Основні риси і особливості конституцій зарубіжних країн, їх класифікація

6. Основні
риси і особливості конституцій зарубіжних країн, їх класифікація

Походження терміну “конституція” найчастіше відносять до латинського слова constitutio,
що означає встановлення, устрій.

Семантичне значення слова «конституція»
розкривається через дієслово (constitu-ere, -stitui, -stitutium), яке має декілька
значень, зокрема, вирішувати, встановлювати. Він зустрічався ще у Стародавньому
світі. Так, можна згадати про Конституцію Лікурга (“Лікургів лад”)
VIII-VII ст.ст. до н.е. та Конституцію Солона VI до н.е., Конституцію Адріана
117 р. і Конституцію Юстініана 534 р., Конституцію Сєтоку (Японія) 604 р.

Термін “конституція” застосовувався в
законодавстві Стародавнього Риму і означав у ті часи різні акти, видані
імператором, які закріплювали устрій держави.

В деяких державах середньовічного періоду для розмежування подібних
правил звичайних законів (статутів) використовувалося слово «конституція».

Слід вказати, що для духовної історії Європи характерне розуміння
конституції, зорієнтоване на реальність: від “Політеї” Аристотеля і
“статутів” Ф.Аквінського, Ж.Бодена і Т.Гоббса до
“реалістичних” конституційних визначень деяких сучасних учених,
зокрема Сменда і Хеллєра розуміння конституції завжди відображало щось
справжнє, а не належне.

Однак, ні в античному світі, ні в середні віки
сучасного розуміння поняття конституції не було. Не існувало тоді і таких
основних законів, які б розглядалися як закони, що володіють верховенством, як
юридична база поточної правотворчої діяльності, як акти, які закріплюють права
людини, його відносини з державною владою.

Зазвичай, у минулому під конституцією розуміли
тільки устрій держави, форму організації державної влади. І тільки формаційні
перетворення, що відбувалися під впливом Великої французької буржуазної
революції кінця XVIIIст., наповнили це поняття принципово новим змістом.
У ті часи слово «конституція» мало
свою символіку та означало ніщо інше як інструмент боротьби проти
абсолютної влади монарха, гарантія індивідуальних і колективних прав,
демонстрація незалежності стосовно до колоніальної влади, утвердження єдності
Держава — Нація. Сама ця ідея уперше була сформульована у французькій Декларації
прав людини і громадянина 1789 p.: “суспільство, де не забезпечена
гарантія прав і немає розподілу влад не має Конституції”.

Саме з того часу слово конституціястало політичним терміном. Якщо раніше це слово означало державний устрій
взагалі, то тепер воно стало синонімом тільки певного державного устрою.
Конституція стала законом, який закріплює лад конституційної держави, в якій
влада обмежена суверенітетом народу і правами людини і громадянина. З цього
моменту закріплюється сучасне трактування конституції як сукупності правових
норм, які покладені в основу теорії конституційної держави.

У конституційно-правовій доктрині теоретична
розробка поняття “конституція”, як і поява перших писаних конституцій
нового типу аргументовано обґрунтовується в контексті ідей та теорій, що
призвели до буржуазних революцій: природних прав, національного суверенітету,
суспільного договору, розподілу влад. І це цілком слушно.

Боротьба проти абсолютизму вимагала прийняття однієї фундаментальної
Хартії, що мала фіксувати правила поведінки влад. Конституція мала стати арбітром
і закріплювати фундаментальні правила функціонування держави, яка у такий
спосіб становилася правовою державою. І в подальшому, незважаючи на відмінність
конкретних підходів і характеристик, під конституцією
звичайно розуміли і розуміють законодавчий акт, яким визначаються
організація вищих органів держави, порядок здійсненнями ними своїх функцій, їх
взаємовідносини і компетенція, а також засади становища індивіда стосовно
державної влади.

З юридичної точки зору конституція є таким же законом держави, як і інші,
але в практиці сучасного конституціоналізму вона звичайно відрізняється від них
за способом прийняття, внесення змін і доповнень до неї. В силу цього в юриспруденції
вона визнається ядром правової системи відповідної держави (за винятком деяких
мусульманських країн), володіє вищою юридичною силою, очолює ієрархію національного
законодавства, визначає діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади.

Отже, конституція є основним законом держави. Але конституція не
обмежується лише встановленням державного ладу. Регулюючи зовнішні межі вільної
діяльності різних соціальних структур (відносини власності, шлюбу та сім’ї,
свободу освіти, творчості та культури і т.ін.), вона цим установлює юридичні
засади організації суспільного життя в деяких найбільш важливих її сферах. З
огляду на це конституція дійсно є основним законом не тільки держави, але й
суспільства.

