Естетична культура правоохоронця

3. Естетична культура правоохоронця

Здатність естетичного ставлення людини до світу не
замикається на пасивно-споглядальному ставленні до дійсності, а передбачає
розвиток активно-творчої діяльної здатності особистості до естетичного
перетворення світу. Комплексний підхід до визначення естетичного ставлення
людини до світу тісно пов’язаний із поняттям “естетична культура”.
Найчастіше під естетичною культурою розуміють сукупність естетичних цінностей,
засобів їх утворення та вживання.

Естетична людина ставиться до себе, до природи, до інших не
як власник, а як особистість, котра відчуває унікальність та своєрідність
іншого. Але парадокс естетичного ставлення полягає у тому, що суб’єкт
безпосередньо переживає свою єдність з оточуючим: світ не протистоїть людині у
своїй відчуженій об’єктивності, але відкривається як світ людини, який є рідним
і зрозумілим для неї. Ідеалом такої людини є калогатія.

Калогатія – гармонійне поєднання зовнішніх (фізичних)
та внутрішніх (духовних) якостей людини, засноване на ідеалі добра і краси.

Естетична культура сприяє розвитку в особистості образного
мислення, мислення за аналогією та асоціацією, цілісності сприйняття конкретних
образів, розвитку фантазії, здорового уявлення, інтуїції та повного багатства
сприйняття простору.

Останнім часом у філософській літературі поняття “естетична
культура” утвердилось як загальна характеристика рівня засвоєння й перетворення
світу й самої людини за законами краси. Вона органічно включає в себе як всі
елементи естетичного духовного споглядання, так і всі здібності естетичної
творчості. В загальному вигляді визначаючи естетичну культуру, можна погодитись
з філософом М.С.Каганом, який розглядає її як систему “засобів і продуктів, за
допомогою яких людина естетично опановує світ”.

Естетичне опанування світу об`єднує в своєму змісті такі
тісно пов`язані процеси, як його сприйняття, духовна переробка й практичне
перетворення у відповідності з потребами суб`єкта. Виходячи з цього, ми будемо
розглядати естетичну культуру особистості як органічну єдність розвитку
естетичної свідомості людини і її здібностей до естетичної творчості в
різноманітних видах життєдіяльності. Таким чином, структуру естетичної культури
складає естетична свідомість і естетичні здібності до творчості.

Розвинена естетична свідомість особистості включає в себе
перш за все розвинену естетичну чуттєвість (естетичне сприйняття, емоції,
переживання, почуття і чуттєва частина естетичного смаку) і естетично
розвинений розум, або інтелект (раціональна частина естетичного смаку,
естетичний ідеал, естетичні потреби, погляди, переконання).

Досвід наукових пошуків О.В.Гулиги, котрі висловлені в його
праці “Принципи естетики”, свідчить, що естетичне сприйняття розвивається
успішно, коли здійснюється систематичне спілкування з творами мистецтва. В
процесі естетичного сприйняття нерідко виникають судження про побачене і
почуте. Естетичні судження пов`язані з генетичною оцінкою всього твору, його
змісту, втілення в художніх образах. Естетичні судження фіксують в словах те,
що являється джерелом і суттю естетичних переживань. В естетичному сприйманні
твору мистецтва визначається дві властивості:

• безпосередність естетичного сприймання;
• його цілісність.

Безпосередність – важлива якість повноцінного естетичного
сприймання. Адже саме наочне, чуттєве, образне вираження ідеї у словах, у
звуках, кольорах складає специфіку мистецтва в порівнянні з науковим пізнанням.

Під цілісністю сприймання твору розуміють осягнення його як
єдності. Людина, що сприймає художній твір, повинна вміти завжди відчувати у
творі єдину лінію розвитку, яка втілює ідейний зв`язок окремих частин, епізодів
подій. Естетичне сприймання учнів розвивається по мірі зростання його загальної
культури, розширення кола знань в культурі, науці, літератури, мистецтві. Для
естетичного сприймання має значення і розумове зростання школяра, його навички
аналізу, синтезу, порівняння.

Безпосередність естетичного сприйняття тісно пов`язана з
чуттєвістю людини.

Розвинена естетична чуттєвість забезпечує людині можливість
чуттєво пізнавати, засвоювати такі життєво важливі для неї властивості
предметів, в яких їх суть виражається з найбільшою повнотою, впорядкованістю,
організованістю, тобто забезпечує можливість пізнання і оцінки предмета
одночасно. Причому таке чуттєве пізнання-оцінка здійснюється незалежно від
безпосередніх утилітарних цілей. Як правило, такого роду естетичне опанування
світу здійснюється на стадії споглядання активності особистості, чуттєвого його
сприйняття.

Тонкість почуттів, переживань, емоційно-естетичного ставлення
до оточуючого світу і до самого себе залежить від культури почуттів і
сприйняття. Чим тонші почуття і сприйняття, чим більше бачить і чує людина в
оточуючому світі відтінків, тонів, напівтонів, тим глибше виражається емоційна
оцінка фактів, предметів, явищ, подій, тим ширший емоційний діапазон, який
характеризує духовну культуру людини.

Аналіз життєвих ситуацій свідчить про те, що одна і та ж
подія одну людину вимушує хвилюватись, переживати естетичну насолоду, а й іншу
залишає байдужою, не викликає ніяких емоцій. Що ж це таке – емоції

Емоційна сфера як складне і багатогранне явище вивчається в
психології з різних сторін, проблематика досліджень досить широка. Питання про
виникнення і функції емоцій вивчались У.Джемсом, Ж.П.Сартром, П.К.Анохіним,
П.В.Симоновим, П.В.Якобсоном та ін. Наприклад О.С.Никифоров розглядає емоції,
як “узагальнені чуттєві реакції, що виникають у відповідь на різноманітні за
характером екзогенні (ті, що виходять із власних органів і тканин) сигнали, що
обов`язково спричиняють певні зміни в фізіологічному стані організму”.

К.К.Платонов на відміну від попереднього визначення, вважає,
що емоції відбивають певні об`єктивні відносини між предметами і явищами
реального життя та потребами людини і тому в свідомості вони викликають не
образ предмета, а переживання. П.В.Симонов відносить емоції до людських потреб.
Він вважає, що емоції – це відображення мозком людини і тварини якоїсь
актуальної потреби людини (її якості й величини) і вірогідності (можливості) її
задоволення, яку мозок оцінює на основі людського і раніше набутого
індивідуального досвіду.

Аналіз психологічної літератури дозволяє говорити про те, що
ряд вчених не розрізняють специфіки емоцій і почуттів, тому визначають їх як
синоніми. Емоціями або почуттями називаються своєрідні переживання, що
відтворюють ставлення людини до предметів оточуючого світу (Н.Д.Левітов),
переживанням людиною свого ставлення до дійсності (Т.І.Єготов), психічні стани,
що відображають суб`єктивні відношення індивіду до оточуючого середовища і
самого себе (В.Я.Семке).

Останнім часом психологи виступають проти ототожнення емоцій
з почуттями і дотримуються думки про те, що емоції – поняття, ближче до потреб,
а почуття – ближче до переживань. Ми дотримуємося думки К.К.Платонова про те,
що почуття – складна форма відображення, властива тільки людині, узагальнююча
емоційне відображення й поняття. Вони відображають ставлення предметів і явищ
до вищих потреб і стимулів діяльності людини як особистості. Почуття, до
структури яких входять і емоції, і поняття, соціально зумовлені й історично
сформовані. Вони відображають певні суспільні відносини і тому загальні для
всіх видів діяльності, в тому числі й естетичної. До них належать: радість від
діяльності, любов до неї, задоволення, естетичний інтерес і т. ін.

Якщо емоції регулюють взаємовідносини людини як організму з
середовищем, то почуття регулюють її відносини як особистості з іншими людьми,
з суспільством. На думку К.К.Платонова, почуття поділяються на моральні,
інтелектуальні або пізнавальні й естетичні. Пізнавальні почуття виражаються в
допитливості і цікавості, подиві й ваганні, впевненості й сумнівах, в
зацікавленості новим і боязні його.

Естетичні почуття – це почуття краси або, навпаки,
потворного, брутального; почуття величі або ницості, непристойності; почуття
трагічного і комічного. Естетичні почуття тісно пов`язані з моральними
(ставлення однієї людини до інших людей, до справи, до діяльності, до себе,
патріотизм, віра та ін.)

За впливом на життєдіяльність всі емоції поділяються на дві
групи:

• стенічні, що підвищують життєдіяльність організму і
  дієздатність людини;
• астенічні, що знижують дієздатність людини.

Добре організованим навчальним заняттям притаманні стенічні
емоції, але в певних умовах і в окремих учнів можуть виявлятись і астенічні
емоції. Емоційний тонус і переважання стенічних або астенічних емоцій може
закономірно виявлятися в учнів в найрізноманітніших видах діяльності, іноді
перетворюючись в їх особистісну й характерологічну рису.

Слід розрізняти три пари найбільш простих емоційних
переживань: задоволення – невдоволення; напруга – вирішення; збудження –
заспокоєння.

Емоції задоволення або невдоволення біологічно розвивались як
відображення зв`язку організму з зовнішнім середовищем і встановленням в
процесі цього зв`язку вимог, які людина ставить до оточуючого середовища. В
основі найпростіших емоцій лежать безумовні рефлекси. Більш складні переживання
“приємного” і “неприємного” розвиваються у людини по принципу умовних
рефлексів, як почуття. Емоції задоволення і невдоволення, що супроводжують
виконання будь-яких дій, відіграють основну роль у перетворенні їх в звичку.

Звичайно, в жодному з переживань учнів не доводиться
зустрічатись тільки з однією із зазначених емоцій, але бачити їх дуже корисно
для розуміння емоційного життя учнів. Педагогічна робота повинна проводитись в
напрямку формування вищих позитивних моральних, пізнавальних і естетичних
почуттів і витіснення ними негативних. Чим змістовніше наше естетичне
сприймання, тим змістовніше й почуття, що його супроводжує.

Якщо витвір мистецтва звинувачує, висміює зле, відстале в
житті, що викликає відразу, воно може викликати естетичну насолоду від
яскравості й майстерності художнього звинувачення.

Емоційний відгук на витвір мистецтва завжди своєрідно
забарвлений. При сприйманні твору мистецтва – радість, обурення, сум (за
героїв), ненависть (до злодія), глибоке хвилювання з приводу подій, що стались,
потрясіння з приводу трагічної розв`язки обов`язково пов`язані зі своєрідною
художньою радістю від глибокого втілення в досконалій формі близької й важливої
ідеї.

Таким чином, естетична насолода, що виникає в зв`язку з
досконалістю художнього образу, тобто єдності ідеї й її втілення – обов`язкова
умова естетичного сприймання.

Раціональна частина естетичної свідомості особистості
дозволяє людині інтелектуально пояснити й обґрунтувати своє чуттєве сприймання
світу, дати йому оцінку, виробити ідеальний теоретичний образ сприйнятого
об`єкту. Розумна людина – це людина, яка вміє думати, розмірковувати,
самостійно робити висновки про речі, людей, події, факти з точки зору вищих
норм і критеріїв людської духовної культури, виявляти “силу судження”, – за
словами І. Канта.

Для того, щоб жити, люди повинні задовольняти різноманітні
потреби. “Потреба – це необхідність людини в певних умовах життя і розвитку”.
Психолог В.В.Богословський стверджує, що почуття підштовхують людину до
активності. Щоб жити люди створюють і розвивають матеріальні й духовні
цінності. Потреби впливають на переживання, мислення й волю людини. В зв`язку з
задоволенням чи незадоволенням потреб, в залежності від способів і засобів їх
задоволення людина переживає емоції напруженості або заспокоєності, задоволення
чи невдоволення.

Потреби – основна збуджуюча сила пізнавальної та практичної
діяльності людини. Згрупувавши потреби, можна виділити матеріальні, духовні й
суспільні потреби. В основі такої класифікації – принцип спрямованості
особистості на той чи інший об`єкт.

Духовні потреби – специфічно людські потреби. До них належать
потреби в пізнанні й естетичній насолоді. Потреби в пізнанні бувають загальні
(пізнання світу як цілого) й приватні (пристрасть до пізнання специфічних явищ
дійсності). На основі потреби в пізнанні утворюється самостійна потреба в
творчості. В цьому випадку пізнання стає не метою, а засобом задоволення
потреби в творчості.

Потреба в естетичній насолоді посідає в житті людини значне
місце. Дякуючи їй людина прагне зробити працю, відпочинок, своє життя красивим.
Милування естетичними цінностями в дійсності і мистецтві облагороджує
особистість, підносить її. Це милування може перерости в потребу художньої
творчості: тоді людина не тільки оволодіває готовими естетичними цінностями, а
й створює їх за законами мистецтва. “І духовні, і біологічні потреби мають як
мінімальний, життєво необхідний для людини рівень вдоволення, так і більш
високий, життєво не необхідний, наприклад “естетичні” рівні. Останні є розкошем
для людини, вони виникають лише при наявності сприятливих умов життя”.

Причетність людини до вдоволення своїх естетичних потреб
збагачує її індивідуальне життя, а завдання школи – формування цих потреб.
Найвища естетична цінність – краса – це максимальна відповідність предмета
людської потреби в досконалості. Деякі вчені естетичні потреби, так само, як і
смаки, судження, погляди, естетичну оцінку включають до змісту естетичного
почуття. Більшість же естетичне почуття вважають реакцією людини на естетичні
властивості предметів дійсності і явища мистецтва; естетичний смак – як
конкретне вираження естетичного почуття в оцінці естетичних явищ дійсності і
мистецтва; погляди – як прийняті людиною достовірні ідеї, знання, теоретичні
концепції й припущення.

Вони слугують естетичним орієнтиром в поведінці, діяльності,
відносинах. “Переконання – якісно вищий рівень поглядів. Це такі знання, ідеї,
концепції, теорії, гіпотези, в які людина вірить, як в істину. Вона вважає
реалізацію їх в житті необхідною і тому емоційно обстоює їх, готовий задля них
постраждати, прагне захопити ними інших людей, робить вольові зусилля і
практичні дії з метою їх здійснення. Органічною властивістю переконань є
почуття. Відстоювання, захист, втілення переконань в життя тісно пов`язані з
емоційними переживаннями людини”.

Естетичні погляди виражаються в естетичних смаках і
судженнях. Власне, судження і є конкретним та прямим вираженням цих поглядів. В
естетичних поглядах – передових чи відсталих, науково обґрунтованих чи ні,
неминуче присутнє усвідомлене розуміння того, що людина вважає прекрасним чи
потворним, естетично досконалим чи вульгарним. Однак усвідомленість і
логічно-аналітична структура естетичних суджень не є їх єдиною ознакою. На
відміну від естетичних смаків, вони є елементами світогляду людини.

Творчий характер естетичного почуття людини проявляється як в
матеріально-виробничій діяльності, так і в ідеальній, уявній формі – в її
естетичних ідеалах. Наявність останніх свідчить про досить високий розвиток
естетичного почуття, уявлень і фантазії людини, про її певний досвід у
розумінні предметного світу, людей, їх поведінки, взаємовідносин між
індивідами, а також між ними і суспільством в цілому.

В ідеалах людини знаходять найбільш завершене з точки зору
конкретної особи вираження її інтересів, мети її розуміння прекрасного.
Естетичний ідеал – частина загальнокультурного ідеалу, соціального, морального
й пізнавального. Істина, добро, краса – три складові ідеалу. В усі віки в цих
словах втілювалось уявлення про вищі духовні цінності.

Істина – це правильне знання, відповідність поняття предмету.
Теоретико-пізнавальне розуміння істини доповнюється практично-предметним.
Предметна істина – втілене благо. Істину слід не тільки побачити, а й
здійснити. Людині потрібна не тільки соціальна програма, а й ідеал, особистий,
повсякденний, щось непорушне, як закони моралі. Фундаментом для такого ідеалу
можуть стати зразки людяності, самовідданості.

Визначення поняття “ідеалу” подає Н.І.Кондаков, його погляди
підтримують більшість вчених вчених-філософів та психологів і узагальнює
О.В.Гулига. По-перше, це високий зразок, висока мета. По-друге, ідеал –
досконалість, що виходить за межі реального. Ідеалізувати – значить представити
щось краще, чим воно є насправді.

Ідеал трактується матеріалізмом як висока програма реальної
суспільної діяльності (соціальний ідеал), як високий зразок поведінки
(моральний ідеал) і як висока краса (естетичний ідеал). Разом з тим такий
підхід до ідеалу не зняв проблеми мрії і фантазії в ідеалі. У людини повинен
бути особистий ідеал, щось високе, надземне, що кличе здійнятись “вище сонця”,
– яскравий вражаючий образ.

На думку О.В.Гулиги, в ідеалах людини знаходять найбільш
завершене з точки зору конкретної особи вираження її інтересів, мети, її
розуміння прекрасного. Слід відзначити, що так, як пов`язане з добрим, так і
моральний ідеал пов`язаний з естетичним. Однак, говорячи про естетично
досконале, слід підкреслити те, що відповідає нашим уявленням про прекрасне.
Моральне захоплення іноді викликають і люди, які зовсім не відповідають нашим
естетичним уподобанням, – це загальновідомі речі. І хоч такі люди також можуть
подобатись, але не з точки зору ідеалу про прекрасне.

Ми не відмовимо у наших найщиріших симпатіях добрим і
самовідданим людям, коли вони не мають достатньої освіти, не розвинуті фізично,
але ми їх не обираємо за зразок естетично прекрасного. В пошуках особистого
ідеалу ми звертаємось до історії, до історії культури. Але в цьому пошуку
найбільша духовна міць літератури, а літературні образи стають моральними й
естетичними ідеалами.

Про естетичну вихованість особистості крім естетичної
свідомості й естетичного інтелекту свідчать також естетичні здібності. В
психології поки ще немає єдиного розуміння здібностей. Але найчастіше їх
визначають як синтез властивостей особистості, що відповідає вимогам діяльності
й забезпечує досягнення в ній (С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв, В.М.Мясищев,
О.Г.Ковальов, Г.С.Костюк та ін.).

К.К.Платонов у своїх наукових працях відзначає, що за своєю
структурою здібності бувають простими, елементарними і складними. Здібності
проявляються, формуються й розвиваються тільки у відповідній діяльності.
Специфіка діяльності визначає, які властивості необхідні для її опанування й
успішного виконання. Крім того розрізняють здібності спеціальні (наприклад до
музики чи літератури) і загальні.

Серед загальних здібностей називають найчастіше форми
відображення або розумові здібності (сприймання, мислення, фантазія, пам`ять,
воля і т. ін.), що виявляються у всіх видах людської діяльності. К.К.Платонов
відносить сюди моральну і правову здібність, а також здібність до мистецтва.
Але якщо зробити уточнення, то слід розглядати мистецтво, як вид естетичної
діяльності, а здібності до мистецтва в такому випадку – це естетичні здібності.

А.Б.Щербо, Д.Н.Джола вважають, що естетичне виховання повинне
сприяти формуванню у людини такого підходу до світу, який передбачає потребу в
удосконаленні всього життєвого середовища. Таке ставлення виявляється в
процесах естетичного сприймання, оцінки, естетичної діяльності. Значить, якщо
розглядати психолого-педагогічному аспекті ті внутрішні умови або можливості
особистості, які забезпечують установлення естетичного ставлення її до світу,
мова повинна йти про здібності до естетичного сприймання, оцінки й естетичної
діяльності. Саме вони можуть розглядатись як складові елементи складної
естетичної здібності.

Кожна з перелічених здібностей відіграє особливу роль в
структурі загальної естетичної здібності. Адже естетичним сприйманням
постачається “матеріал” для естетичної оцінки; оціночна здібність забезпечує
зіставлення сприйнятого з естетичною потребою; дякуючи творчій здібності
відбувається матеріалізація, предметне вивчення естетичного ставлення,
естетичне вдосконалення людського світу.

Складовими частинами здібності до естетичного сприймання виступають
такі властивості особистості, як зацікавленість, допитливість, витримка,
терпіння і т. ін. Вони сприяють формуванню уміння бачити, чути, спостерігати.

Як бачимо, здатність естетичного сприймання дає змогу людині,
не відриваючись від конкретно-чуттєвих особливостей предмета спів ставити їх з
розумінням його змісту і створити в своїй свідомості найбільш повний, цілісний
образ предмета.

Естетичне ставлення до світу передбачає певне ставлення
сприйнятих явищ до людської потреби в досконалості іншими словами – оцінку їх
як прекрасних або потворних, піднесених або комічних. Таким чином виникають
певні норми уявлення про існуючі позитивно цінні явища. Естетичні норми –
образи, в яких узагальнені характерні ознаки потрібної людям досконалості. В
цих образах – критерії досконалості найбільш характерні, типові. Так, еталон
(символ) рівної, чистої поверхні – скло, дзеркало; критерій легкості – пушинка;
образ “ракета” сьогодні втілює в собі критерій швидкості й потужності руху.

Окремі критерії можуть творчо синтезуватись в складні
еталонні образи-стереотипи. Наприклад, образ “червона калина” існує в
свідомості людей у вигляді асоціацій: як символ України, як мамина хата,
обсаджена калиновими кущами, і гарна дівчина, як калина. Здійснений нами
цілеспрямований аналіз спеціальної наукової літератури, дозволяє зробити
висновок, що вся сукупність, система естетичних критеріїв, нормативів складає
зміст естетичного смаку особистості.

Як політична позиція, як совість в моралі, смак – суб’єктивна
естетична позиція особистості. В формуванні естетичного смаку велику роль
відіграють здібності уявлення (репродуктивного і творчого), здатність мислити,
усвідомлювати свій і чужий досвід.

Таким чином, ведучою властивістю в оціночних здібностях
являється образне мислення, оперування образами сприймання і естетичними
уявленнями, зразками. Результат оціночного процесу відображається в естетичних
почуттях і судженнях. Емоційна оцінка може стимулювати людину до активної
діяльності: зберегти, передати іншим те, від чого вона отримала естетичну
насолоду, запобігти трагедії, змінити те, що не задовольняє.

Зрозуміло, що естетична діяльність не може існувати окремо
від інших видів діяльності. Тому, коли людина діє в будь-якій сфері діяльності,
вона прагне щось покращити, керуючись своїми уявленнями й судженнями про красу,
при чому мета діяльності не відкидається, а поєднується з естетичною метою. В
моральній сфері естетично-оціночне ставлення до своєї й чужої поведінки може
продовжуватись в свідомому прагненні чинити красиво. Іншими словами, естетична
діяльність тут полягає в пошуку оптимальної внутрішньої і зовнішньої форм
високоморального вчинку. Найбільш специфічна форма естетичної діяльності –
художня творчість, а найбільш високий рівень естетичних здібностей – творчі
здібності, здібності до створення чогось нового, незвичайного.

В результаті представленого вище етапу теоретичного
дослідження, аналізу, поширених в науковій теорії підходів до аналізу поняття
“естетична культура особистості”, ми маємо можливість зробити такі
узагальнення:

Таблиця 1. Критерії та показники естетичної культури

Критерії	Показники
Естетична свідомість	почуття красивого, потворного, високого, низького, трагічного, смішного; естетичне ставлення до людей, до себе, до справи; почуття патріотизму, радості від своєї діяльності; обурення, сум, хвилювання, потрясіння; задоволення від сприймання або навпаки; напруга-послаблення; збудження, заспокоєння
Естетичний інтелект	потреба в естетичній насолоді, пізнанні, в удосконаленні світу, у художній творчості; естетичні ідеї, теоретичні концепції, припущення; естетичні інтереси, естетична мета; розуміння прекрасного; наявність естетичних переконань; естетичний ідеал; фантазія
Естетичні здібності	уміння бачити, чути, спостерігати, зіставляти, порівнювати; наявність естетичних норм; образне мислення; вміння давати естетичну оцінку; усвідомлення свого й чужого естетичного досвіду; воля, витримка; творчі здібності

Визначення рівнів сформованості естетичної культури
особистості.

Таблиця 2. Рівні сформованості естетичної культури особистості

Рівні	Показники
Високий	Почуття красивого; естетичне ставлення до людей, до себе, до справи; почуття патріотизму; в діяльності перевага стенічних емоцій; збудження, радість задоволення, хвилювання, потрясіння; стенічні емоції перетворюються в якості особистості; потреба в естетичній насолоді, пізнанні, естетичному удосконаленні; естетична мета; естетичні ідеї, інтереси; розуміння прекрасного, естетична фантазія; використання еталонів, символів; розвинена фантазія уміння бачити, чути, зіставляти, порівнювати; наявність власних естетичних суджень; усвідомлення свого і чужого естетичного досвіду; воля, витримка в досягненні мети; творчі здібності; образне мислення; естетичний ідеал
Середній	Почуття красивого; естетичне ставлення до людей, себе, справи; перевага стенічних емоцій: радості, хвилювання; естетичні потреби в насолоді, пізнанні; естетичні ідеали; естетичні поняття; уміння зіставляти, порівнювати, фантазувати; естетична оцінка на рівні установлених норм; усвідомлення чужого естетичного досвіду; здібності до аналізу; естетичний ідеал
Низький	Невміння відрізнити красиве від вульгарного, байдуже ставлення до людей, до себе, до діяльності; перевага у діяльності астенічних емоцій: спокій, байдужість, невдоволення, відсутність естетичного ідеалу, естетичних норм; розуміння прекрасного на рівні уявлень; В оцінці прекрасного – відсутність власних суджень; відсутня естетична мета діяльності і потреба в ній; невміння аналізувати події

Розглянемо
складові елементи естетичної культури правоохоронця та механізм їхньої дії.
По-перше, «діалог мистецтва» і закони краси певним чином впливають на
формування правосвідомості юристів. Цей вплив відбувається лише у правовій
естетиці, тобто в правовому колі, у полі професійної діяльності юриста, де
власне потрібна його професійна правосвідомість. Крім цього, він здійснюється
на почуттєвому (дуже витонченому) рівні, оскільки естетичне сприймання правових
явищ відбувається через органи почуттів. Мистецтво створює особливий духовний
світ людини – світ краси та емоцій.

Естетика
є філософією мистецтва, морфологією мистецтва, його методологією. Вона вказує
шляхи формування досконалої людської чуттєвості. Дія мистецтва на людину
духовно підносить її з одними якостями (в тому числі свідомістю), а опускає з
іншими, більш якісними. Мистецтво є своєрідним зором і слухом, а це не може не
торкнутися душі юриста. Але найбільша роль мистецтва у формуванні
правосвідомості полягає в тому, що воно активізує суспільну комунікацію, ніби
примушує розмовляти з людиною. Таким діалогом, зокрема, є естетичне
переживання. Мистецтво несумісне з шаблоном, копіюванням. Воно є самостійним
витвором людського духу.

