Система галузі конституційного права

3. Система
галузі конституційного права

Конституційне
право є складною системою, яка включає багато частин і елементів, що
взаємодіють між собою, і в свою чергу характеризують його внутрішню будову.
Основні частини і елементи системи конституційного права – це загальні
принципи, його інститути, і норми.

Загальні принципи конституційного права – це виражені в змісті даної галузі
права основні засади (вихідні положення), згідно з якими воно будується як
система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання
суспільних відносин.

Загальні
принципи складають каркас системи конституційного права і надають їй єдину
спрямованість. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через
конкретні конституційно-правові норми і втілюються в цих нормах і в
правозастосовчій діяльності органів влади.

В
конституційному праві виділяють:

– по-перше, загальні принципи, що декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3
Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії),
розподіл влад (ст.20 Основного закону ФРН 1949 р.), невідчужувані права (ст.1
Основного закону Німеччини ) і т.д. Ці принципи не формулюють конкретних
прав і обов‘язків і не завжди
забезпечуються правовими санкціями, однак мають визначальне значення для
багатьох конституційно-правових норм.

– по-друге, це принципи, котрі мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо
можуть застосовуватись у державній діяльності: незалежність депутатів від виборців
(ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53
Іспанської конституції 1978 р.),
невідповідальність глави держави (ст.56 Конституції Іспанії) і т.д.

В
країнах, де в конституціях проголошено соціалістичні ідеї в якості основи
суспільного розвитку, поряд з загальновизнаними демократичними принципами
(рівноправність, народне представництво та ін.) іноді конституційно
проголошуються такі нові загальні принципи, які по суті перекреслюють
попередні: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний
інтернаціоналізм, від кожного – по здібностям, кожному – по праці і т.д. (
ст.ст.5, 12, 19 Конституції Куби). Вони нерідко являють собою не що інше, як
ідеологічні міфи, реалізувати котрі неможливо ні юридичними, ні політичними
засобами. Наприклад, розподілення по праці поза ринковою системою
господарювання неможливе із-за відсутності критерію, на основі якого можна було
б кількісно порівняти різнорідну працю (наприклад, лікаря і шахтаря). Принцип
керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету та
народного представництва і взагалі
несумісний з будь-яким принципом демократії.

Конституційно-правові інститути – це певна система
конституційно-правових норм, що регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну групу. (Наприклад: правовий статус
особи, форма правління, виборче право та ін.).

В свою чергу вони класифікуються на:

1) загальні конституційно-правові інститути – мають комплексний характер
і регулюють великі сфери суспільних відносин. (Наприклад: “Основи правового
статусу людини і громадянина”);

2) головні конституційно-правові інститути – в межах загальних
інститутів об’єднують правові норми, що
регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. (Наприклад: “Основи
правового статусу людини і громадянина”, “Громадянство”, “Основні
права й свободи людини і громадянина”, “Правовий статус іноземців” і т.д.);

3) початкові конституційно-правові інститути – в межах головних
інститутів, об’єднують декілька правових
норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. (Наприклад: “Громадянство”, “Втрата громадянства” і т.д.).

Конституційно-правові норми – це загальнообов‘язкові правила поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з
метою охорони і регулювання певних суспільних відносин, що здійснюються через
конкретні права і обов‘язки та забезпечуються
примусовою силою держави.

Конституційно-правова норма – це правило поведінки учасників
державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване
державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов – примусом. У
конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосередковує
суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.

Конституційно-правова
норма, як і інші правові норми, має внутрішню структуру: гіпотезу,
диспозицію і санкцію.

– гіпотеза – складова частина норми права, що
визначає умови, за наявністю яких суб’єкти права повинні
здійснювати свої права і обов’язки, визначені в диспозиції
даної норми;

– диспозиція – складова частина норми права, що визначає саме правило
поведінки, згідно якого дозволяється, забороняється або рекомендується
проведення певних дій;

– санкція – складова частина норми права, яка на випадок її невиконання визначає
заходи щодо відновлення порушеного права та покарання правопорушника.

Наприклад, в ст.16 Конституції Франції
вони виражені в такій формі: ”Коли … незалежність Нації, цілісність її території чи
виконання її міжнародних зобов’язань виявляються під
серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування органів
державної влади, створених відповідно до Конституції, порушено [гіпотеза],
Президент Республіки вживає заходів, що диктуються обставинами… [диспозиція і санкція]”.

Подібне вираження
всіх структурних елементів норми права в одній статті закону дуже рідко
зустрічається в конституційному праві. В більшості випадків,
конституційно-правова норма виражається повністю в двох або більше статтях
закону, тобто має багатостатейну форму вираження.

Наприклад, положення ст.34 Конституції
Франції: “Закони приймаються Парламентом” набуває характеру цілісного
нормативного припису в сукупності зі ст.39, яка встановлює право законодавчої
ініціативи, ст.40-47, яка визначає процедуру проходження законопроекту, і
ст.10, що передбачає право вето Президента Республіки.

Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права містяться в окремій нормі,
або навіть в нормах не конституційного права, а кримінального чи
адміністративного.

Слід також
мати на увазі, що деякі положення конституції не забезпечені санкціями взагалі. Наприклад, ст.27 Конституції Японії
“Всі мають право на працю” – ні в Конституції, ні в інших законах не визначені ні умови здійснення цього права
(відсутня гіпотеза), ні санкції за порушення.

Особливості конституційно-правових норм:

1) регулюють особливий зміст
суспільних відносин;

2) особливе коло джерел, в яких
вони виражаються;

3) мають вищу юридичну силу по
відношенню до інших норм;

4) більшість
конституційно-правових норм – це норми загальнорегулятивного характеру;

5) особлива структура норми.

Класифікація конституційно-правових норм

1) За функціональною
направленістю:

– установчі – за своєю суттю це не є конкретні правила поведінки.
Вони, як правило, фіксують самих суб‘єктів конституційного права, насамперед вищі державні органи. Наприклад: ст.55 Конституції Італії:
“Парламент складається з палати депутатів і сенату Республіки”.

– регулятивні – спрямовані безпосередньо на
регулювання державно-політичних відносин владарювання. На їх основі суб‘єкти відносин наділяються правами і обов‘язками. Наприклад: ст.1 Конституції США: “Віце-президент США є головою Сенату,
але може голосувати лише в тому випадку коли голоси розділяються нарівно”.

– охоронні – пов’язані з встановленням
юридичних заборон.

2) За способом впливу на суб’єкти права:

– уповноважуючиі (“Парламент здійснює законодавчу владу в державі”);

– зобов’язуючі (“У випадку дострокового
припинення повноважень Президента – його обов’язки
здійснює прем’єр-міністр”);

– заборонні (“Функції члена уряду несумісні з депутатським мандатом”).

3) За характером регулювання
суспільних відносин:

– матеріальні – безпосередній вплив на суспільні відносини (Наприклад: визначають
структуру і порядок організації органів державної влади);

– процесуальні – форма в якій реалізується матеріальна
норма (Наприклад: “Рішення Парламенту приймаються на його засіданнях, шляхом
голосування”).

4) За дією в часі:

– постійні – їх більшість: у них невизначений термін дії;

– тимчасові – містяться, як правило, в перехідних положеннях;

– виключні (исключительные) – встановлюються на випадок
надзвичайного стану. Такі норми призупиняють на цей час дію деяких постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання.