови,
які впливають на їх еволюцію, тобто наука вивчає і сама себе.

Наука зарубіжного конституційного права є частиною загальної науки конституційного права відповідної країни, що орієнтована на вивчення досвіду інших країн
з метою:

1) виявити загальні тенденції і закономірності розвитку
конституційного права в сучасному світі;

2) використання вдалих конституційно-правових рішень, що
застосовувались в цих країнах;

3) уникнути допущених там (в цих країнах) помилок.

Методи науки КПЗК

1) Метод формально-логічного аналізу (вивчення змісту досліджуваного
нормативного матеріалу).

2) Історичний метод.

3) Статистичний метод.

4) Порівняльний (або компаративний) метод (конституційно-правове регулювання суспільних відносин – це такий об’єкт вивчення, що застосування експерименту практично неможливо; тому інші
країни розглядаються як лабораторії досвіду; порівняння досвіду різних країн
при вирішенні схожих проблем суттєво полегшує вибір оптимального варіанта). 

5) Системний метод (конституційно-правові інститути утворюють певну систему, в
рамках якої, кожен з них займає певне місце і всі вони взаємодіють між собою;
системний метод допомагає визначити місце і роль кожного державного інституту в
механізмі здійснення влади; в той же час, на основі цього методу, можна
дослідити державний механізм в цілому, що розширить уяву про його окремі
ланки).

6) Структурно-функціональний метод (відповідна характеристика державних
органів розкриває не тільки конституційні повноваження, але і зміст владної
діяльності цих органів, їх реальні функції; за допомогою цього методу можна
визначити фактичне співвідношення органів законодавчої і виконавчої влади в
конкретній країні, реальну компетенцію уряду; в цілому, використовуючи цей
метод, можна визначити наскільки теорія відповідає практиці).

Конституційне (державне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна викладається у всіх витих навчальних закладах (або ж факультетах) юридичного профілю, її обсяг і зміст визначаються навчальними планами і програмами. 

Як навчальна дисципліна ДПЗК досить молода. Вона з’явилася на початку 90-х років у зв’язку з тим, що існуючі до того часу такі навчальні дисципліни як “Державне право буржуазних країн” і “Державне право соціалістичних країн” втратили свій предмет. Це було зумовлено соціально-політичними подіями кінця 80-х – поч. 90-х рр., коли розподіл країн на “буржуазні” і “соціалістичні” не мав ніяких підстав. На базі цих двох дисциплін і виник новий навчальний курс, в якому якщо й вказується на якісь відмінності між країнами, то лише не за соціально-класовою
ознакою.

КПЗК
в тій чи іншій формі викладається в усіх юридичних вузах і на факультетах.
Об’єм і зміст цієї навчальної дисципліни визначаються навчальними програмами,
котрі розробляються кафедрами і затверджуються радами вузів.

Вивчення
КПЗК має велике пізнавальне значення. Багато конституційно-правових інститутів,
що діють чи виникають в нашій країні, вперше з’явились
в конституційному праві зарубіжних країн (конституції, права й свободи людини і
громадянина, парламентаризм, розподіл влад та ін.). Їх вивчення дозволить
пізнати закономірності розвитку даної галузі права, соціальну цінність
політичних інститутів і конституційно-правових відносин в будь-якій країні.

Ознайомлення
з національними особливостями конституційного права окремих зарубіжних країн
сприяє розумінню специфіки його розвитку, виховує повагу до права кожного
народу на вибір своєї долі, на устрій своєї держави і взагалі свого життя. Для
тих хто виїздить за кордон вивчення даної навчальної дисципліни має і практичне
значення: кожна культурна людина, тим більше юрист, повинна розуміти
конституційний лад країни, в яку він приїздить.

Вивчення
КПЗК передбачає, що студентам, курсантам чи слухачам вже відомі основи теорії
держави і права, історія держави та права, логіка та ряд інших дисциплін.
Знання даної дисципліни служить фундаментом для засвоєння ряду нових дисциплін,
зокрема, міжнародного права. Звичайно, це потребує постійного порівняння з
вітчизняним конституційним правом. Засвоєння КПЗК дозволить, крім того,
орієнтуватись в основах любої галузі права цих країн, оскільки такі основи
складають важливий елемент конституційного права.

Одним
словом, оволодіння даною навчальною дисципліною конче необхідно для набуття
широкого професійного кругозору, без якого не може бути повноцінного
спеціаліста і взагалі інтелігента. Професійна ерудиція, професійні навички – це
той товар, з яким працівник розумової праці виходить на ринок. Від його якості
і від вміння його постійно вдосконалювати безпосередньо залежить життєвий
успіх. Тому зайвих знань тут бути не може, і дана навчальна дисципліна – така ж
цеглинка в фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і люба інша. Заберіть
цеглинку, і фундамент може розвалитись. Яку б юридичну проблему не прийшлось
вирішувати в майбутньому, знання світового досвіду завжди принесе користь.

Предметом вивчення курсу ДПЗК є державне (конституційне) право зарубіжних країн. Так як чисельність таких країн наближається до 200, то розглянути в рамках такого обсягу навчального часу конституційно-правові аспекти відносно всіх країн земної кулі неможливо, та й не потрібно. 

Робоча програма курсу складена таким чином, що загальні, концептуальні конституційно-правові положення супроводжуються конкретизацією тих або інших аспектів державного права окремих зарубіжних країн. У цьому полягає, перша особливість структури цього навчального
курсу.

Друга особливість полягає в тому, що теми за певними схожими ознаками згруповані у модулі. З цього випливає те, що форми всіх видів навчального контролю
будуть здійснюватися на основі модульно-рейтингової
системи оцінки знань.

Як і наука, навчальна дисципліна ДПЗК тісно пов’язана
з іншими навчальними дисциплінами:

– Конституційним правом України і її спецкурсом, наприклад, державним
будівництвом і самоврядування в Україні;

– Теорією держави і права (актуальними проблемами теорії держави і права України);

– Історією
держави і права зарубіжних країн;

– Міжнародним
правом;

– Політологією;

– Тактикою професійної діяльності міліції;

– іноземними мовами.

Навчальний матеріал буде викладатися і вивчатися на основі вже наведених вище методів, серед яких центральне місце, ще раз підкреслимо, займає порівняльно-правовий метод.