У сучасному конституційному праві існує безліч визначень
поняття конституції. Звичайно, в їх основу покладається одна або декілька
ознак, які стосуються предмета конституційного регулювання, місця, що посідає
конституція в ієрархії джерел національної правової системи. Так, англійські державознавці Є.Уейд і
Г.Філліпс писали: “Під
конституцією звичайно розуміють володіючий особливим правовим значенням
документ, у якому визначаються засади організації, а також функції органів
управління держави і формулюються принципи, які визначають діяльність цих
органів. Американський дослідник К.Берд додає до цього таку ознаку, як
“визначення свобод громадян”.

Можна стверджувати, що домінуючим є визначення конституції за її змістом,
тобто за предметом урегульованих нею суспільних відносин. Виходячи з
цього, конституцію визначають як
основний закон держави, який закріплює організацію державної влади, і, який
регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів.

Сьогодні найбільш поширеними є два значення терміна «конституція».

Перше значення — це юридична
конституція як основний
закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм. Юридичні конституції
відрізняються від звичайного законодавства не тільки за змістом своїх норм, а й
за їх характером.

Близьким до нього є поняття формальної конституції. Воно охоплює не тільки юридичні конституції як основні закони, а й так
звані неписані конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції
існують тільки у Великобританії і Новій Зеландії. Найістотнішою особливістю
неписаних конституцій є те, що норми законів, які входять до їхнього складу, є
нормами звичайного характеру. У конституційній теорії і практиці відповідних
країн не вживається поняття основного закону.

Другим поширеним значенням терміна «конституція» є фактична конституція. Фактична
конституція — це реальний
порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між
державою та особою.

Юридична й фактична конституції можуть збігатися. Ті положення юридичної
конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є реальними,
ті, що не узгоджуються, — фіктивними. При цьому, питання про реальність або
фіктивність тієї чи іншої конституції, включаючи її окремі положення, не слід
ототожнювати з питанням про демократичність або реакційність.

Конституція — це основний закон держави, прийнятий в
особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який
визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і,
який в юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери
суспільного життя.

Функції
конституції – це основні напрями її впливу на суспільні відносини,
обумовлені соціальним призначенням конституції.

Основні з них:

– юридична функція пов’язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу
юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і
визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

– політична
функція полягає в тому, що конституція встановлює основи організації
публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності,
функціонування інститутів політичної системи суспільства;

– ідеологічна
функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює
взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на
основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються
ті духовні цінності, на які вона орієнтована – свобода людини, непорушність
прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій
конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності,
спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія
територіальному розпадові держави.

{lang_content_nav}
конституції, або наповненість її правовим матеріалом у кожній з
держав залежить від багатьох факторів — часу й обставин прийняття, юридичних,
культурних і релігійних традицій, зарубіжного впливу і навіть від географічного
розташування, темпераменту нації. Водночас усі конституції регулюють комплекс
питань:

1. Усі зарубіжні конституції постають,
насамперед, як конституції прав і свобод
людини.

Уже перші буржуазно-демократичні правові
акти («Декларація незалежності» США 1776р. і французька «Декларація прав людини
і громадянина» 1789р.) приділили цій проблемі особливу увагу.

Конституції
прийняті за останні десятиріччя інституту прав і свобод людини теж приділяють
значну увагу, цим питанням відводяться не тільки окремі статті, але й
спеціальні глави та розділи (наприклад, гл. III «Права і обов’язки народу» Конституції Японії 1947р., ч.I «Про основні права і обов’язки»
Конституції Іспанії 1978р., в тому числі і розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»
Конституції України 1996р.). Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави
домінують у змісті основного закону.

Сьогодні за рівнем прав і свобод людини,
закріплених у конституції, можна робити висновок про демократичний і
гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід
розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Австрії,
Німеччини, Росії, в тому числі і України та багатьох інших держав посади
Уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються
у проголошені плюралізму форм власності, недоторканості інституту приватної
власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті тощо.

3. У конституціях зарубіжних країн
детально визначається форма правління(республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм).

Еволюція конституцій з питань
взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до
посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту –
«тенденція «від парламентаризму до міністеріалізму). Це, безперечно, тягне за
собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції,
Німеччини, Росії та деяких інших країн.

4. Особливістю конституцій, прийнятих в
повоєнний період, є регулювання інституту
конституційного контролю.

Вперше цей інститут був створений у США
1802р. і тривалий час функціонував лише в деяких країнах – Бразилії, Норвегії,
Греції та ін.. Однак, після другої світової війни він став обов’язковим
атрибутом усіх демократичних держав – Франції, Італії, Німеччини, Польщі,
Росії, в тому числі і України.

Особливість європейської моделі цього
інституту полягає в тому, що конституційних контроль покладено не на звичайні
суди (США, Японія), а на спеціально створені органи – Конституційну раду у
Франції, Конституційний суд в Італії, Федеральний конституційний суд у
Німеччині тощо.

Слід підкреслити, що розповсюдження
інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості і самої
конституції.

5. Демократичною новелою конституційного
розвитку зарубіжних країн після другої світової війни стало регулювання низки
проблем з міжнародних відносин.

Це виявилося:

– по-перше, у закріпленні миролюбивого
зовнішньополітичного курсу

(ст. IIКонституції Італійської республіки 1947р., ст. I Конституції Індії 1950р., ст.. 2 Конституції Греції
1975р.);

– по-друге, у визнанні демократичних
принципів міжнародного права

(ст.. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991р.);

– по-третє, у закріплені примату
міжнародного права у відношенні до внутрішнього права

(ст. 10 Конституції Італійської Республіки);

– по-четверте, у визначенні повноважень
органів держави щодо укладання, ратифікації та денонсації міжнародних договорів

(ст. 93-96 Конституції Іспанії 1978р.).

В цілому, у світовому конституційному
просторі відбувається демократизація принципів, норм та інститутів. При цьому,
звичайно ж, зберігаються відмінності між конституціями окремих країн, зумовлені
історичними особливостями розвитку суспільства і держави. Зокрема, певними
особливостями характеризуються конституції Китаю, Куби, КНДР і СРВ, у яких
збереглися деякі ідеї та принципи “соціалістичної” моделі; а також у
мусульманських країнах, в житті яких істотну роль відіграє іслам.

Форма конституції – це спосіб організації і
вираження конституційних норм.

Конституція
може складатися з одного або декількох нормативних актів. Так, з одного
нормативно-правового акту складаються конституції Німеччини, Конституція
Іспанії, Політична конституція Мексики 1917 р.

Слід
вказати, що у Німеччині і Мексиці, через їх федеративний устрій, конституції у
цих країнах мають їх федерацій – німецькі землі і мексиканські штати, але на
федеративному рівні вказані вище конституційні акти – єдині.

Загальним
для кількох нормативних актів, які складають конституцію, являється те, що всі
вони у рівній мірі мають вищу юридичну силу. Наприклад, конституція Швеції
складається з 3-х нормативних актів: а) форми правління 1974р., у якій
врегульовані основи державного устрою, основні свободи та права, система
державних органів; б)Акта про спадкоємність королівської корони 1810р.; в) Акта
про свободу друку 1974 р.

За своєю формою конституції можуть
також бути:

• Писані;
• Неписані.

Цей
поділ досить умовний, але став традиційним.

Писаними є конституції, що мають
конкретну юридичну форму, чітку структуру, назву, приймаються в установленому
законом порядку. Таких конституцій, звичайно, переважна більшість.

Якщо конституція складається з єдиного писаного акта, що регулює уся основні питання конституційного
характеру, то вона вважається консолідованою або кодифікованою.

Кодифіковані конституції в залежності від ступеню кодифікації можна поділити на:

1. Розгорнуту (грецька,
португальська);

2. Нерозгорнуту (французька,
американська)

Наприклад, Конституція США — Верховний закон Сполучених Штатів
Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під
час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх
американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією.
Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія).

Складається з преамбули, 7 статей і 27 поправок — які не увійшли в
основний текст норм. Перші десять прийнятих поправок, що вступили в силу в 1791
році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII про
відміну рабства, поправки про введення і відміну сухого закону (VIII і XXI).
Найбільш багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження права
конгресменів підвищувати собі зарплату, запропонована в 1789 році і
ратифікована 203 роки опісля — 7 травня 1992 року.

Кодифіковані
конституції часто містять норми, які в інших країнах включені в поточне або
органічне законодавство.

У разі ж, коли одній й ті ж питання регулюються декількома писаними
актами, то така конституція вважається не
кодифікованою. До них відносяться конституції Канади, Ізраїлю, Фінляндії та
ін.

У літературі нерідко говориться про наявність
конституцій змішаного типу. Частково
вони писані та включають парламентські закони та судові рішення, що є
обов’язковими прецедентами. Частково ж складаються зі звичаїв і доктринальних
тлумачень. Наприклад, Конституція Великобританії містить закони (статути) такі як, Велика Хартія
вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701
р., акти про парламент 1911 р. та 1949 р., Акт про громадянство 1981 р., – в
цілому понад 300 законів; далі судові
прецеденти (т.зв. загальне право),
також звичаї, які іменуються конституційними
угодами, в яких містяться конвенційні
норми.

Відсутність у Великобританіїконституції у вигляді єдиного писаного акта та, навпаки, наявність великої
кількості конституційних угод дозволяють стверджувати, що конституція є
неписаною за формою.

Неписані конституції,
тобто взагалі незафіксованих у документах, то вони існують, як правило, тимчасово
— після революцій, державних переворотів тощо, як, наприклад, було в Румунії
після грудневого повстання 1989 р. Водночас зберігають свою дію попередні акти
поточного законодавства, якщо вони не суперечать суті та цілям нового режиму.

Варто звернути увагу на дещо умовний характер поділу
конституцій на писані, змішані та неписані, оскільки нерідко і при наявності
писаної конституції в країні діють, зокрема, конституційні звичаї. Так, за
Конституцією Франції Прем’єр-міністр є відповідальним тільки перед нижньою
палатою парламенту, насправді ж він несе відповідальність і перед президентом.

Як юридичний документ конституція має внутрішню логіку, певну структуру.

Структура конституції — це її внутрішній поділ на певні частини: розділи, параграфи тощо.

Як правило, конституції мають стандартну структуру:

• преамбулу (вступну частину);
• основну частину;
• прикінцеві та перехідні
  положення;
• в ряді випадків і додатки.

Преамбула (фр. рréambule — передмова) з точки
зору конституційної доктрини – необхіднийскладовий елемент конституції, та є чимало конституцій без неї (наприклад, Греції,
Італії).

В цій частині конституції зазвичай відображаються такі важливі питання,
як:

• цілі конституції;
• історичні умови, які
  передували її прийняттю;
• ставлення до прав і свобод
  людини;
• загальні засади державної
  політики;
• іноді вказується приналежність
  держави до світової спільноти.

В основну частину конституції включаються
норми про права і свободи, про основи суспільного устрою, про систему і статус
державних органів, про державну символіку, про порядок внесення змін у
конституцію.

Зазвичай основна частина конституції поділена на розділи, статті,
параграфи, які мають нумерацію. Кожний розділрегулює певну сферу суспільних відноси, а статті містять конкретні норми.

Побудова основної частини має також свою внутрішню логіку: автори
(розробники) конституції застосовують принцип важливості (значущості)
інститутів. У сучасних конституціях на першому місці, як правило, ставлять
розділ “загальні засади (основні принципи)”, далі — права і свободи людини та
громадянина, і тільки після них — устрій держави і систему державних органів.
Прийнято вважати, що вперше такий порядок побудови тексту Основного закону
застосували італійці в своїй Конституції 1947 р.

Прикінцеві положення — це, з одного боку, частина
основного закону тексту, а з іншого, як правило, норми процесуального
характеру. Тут звичайно встановлюється порядок набуття чинності конституції.
Інколи, якщо це не врегульовано в останній частині, тут вміщують норми про порядок
зміни конституції або про державну символіку.

Перехідні положення мають своїм головним призначенням
забезпечення спадкоємності між минулою та нині діючою конституціями. Вони,
зазвичай, визначають строки набрання чинності окремих конституційних норм, які
не можуть бути реалізовані відразу, порядок і строки заміни старих конституційних
інститутів новими. Наприклад, органи, призначені (обрані) безстроково (для
прикладу, суди), у демократичних державах не розпускаються і не замінюються
іншими в зв’язку з прийняттям нової конституції.

Додатки до конституції іноді мають важливе юридичне
значення. Наприклад, у деяких додатках до Конституції Індії міститься розподіл
компетенції між Союзом і штатами. Декілька додатків містить і Конституція
Канади. З-поміж них додаток із 30 пунктів “Про актуалізацію
Конституції”, додаток “Робота і публічна власність провінцій, які є
власністю Канади”, “Присяга на вірність” та ін.