Саме
мистецтво активно впливає на формування у правоохоронця правового почуття.
Тонка духовна сутність сприяє тому, що воно краще пізнається у правовому явищі,
вносить у правосвідомість не виражені словом відтінки почуття, а це своєю
чергою підвищує ефективність професійного розв’язання складних суспільних і
особистих проблем.

Естетичне
пізнання правового явища має незавершену форму: передчуття, інтуїція, здогадки,
асоціації тощо, їх вплив виявляється насамперед у сфері підсвідомості, яка
активізує свідомість, у тому числі правосвідомість (наприклад, музика як вид
мистецтва може давати імпульс до інтерпретаційної свободи вибору рішень). Естетична
цінність правосвідомості юриста формує творчий дух, забезпечує варіантну (але
правомірну) професійну поведінку, не допускає спрощених дій, схематичної чи
поверхової «правосвідомості».

Під
дією діалогу з мистецтвом у підсвідомості правоохоронця «програмується»
зворотний потік почуттів і думок, який позитивно впливає на його професійну
діяльність. Він більш свідомо оцінює правову ситуацію, яку розглядає.
Відбувається переосмислення набутих раніше правових знань, краще засвоюються
нові відомості з юриспруденції.

По-друге,
складовим елементом естетичної культури правоохоронця можна визнати почуттєвий
вплив законів краси у правовій естетиці та формуванні професійної
правосвідомості. Насамперед підкреслимо буття краси, адже юристові (як і кожній
людині) для духовно-естетичного розвитку потрібно здійснювати професійну
діяльність за цими законами, творити за законами краси, яка, як відомо, врятує
світ.

Красу
треба вміти бачити, чути і до того ж знати, що це поняття змінне. Критеріями
відчуття краси може бути реакція зацікавлених осіб та власне сумління. Головним
джерелом краси є правосвідомість юриста. Звісно, треба враховувати, що,
по-перше, знання юриста про теоретичне існування законів краси у Всесвіті
позитивно впливає на формування його правосвідомості, по-друге, намагання
здійснювати професійні дії за законами краси залежить від рівня правосвідомості
юриста. Іншими словами, у першому випадку первинним є закон краси, а у другому
– правосвідомість. Така взаємозалежність краси і правосвідомості сприяє налагодженню
суспільних відносин.

Варто
зіставити також поняття краси та істини у правоохоронній практиці. Дослідники
доводять, що спорідненість краси та істини в цілісному перетворенні людини і
світу спричинюється до просвітлення душі, а значить, до профілактики
правопорушень, налагодження цивілізованого правопорядку у суспільстві.

Почуттєвий
вплив законів краси на правосвідомість юриста формується також під дією
законів, нормативно-правових актів тощо. Але якість правового почуття залежить
від джерела краси, яка закладена у правові норми. Так, можна стверджувати, що
вагомим джерелом краси професійної правосвідомості юриста є римське приватне
право, а також історико-правові пам’ятки, які мають духовну цінність та світове
значення. Своєю логічністю, універсальністю, мак­симальною наближеністю до
досконалості ці документи можуть розглядатися як приклад правової естетики,
слугувати орієнтиром у формуванні правового почуття.

Однак
найдосконалішим джерелом краси є природні закони (закони Всесвіту). Саме вони
повинні міцно увійти в норми професійної діяльності правоохоронця, у його
службовий етикет. Естетична культура закладається у зміст службового етикету
лише тоді, коли цей етикет відображає природний стиль поведінки, у якій нема
нічого зайвого, штучного, несумісного. Саме за зовнішніми діями працівника органів
внутрішніх справ можна судити про красу його внутрішньої культури (як
спеціаліста).

Поряд
з красивим існує прекрасне. Ці поняття дещо різні. Прекрасне – це найгарніше.
Воно – більш широке поняття. Красива чи прекрасна людина – все залежить від
рівня духовності, професійної майстерності та природної закономірності її
поведінки. Тому доцільно говорити про логіку існування прекрасного у службових
діях юриста.

Професійна
правосвідомість як елемент естетичної куль­тури юриста випливає з естетичної
свідомості. Остання, як правило, стає джерелом правосвідомості. Під естетичною
свідомістю особи розуміють особливий духовний стан, який характеризує естетичне
ставлення людини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість становить
певний ком­плекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей і має такі складові
елементи: естетичне почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичну
теорію.

Зупинимося
докладніше на значенні естетичного смаку для правоохоронної діяльності. Естетика
є критикою смаку, а суттєвим естетичним фактором смаку виявляється почуття
задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Естетичний смак юридичної
орієнтації формується на практиці, у процесі професійної діяльності, хоча й
залежить від характеру правника, рівня його загальної культури та вихованості,
певних звичок тощо. Проте у будь-якому випадку смакові оцінки юридичної
діяльності мають бути раціонально обґрунтовані. Юрист діє в межах закону та
правового почуття, і його професійні смакові якості повинні перебувати у
правовому полі, під впливом духу права.

Зрозуміло,
що естетично-правовий смак має індивідуальний характер, отже, можлива поява
деформованого, спотвореного смаку. Наприклад, правоохоронець може отримувати
насолоду від того, що продемонстрував свою владу, застосував силові засоби, які
не були адекватними в даній правовій ситуації. У подібних діях відсутня
естетична культура, оскільки вони спрямовані на порушення рівноваги або на її
невстановлення. Крім цього, правоохоронець, естетично-правовий смак якого
спотворений, не в змозі глибоко пізнати правове явище. Його зусилля
спрямовуватимуться на несправедливість, неправильне розуміння сутності
внутрішнього імперативу службового обов’язку, формування негативної естетичної
свідомості.

