Тема 3. Органи законодавчої влади в зарубіжних країнах
Зміст сторінки:
Тема 3. Органи законодавчої влади в зарубіжних країнах
5. Припинення повноважень парламентів
8. Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах
Вступ
Державні функції в кожній країні
здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави — парламент,
глава держави і уряд, верховний суд — реалізують основні владні повноваження, а
їхня діяльність набуває політичної значущості. Проаналізувавши роботу вищих
органів, можна визначити, на яких засадах функціонує державний механізм у
цілому.
Значну увагу в характеристиці
вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як органи
законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально
забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави.
Відомо, що немало конституцій було прийнято парламентами або за їхньою
безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для
існування і функціонування всього державного механізму. Звідси можна говорити
про установчу роль парламентів щодо інших елементів цього механізму.
Підвищений інтерес до парламентів
зумовлений і тим, що вони є представницькими органами. В основі формування і
роботи парламентів лежать ідеї народного представництва, впровадження яких у
політичне життя пов’язане із становленням сучасної державності зарубіжних
країн. Такі ідеї склали чи не найголовніший зміст конституційної теорії, що
виникла і домінувала у початковий період розвитку цієї державності. З часом
сенс та значення їх дещо змінилися, але вони і сьогодні зберігають характер політико-правового
постулату, непересічної соціальної і духовної цінності.
Вважається, що батьківщиною парламенту є Англія, де з XIII століття владу Короля
обмежувало зібрання найбільших феодалів (лордів), вищого духовенства (прелатів)
і представників міст та графств. Пізніше такі представницькі установи виникли у
Польщі, Угорщині, Франції, Іспанії та інших країнах. В подальшому усі вони стали представницькими органами
сучасного типу чи були ними замінені.
Про місце парламенту
у державному механізмі ще говорили Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо. Перші
обмежували його роль здійсненням переважно законодавчої функції, тоді як
Ж.Ж.Руссо – обґрунтовував ідею єдності верховної влади, з чого випливало право
законодавчої влади контролювати виконавчу.
Сучасний парламент – це загальнодержавний представницький орган, головна функція якого у
системі розподілу влади полягає в здійснені законодавчої влади.
В загальному, парламент – це виборчий колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими
та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.
Парламент і
парламентаризм є показниками рівня стану демократизму в суспільстві. У країнах,
де відсутня демократія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи
належним чином своїх функцій, не формується система парламентаризму. У країнах,
де нормально функціонують парламенти та існує політичний режим, створюються
сприятливі умови для формування системи парламентаризму.
Парламентаризм у широкому розумінні – це система формування та діяльності верховного
представницького органу, держави, а також політико-державних відносин та
інститутів, прямо чи непрямо пов’язаних з ним за умови існування у суспільстві
демократичного режиму.
Парламентаризм – це цілісна політико-державна система, що
складається з ряду демократичних і бюрократичних елементів і зв’язків, що
взаємодіють між собою.
Парламентаризм є
установою, що являє собою важливу частину політичної системи суспільства.
Парламент – орган
законодавчої влади.
Законодавча влада – це виключне право і здібність встановлювати найбільш загальні
правила поведінки, видавати нормативно-правові акти, що мають вищу юридичну
силу.
1. Поняття та етапи розвитку парламенту і
парламентаризму. Місце і роль парламентів у системі влади в зарубіжних країнах
Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним
представницьким органом. В суб’єктів федерації можуть бути свої місцеві
законодавчі органи.
Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент –
Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес – в США
та країнах Латинської Америки, Риксдаг – в Швеції, Кнесет – в Ізраїлі,
національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася
узагальнена назва – парламент.
Парламентаризм має свою передісторію. Ще в VI ст. до
н. є. в Афінах із складу найбільш заможних груп обирали колегіальний орган —
раду чотирьохсот. Представництво встановлювалось від кожної так званої філи
(племені), на які ще з часів родового устрою поділялось афінське суспільство. В
подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх
періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме стосується
державно-політичної історії Стародавнього Риму. Однак усі ці установи були
інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались
інтересами панівної частини тогочасного суспільства.
Термін «парламент» відомий з часів феодалізму. Ним спочатку позначалося
правосуддя. У Франції в XIII ст. королівська курія була поділена на дві палати.
Одна з них займалася судовими справами і називалася парламентом. Цей парламент,
що набув назви паризького, існував і далі як судова установа і тільки за часів
революції XVIII ст. зійшов з історичної арени. Проте він ніколи не був ні
представницьким, ні законодавчим органом.