Наприклад, Конституція Франції 1958 р. містить стислу преамбулу і 15
розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками
(статті 53, 54, 68, 88). в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав
людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна
французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти:
Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу
Конституції 1946 р. Крім зазначених актів, до неї входять й «основні принципи,
визнані законами Республіки», до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р.
Наприклад, Закон «Про свободу асоціації» від 1 липня 1901 р. не є конституційним,
а принцип свободи асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна рада у
своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких законах
перших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П’ятій
республіці. Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від
Конституційної ради інтерпретатора норм Основного закону.

Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей,
які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни; права і обов’язки
народу; діяльність Парламенту, Кабінету і судової влади; державні фінанси;
місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.

Конституція Великобританії складається з наступних частин: а) статутне право; б)
прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у
галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

Прийняття конституції треба розуміти як комплексний
процес глибокого політико-юридичного значення, процес у якому можна точно
виділити щонайменше такі елементи:

а) ситуації, при яких приймається нова Конституція;

б) ініціатива прийняття Конституції;

в)компетентний орган (конституційний або установча влада);

г) способи прийняття.

Як правило, нова конституція
приймається:

1. Одночасно з утворенням нової держави.

Поява нової держави є складним політичним процесом, який потребує
прийняття деяких урочистих актів політико-юридичного характеру, якими
регламентуються найважливіші юридичні ознаки території, форми держави, форми
правління, політичного режиму; встановлення існування певного населення на
відповідній території; передбачаються принципи, норми і органи здійснення суверенної
влади, права і обов’язки громадян тощо. Такі приписи встановлюються в
конституції або в іншому правовому акті
конституційного значення. В таких умовах можна говорити, що утворення нової
держави, як і прийняття конституції є процесами, які розгортаються майже
одночасно. Класичним прикладом може слугувати утворення США. Аналогічні процеси
мали місце після закінчення Першої та Другої світової війн, наприкінці 80-х —
початку 90-х рр. ХХ ст., коли були утворені десятки нових незалежних держав.

2. В зв’язку з глибокими
політичними змінами у країні, а саме, коли змінюється політичний режим, або
коли якась держава відновлює фундаментальні політико-юридичні, економічні
засади, соціально-політичну систему або тоді, коли завершує свою національну
єдність.

Прикладами прийняття нових конституцій завдяки зміни тоталітарних
політичних режимів на демократичні плюралістичні режими є конституції колишніх
соціалістичних держав (наприклад, Конституція Болгарії та Конституція Румунії,
прийняті у 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р.).

3. В зв’язку з важливими
змінами політичного і соціально-економічного характеру, які не загрожують
існуючому державному ладові або політичному режимові.

В такій ситуації конституція вже не відповідає новим
соціально-політичним відносинам. Практично, йде мова про нову стадію розвитку
держави, цей факт вимагає прийняття нової конституції (наприклад, прийняття
Конституції Франції 1795 р., яка замінила Основний закон, прийнятий двома
роками раніше).

Прийняття конституції зазвичай передбачає особливий
його порядок. Це
знайшло своє відображення і у сучасній конституційній доктрині, яка розділяє законодавчу і установчу влади. Якщо
звичайно закони приймаються та змінюються у порядку здійснення законодавчої
влади, то конституції — у порядку здійснення установчої влади.

Оскільки у вітчизняній науці конституційного права поняття
“установча влада” тривалий час не використовувалося при розгляді
порядку прийняття та зміни конституції, вважаємо за необхідне коротко
зупинитись на теорію установчої влади.
Згідно з конституційною доктриною ряду країн (Франція, Колумбія та ін.),
установча влада – це незалежна і самостійна публічна влада, що має найвищу
юридичну силу і посідає відповідне місце у поділі влад поряд із законодавчою,
виконавчою та судовою.

Під установчою
владою розуміється фактично орган, який наділений спеціальною політичною
владою для прийняття конституції.

Отже, {lang_content_nav}
установчої влади складають повноваження щодо прийняття або суттєвому
зміненню конституції держави. Відповідно тільки суб’єкти, які володіють
установчою владою, можуть затвердити фундаментальний закон держави.
Недотримання цього порядку суперечить сутності конституції як основного закону,
є конституційно-правовим порушенням.

Суб’єктами установчої влади проголошуються або носії суверенітету (народ, монарх, іноді — Бог) або представники суверенів, які правомочні засновувати династію,
перерозподіляти політичну владу, дарувати або закріплювати громадянські
свободи, встановлювати засади державності.

Залежно від того, хто здійснює
установчу владу, виділяють такі основні форми
прийняття нової конституції.

1. Октроювання.

Така
конституція являється одностороннім актом глави держави (монархів). На початку
минулого століття такі конституції часто називалися хартіями. Наприклад, Хартія
1814 р. Людовик 18-й дав французькому народові.