Діалог
мистецтва і закони краси діють на юриста саме у полі правової естетики, яку
доцільно розглядати як ужиткову естетику, оскільки будь-яка сфера трудової
діяльності має своє естетичне забарвлення. Правова естетика полягає в
інтеграції естетики з досягненнями правових наук. Така інтеграція випливає з
того, що у праві є естетичні надбання, естетична цінність, естетичні
компоненти. Естетична позиція права висвітлює своєрідне естетичне реагування з
боку юриста. Адже йому часто доводиться виступати у різних ролях: психолога,
педагога, культуролога, філософа, дипломата, актора тощо, які формують окремі
види ужиткового професійного мистецтва. А об’єднує ці ролі почуттєва, естетична
культура правника. Тобто право систематизує естетичні вимоги до особи юриста, і
юридична діяльність вбирає у себе естетичні (почуттєві) відносини права. Тому,
виходячи з естетично-правових властивостей юридичної діяльності та естетичної
практики юриста, потрібно правильно оцінювати естетичні властивості права.

Отже,
у правовій естетиці чільне місце посідає діалог різних видів культури і
мистецтва. Щоб ефективно реалізувати правові норми на практиці, всебічно
пізнати правове явище, треба цілеспрямовано естетично (почуттєво) впливати на
юридичну діяльність, на формування високого рівня профе­сійної правосвідомості
фахівця права.

Принципи естетичної культури правоохоронця відображають
ті естетичні позиції, без яких немислима юридична діяльність, яких треба
дотримуватися на практиці. До основних принципів естетичної культури правоохоронця
належать: юридична гармонія, естетична домінанта, феномен творчої волі,
юридична алегоричність, професійна мажорність, службовий дизайн.

Принцип юридичної гармонії випливає із загальної
гармонії як філософсько-естетичної категорії. Він означає високий рівень відповідності
юридичної діяльності природній досконалості, що породжує професійну красу. Адже
юрист, який діє в гармонії з навколишнім середовищем, сягає вічних, нетлінних
духовних цінностей і краще пізнає правове явище, яке йому доводиться
досліджувати. За допомогою цього принципу він завжди може виявити штучну
руйнацію, порушений природний баланс, асиметрію у правовому явищі. Таємничість
вічного прагнення існувала постійно, що сти­мулювало споглядання. І у юриста
з’являється бажання до­сягти краси й гармонії у суспільному розвитку. Така
насолода дає поштовх до активного пошуку причин появи негативних правових явищ
у громадському житті.

Естетична домінанта підкреслює досить складний
зв’язок естетики з психологією. Цей принцип властивий мистецтву, сфера якого слугує
апробацією законів психології. Однак психологічні методи аналізу мистецтва не
дають змоги всебічно розкривати його природу і сутність. Це – завдання
естетики. Оскільки професійна майстерність правоохоронця є певним видом
мистецької діяльності, то психологічні закони діють і в цьому випадку,
створюючи відповідну психотерапію. Так, у людини може вироблятися
безумовно-умовний рефлекс на позитивні дії, який стимулює бажання здійснювати
пошук, нейтралізуючи при цьому навіть природні потреби (сон, їжу, відпочинок).
Така фізіологічна властивість дістала назву принципу домінанти, прихованої
домінанти, прихованого рефлексу. Це означає, що високий рівень естетичної
культури без такого принципу обійтися не може. Поштовхом до нього є бажання
пізнати красу правового явища й отримати естетичну насолоду від професійних
дій.

Однак
професійну творчість юриста стимулюють й інші чинники. Важливою є внутрішня,
вроджена, безмежно сильна творча воля. Творча воля може розглядатися і як
мотивація професійної діяльності юриста. Адже шлях до пізнання правової істини
через емоційно-правове почуття, через сильну дію естетичної культури неминуче
веде до власної творчості. Особиста гідність, відчуття соціальної значи­мості
власної юридичної діяльності стимулюють правника до пошуків естетичних засобів
самореалізації. Власне феномен творчої волі юриста спрямований на досягнення
гармонії у правових відносинах, а не на власну вигоду.

Правда,
можна говорити і про розумну потребу біологічного існування, але вона не
повинна домінувати. У протилежному випадку сприйняття правового явища буде
однобічним, у ньому не виявлятимуться естетичні категорії. Підпорядковуючи свої
дії постійному творчому пошуку й пізнанню правових явищ, юрист тим самим
виявляє власний естетичний потенціал. Проте за відсутності сприятливих
естетичних обставин ресурси вольових зусиль можуть вичер­пуватися і потенціал
творчої волі буде бездіяльним. Звичайно, розраховувати на зовнішні сили, на
піклування сторонніх осіб потрібно, але відносно. Найголовніше полягає у фено­менальній
напруженості власної творчої волі, незважаючи на можливі негативні зовнішні
впливи.

Проаналізуємо
такий принцип естетичної культури правника, як юридична алегоричність. Алегоричність, мистецькі умови доволі часто
трапляються у правоохоронній діяльності. Досить згадати систему дорожніх
знаків, форму одягу юристів різних спеціальностей, номерні знаки
автотранспорту, іншу правову символіку. Ця естетично зафіксована інформація
загальнодоступна і більш зрозуміла, ніж словесна. Вона легше засвоюється,
активізує процес вироблення версій, створюючи тим самим сприятливі умови для
пізнання правових явищ, встановлення логічних зв’язків між його мікрочастинами.