За часів феодалізму передісторія парламентаризму знайшла свій вияв у так званих
станово-представницьких установах, які спочатку частково, а згодом повністю
набули виборного характеру. Це не було народне представництво в його прийнятому
розумінні. І справа не тільки в тому, що відповідні органи були засновані на
засадах представництва, яке враховувало інтереси вузьких верств суспільства, а
самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Подібна
картина спостерігалася також протягом певного періоду розвитку буржуазного
парламентаризму. Важливим є те, що сам характер представництва, природа і зміст
мандата за феодальних часів мали принципово інше обґрунтування, ніж
представництво і мандат депутата сучасного парламенту.
Під час революцій XVII—XVIII
ст. і в ході подальшого суспільного розвитку в XIX ст.
парламенти почали формуватись як справжні органи народного представництва. їхні
конкретні форми визначалися національно-історичними й політичними умовами
відповідних країн. Однак вже в цей період подекуди простежуються певні зміни
ролі парламентів у процесі здійснення державної влади, які в подальшому набули
характеру загальної тенденції.
Парламент – це
виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного
представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати
важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює
контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.
Парламент може бути наділений також іншими повноваженнями.
Не у всіх країнах парламент є єдиним законодавчим органом, так закони
можуть видавати й інші органи (Індонезія, Китай), абсолютні монархи (Оман), а
також акти, які мають силу законів можуть видаватися органами виконавчої влади
на основі делегування їм повноважень парламентом чи на сонові належної їм за
конституцією влади. Акти, які мають силу законів видають військові і
революційні ради після військових переворотів.
У зв’язку із технічними модернізаціями, підвищеними вимогами до процесів
управління, зростанням ролі виконавчої влади, роль парламенту в управлінні
суспільством може знижуватися.
В західній науці створена концепція раціоналізованого парламентаризму, яка
передбачає обмеження ролі парламенту і передачу частини законодавчих
повноважень виконавчій владі (хоча акти цієї влади і не називаються законами,
хоча за парламентами залишається останнє слово у вирішенні найбільш принципових
питань, в тому числі про права людини. Крім цього в певні періоди роль
парламенту може зростати, і він здійснює суттєвий вплив навіть на незалежну від
нього виконавчу владу.
Значення парламенту заперечується і з позицій мусульманських концепцій,
коли замість парламенту створюється дорадчий орган при правителі. В той же час
в більшості мусульманських країн парламент все ж обирається, але інколи його
роль обмежується консультативними повноваженнями.
Значення парламенту в сучасному суспільстві величезне. Він є виразником
інтересів різних політичних сил, ареною пошуку компромісів.
В історії розвитку парламенту і парламентаризму нараховують такі етапи:
І – становлення інституту парламентаризму (14-19 ст.ст.) (утворення
парламенту як органу держави, вироблення способів його формування);
ІІ – золотий час парламентаризму, розквіт парламентів і парламентаризму
(кінець 18 – початок 20 ст.ст.) (парламенти обиралися на основі цензового
виборчого права, виражали інтереси одного класу);
ІІІ – можна умовно назвати криза парламентаризму (початок 20 ст.)
(парламент перестав бути «компанією однодумців» та таким швидким у прийнятті
рішень, оскільки інші соціальні прошарки суспільства вимагали участі в
політичному житті, виникли партії, які представляли їх інтереси, виникли
протиріччя у поглядах на парламент та парламентаризм, стали говорити, що він
повинен уступити своє керівне місце органам виконавчої влади; але в країнах, в
яких повноваження гілок влади чітко розмежовані не прослідковується падіння
авторитету парламенту.
Наприклад, у США конгрес не є суто законодавчим органом, а центр, в якому
зосереджені різні політичні сили, що приходять до консенсусу
IV – в останні десятиліття парламенти переживають період відродження.
Парламент відіграє велику роль у сфері ідеології, визначає особливості
політичної культури, має великий вплив на пресу, телебачення, але все це
залежить від гнучкості парламенту, від форми правління в тій чи іншій державі.
Парламентаризм (у
широкому розумінні) – це система
формування та діяльності вищого представницького органу держави, а також
політико-державних відносин та інститутів, пов’язаних з ним.
Парламент і парламентаризм є показником рівня демократичності в
суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а парламент функціонує лише
формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, не формується система
парламентаризму.
Отже, парламентаризм – це форма державного керівництва суспільством,
якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави.
Принцип поділу влад є характерним для парламентаризму.