Ознаки октроювання має дарування Корану – основного закону в деяких
ісламських теократіях.

Після
другої світової війни октройованими стали називати конституції, які дарували
метрополії своїм колоніям під час зміни колоніального панування або при
звільнені від нього.

2. Установчим органом (конституційний
конвент, установчі збори, установчий конгрес, “парламент у формі конгресу”
(Франція), спеціальний народний меджліс (Мальдіви), дж ірга — представницький
інститут мусульманської громади).

3. Референдумом.

Слід вказати, що значення використання референдуму при прийнятті
конституції може бути різним. Одна справа, коли референдум проводиться для
затвердження конституції, яка гласно розроблялась і приймалась парламентом або
установчими зборами. Така процедура є демократичною. Саме так були прийняті
конституції Італії 1947 р., Португалії 1976 р., Іспанії 1978 р. та багато
інших. І зовсім інша, коли народові пропонується висловлюватись по проекту,
підготовленому в урядових структурах. Такий конституційний референдум
перетворюється у плебісцит, на якому голосується насправді довіра урядові.
Виборчий корпус у таких умовах піддається тиску і часто-густо схвалюються
реакційні конституційні акти (наприклад, Конституція Чилі 1980 р., Болгарії
1971 р., Куби 1976 р.).

4. Законодавчим представницьким органом або ж парламентом
спільно з главою держави є чи не найбільш розповсюдженим
способом прийняття конституції.

Для її прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає, наприклад,
2/3 (в Норвегії, Литві); 3/5 (в Іспанії) тощо. Подібні процедурні складнощі є
обґрунтованими, оскільки вони перешкоджають зміненню умов громадянського миру
без досягнення високого ступеня злагодженості в суспільстві.

Наприклад, чинна Конституція КНР була затверджена Всекитайськими
зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою в
історії країни.

5. На основі договору.

Конституції,
які носять договірний характер рідко зустрічалися у минулому і майже не зустрічаються у сучасності. Договірний
характер мав Основний закон (конституція) СРСР 1924р. Договірний характер мали
конституції підписані з однієї сторони монархами, з іншої – виборними органами,
що виступали від імені всього народу.

Елементи
договірного характеру зустрічалися у створенні Конституції Кіпру 1960р., яка
включає у себе статті третього додатку до Цюрихсько-Лондонських угод 1959р. між
Великобританією, Туреччиною та представниками грецької і турецької громад
острова про надання Кіпру незалежності.

Отже, можна сказати, що спосіб прийняття конституції є специфічний для
кожної країни і зумовлюється рівнем економічного, соціального і політичного
розвитку, пануючою ідеологією в момент прийняття конституції, соціальними
відносинами.

Важливою теоретичною проблемою з численними практичними наслідками є
питання про зміни конституції. Зокрема,
важливе теоретичне значення набуває проблема визначення суб’єктів ініціювання її
змін, якими правами при цьому вони користуються, а також якою є процедура
внесення змін до Основного закону.

Аналіз конституційно-правової практики зарубіжних країн з цього питання
дозволяє зробити такі основні висновки. По-перше, в принципі право внесення
змін до конституції має належати тим же органам, які її прийняли. По-друге, влада,
правомочна для внесення змін до конституції, визначається за видом конституції.
По-третє, процедура внесення змін до конституції в принципі аналогічна
процедурі її прийняття, згідно з великим принципом юридичної симетрії.

З точки зору юридичної техніки зміна (інколи застосовується слово “ревізія”) конституції полягає в її модифікації,
тобто видозмінюванні, внаслідок чого вона отримує нові властивості.

Світовій теорії та практиці конституціоналізму відомі
такі форми
зміни конституцій:

• перегляд
  тексу;
• скасування
  певних статей;
• внесення
  доповнень до існуючого тексту.

Найбільш розповсюджений спосіб інкорпорування доповнень до тексту конституції — проста заміна
попередніх положень наново затвердженими або доповнення новими (Італія, ФРН та
ін.). Однак не менш відомим є й інший спосіб
внесення поправок, а саме: додавання нових положень до діючого тексту без
формального виключення тих норм, які припинили свою дію. Першими застосували
такий спосіб американці: у США поправки публікуються окремо після первісного
тексту Конституції (у даний час таких існує 27). Такий спосіб використовується
і в Югославії.