З
аналогічної причини важливий і принцип
професійної мажорності, що забезпечує піднесений настрій юриста, приносить
радість від естетичного впливу тощо. Такий психічний стан може виникнути під
впливом музики, театрального спектаклю, кінофільму, жартів. І це зрозуміло,
адже мистецтво має здатність викликати естетичні пережи­вання, уявлення та
спонукати до появи нових версій. Такі естетичні контрасти часто стають
підґрунтям для першо-відкриття частин незнайомого світу. Професійна мажорність
як безкорислива допомога юристові є своєрідною естетичною терапією.

Принцип службового дизайну — своєрідний естетичний феномен
духовної культури правоохоронця – нині особливо актуальний. Дизайнерська
активність пов’язана з прагненням наблизити естетику українського дизайну до
рівня світових взірців. З огляду на це набуває значення вміння правника
застосовувати у своїй роботі закони колористики. Про це вміння свідчить
насамперед оформлення службового кабінету, в якому доводиться перебувати іноді
чи не половину доби. Відомо, що кольори по-різному впливають на людину,
позначаються на її самопочутті, емоціях, поведінці, навіть можуть призводити до
незрозумілої, на перший погляд, зміни пульсу та кров’яного тиску. Робоче місце,
що враховує особисті риси, темперамент працівника і не порушує природної
кольорової гармонії, активізує виконання службового обов’язку.

Багатогранний
зміст естетичної культури правоохоронця виявляється в її функціях, основними з яких є: формування естетичних принципів правоохоронної
діяльності, піднесення рівня правового почуття, подолання стандартного
мислення, вплив на виховання суб’єктів права, наповнення і систематизація
досвіду.

Розглядаючи
функцію формування естетичних принципів
діяльності, наголосимо, що йдеться про розв’язання актуальних правових
проблем. Ця функція спрямована на розв’язання естетичних суперечностей у правовій
діяльності. Буває так, що деколи яскраві романтичні уявлення про професію
юриста призводять до розчарування. А естетична культура допомагає
початківцю-юристу відновити попередню уявну красу професійної діяльності, але
на раціональній і почуттєвій основі з обґрунтуванням естетичних форм юридичних
дій.

Естетична
концепція юридичної діяльності сприяє виробленню у правника вміння описати
правове явище, використовуючи почуттєвість, зокрема колір, запах, смак. Це має
важливе значення для прийняття правильного судового рішення. Крім цього, у
юриста формується певне естетичне сприйняття, що активізує аналіз скоєного
правопорушення.

Функція піднесення рівня правового
почуття пов’язана із професійною майстерністю. Адже естетична культура формує такий
душевний стан, який допомагає уникати несправедливих правових дій. Безумовно,
правове почуття суттєво зумовлюється філософським осмисленням сенсу земного
життя, природних законів розвитку суспільства. Естетична культура підносить
правове почуття до розуміння вічної таємниці краси, тобто таємниці самого
життя.

Подолання стандартного юридичного
мислення як
функція естетичної культури значною мірою є наслідком естетизації юридичної
діяльності засобами мистецтва. Наприклад, телебачення таїть у собі загрозу
стандартизації мислення. Проте під дією інших видів і жанрів мистецтва
формується естетичне сприйняття дійсності. Естетична культура несумісна з
одноманітністю, навпаки, вона стимулює бажання досягати майстерності у
професійній діяльності.

Особливий
інтерес становить функція впливу на
виховання суб’єктів права. Для правоохоронця важливим є те, що через
естетичний вплив і насолоду активізуються виховний вплив, інформація, пізнання,
передавання досвіду, аналіз стану світу тощо. Це дуже важливий момент у
пізнанні. Адже саме мистецтво розширює наші уявлення про Всесвіт і своєю чергою
облагороджує професію правника.

Нарешті,
естетична культура наповнює і
систематизує юридичний досвід правника. Ця функція ніби доповнює
естетичними почуттями професійні якості і у такий спосіб сприяє розвиткові
аналітичного мислення, здатності використовувати набутий почуттєво-емоційний
потенціал з метою оптимального врегулювання правових відносин у суспільстві.

Юридична
діяльність передбачає обов’язкові ритуали, обряди, церемонії. Важливо, щоб вони
здійснювалися за законами естетики, формували відповідну ритуально-обрядову
культуру, що певною мірою регулюється нормативно-правовими актами. Ця функція
естетичної культури виховує почуття відповідальності юриста перед державою і
народом, почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку.
Естетично-емоційне сприйняття ритуалу через сферу підсвідомого позитивно
впливає на свідоме, формуючи високий рівень правосвідомості.

 

Висновки. Естетична культура наповнює і
систематизує юридичний досвід правника. Ця функція ніби доповнює естетичними
почуттями професійні якості і у такий спосіб сприяє розвиткові аналітичного
мислення, здатності використовувати набутий почуттєво-емоційний потенціал з
метою оп­тимального врегулювання правових відносин у суспільстві.

Сутність
естетичної культури найповніше визначив Сократ: красивіше є те, що найкраще
відповідає своєму призначенню.

Отже,
естетична культура юриста повинна відповідати законам краси, гармонійності,
згідно з якими відбуваються позитивні зміни у внутрішньому світі людини, в тому
числі й правопорушника. Естетичне світосприймання, здатність засвоїти здобутки
естетичної культури, взаємодія почуттєвого і раціонального у діяльності юриста
є чинниками ефективного регулювання правовідносин в Україні.