Безперечно, кожна конституція у зв’язку зі змінами у суспільному
житті, у співвідношенні політичних сил може бути змінена. Сьогодні, залежно від способів внесення змін та доповнень, виділяють
такі конституції:

• гнучка конституція;
• жорстка конституція;
• змішана конституція.

Якщо конституції змінюються і доповнюються у тому ж порядку, що і
звичайні парламентські закони, то ми маємо справу з гнучкими конституціями (Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія, конституційні закони Саудівської
Аравії).

Наприклад, за способом внесення змін конституція Великобританії є
гнучкою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між
«конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загальний порядок
прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або
оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції дозволяє
створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з
іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відносин, які
склалися у суспільстві.

Якщо ж конституції змінюються і доповнюються в особливому порядку, більш
складному, ніж той, який прийнятий для звичайної законодавчої процедури, то
перед нами наяву жорсткі конституції.

Наприклад, Конституція Франції 1958 р. належить до розряду
«жорстких», її зміни проходять дві стадії. Перша стадія зміни Конституції – це
внесення поправок та їх прийняття. З ініціативою перегляду Конституції можуть
виступати Президент Республіки за пропозицією уряду (хоча найчастіше він
фактично діє самостійно) і члени парламенту. Проте останні при цьому повинні
заручитися підтримкою уряду і нерідко не можуть реалізувати своє право
законодавчої ініціативи через протидію його.

Проект або пропозиція про зміну Конституції мають бути прийняті в
ідентичній редакції двома палатами простою більшістю голосів на роздільних
засіданнях. Потім законопроект підлягає ратифікації, тобто він затверджується
на референдумі або за рішенням Президента Конгресом, що іменується в цьому
випадку Конституційним (спільним засіданням палат парламенту) більшістю у 3/5
загальної кількості голосів. На першій стадії законопроект обговорюється і в
нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це
чи конгрес) можна лише голосувати «за», «проти» або утриматися. Проте для
ратифікації в Конгресі потрібно, щоб автором законопроекту був уряд, а не члени
парламенту. Процедуру ратифікації в Конгресі введено для незначних поправок,
коли проведення референдуму недоцільне.

Практика застосування різних процедур перегляду Конституції
характеризується виникненням своєрідного інституту відкладального перегляду. Сутність його полягає в тому, що проект або пропозиція закону про перегляд
Конституції можуть бути схвалені більшістю кожної з палат парламенту, але це не
зобов’язує Президента Республіки застосувати наступну процедуру. На практиці це
призвело до того, що деякі проекти конституційного перегляду пройшли стадію
схвалення в палатах (у тому числі й такий важливий, як зміни строку повноважень
Президента), але не були подані на схвалення ні на референдум, ні до Конгресу.
Конституційний закон про скорочення строку повноважень Президента Республіки
був прийнятий референдумом тільки 24 вересня 2000 р. (це була найбільша зміна
Конституції за останні десятиліття).

Конституція 1958 р. до середини 1996 р. зазнала дев’ять переглядів, деякі
з яких мали технічний характер, а деякі кардинально впливали на її зміст.

Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 р. нового
порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього порядку (1974 p.),
зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового розділу «Про Європейський
Союз» (1992 p.), а також ряд змін щодо організації і діяльності парламенту
Конституційної ради, парламентської недоторканності, кримінальної
відповідальності членів уряду тощо. Конституційним законом від 4 серпня 1995 р.
було скасовано розділ XIII Конституції «Про співтовариство».

Конституційні перегляди внесли зміни в структуру і порядок діяльності
державних органів, а також певною мірою — в міжнародно-правовий статус
Французької Республіки. Проте вони не торкнулися головних принципів демократії,
організації і діяльності державних інститутів, а лише відбили тенденцію до
деякого підвищення ролі парламенту й авторитету уряду як колегіального органу.

В
конституція змішаного типу різні їх частини змінюються по різному.

У
деяких конституціях зустрічаються застереження у відношенні до їх перегляду або
за суттю, або тимчасового характеру. Наприклад, в Конституції Греції заборонено змінювати положення, які визначають основи і форму правління держави
як парламентарної республіки, а також спеціально вказані норми(ст. 100).

Подеколи
у конституціях встановлюється період часу, на протязі якого забороняється
внесення в них поправок. У ряді конституцій міститься заборона їх перегляду в
умовах надзвичайної ситуації в країні.

Можна виділити декілька спільних
рис, які притаманні процедурі зміни
конституції:

– по-перше, суб’єктами права ініціативи
конституційного перегляду є, як правило, ті, що і в нормальному законодавчому
процесі.

Як правило, ініціаторами є депутати. Але у Бельгії та
Франції, наприклад, ініціатива конституційного перегляду належить не тільки
парламентаріям, але і главі держави, який діє від імені Уряду.

– по-друге, процедуру конституційного
перегляду можна умовно поділити на два етапи — прийняття поправок парламентом
та їх ратифікацію.

Зокрема, у Франції після прийняття поправок
до Конституції Президент Республіки призначає для ратифікації референдум або
скликає Конгрес, який включає членів обох палат Парламенту (ст. 89
Конституції).

У Греції же поправки повинні бути
прийняті Палатою депутатів, тобто парламентом, двох скликань (ст. 110
Конституції).

Особливістю перегляду повного тексту або
найбільш суттєвих частин Конституції Болгарії полягає в тому, що у такому разі
народні збори (парламент) розпускаються і обираються Великі народні збори, які
і проводять перегляд, після чого розпускаються, і на зміну їм приходить
звичайний парламент — народні збори (ст. 153-163 Конституції).

– по-третє, як правило, процедура
розгляду проекту конституційних поправок є складнішою від процедури розгляду
звичайного законопроекту.

Зокрема, передбачаються підвищені вимоги до більшості
голосів, необхідної для затвердження проекту, встановлюються спеціальні строки
для розгляду проекту після його внесення тощо.

– по-четверте, для підготовки
конституційних поправок іноді утворюються спеціальні органи.

Так, наприклад, в Австралії в 1958 р. був утворений
спеціальний консультативний орган, який попередньо розглядав проекти перегляду
Конституції. У Фінляндії та Швеції парламенти утворюють зі свого складу
конституційну комісію для підготовки проекту.

– по-п’яте, у переважній більшості
країн у процедурі змінені конституції обов’язково бере участь глава держави. Зазвичай
він промульгує поправки.

– по-шосте, у ряді країн передбачена
т.зв. “народна ініціатива” як можливість ініціювання поправок до конституції.

В Австрії та Швейцарії вимагається не менш 100 тис. підписів
виборців для цієї мети, в Італії — не менш 50 тис.

Слід вказати, що деякі конституції передбачають більш
складний порядок для повної конституційної реформи порівняно з частковою (конституції
Іспанії, Куби, Швейцарії та ін.).

Говорячи
про скасування конституції, то слід
звернути увагу, що здебільшого маються на увазі жорсткі конституції, оскільки у
випадку гнучких проблем із зміни не існує.

Частіше за все конституції
скасовуються внаслідок революцій.

Конституція
також може скасовуватися у передбаченому нею порядку, внаслідок корінних змін у житті країни, коли складається нове
співвідношення політичних сил.

У
нові конституції частіше за все переходять багато положень скасованих
конституцій. Зберігається технологія, іноді структура.

Класифікація конституцій

Подібність
складу багатьох конституцій дає можливість їх класифікації, яка дозволяє орієнтуватися у багатоманітності
конституцій, сприяє встановленню закономірно існуючих зв’язків між ними,
визначенню місця того чи іншого акту у всій їх сукупності, допомагає краще їх
розпізнавати, порівнювати одну з одною, з’ясовувати особливості їх змісту і
структури.

Існуючі
конституції можна класифікувати за
такими ознаками:

1. За часом дії конституції поділяються на ті, що мають:

– обмежений строк дії
(тимчасові);

– необмежений строк дії
(постійні).

Факт
встановлення необмеженого строку дії конституції не гарантує їх вічності, а
лише вказує на наміри законодавця на момент їх прийняття.

Існують
держави, зокрема у Латинській Америці,
де зміна конституції внаслідок частих військових переворотів є звичайною річчю.
У середині 60-х років історія Болівії нараховувала 20-ть конституцій, Колумбії
– 11, Венесуели – 22 конституції.

2. За
політичним режимом конституції поділяються на:

– демократичні – гарантують визначене коло прав і
свобод, дозволяють вільне утворення і діяльність політичних партій,
передбачають виборність органів влади тощо;

– авторитарні – обмежують або забороняють
діяльність політичних партій, або встановлюють панування однієї партії;

– тоталітарні – для них характерним являється
підвищений ідеологічний зміст, іноді з вказівками на конкретні ідеології ворожі
існуючому в країні ладу.

3. За формою
правління, що встановлюється
конституцією, вони поділяються на:

– монархічні;

– республіканські.

4. За
встановленою формою політико-територіального устрою конституції поділяються на:

– федеративні (у них наявні національні
конституції і конституції суб’єктів федерації);

– унітарні.