Розвиток інтеграційних процесів в Європі після Другої світової війни

Розвиток інтеграційних процесів в Європі після Другої світової
війни і передумови створення Європейських Співтовариств

Нинішній Європейський
Союз – це результат п’ятдесятирічної інтеґраційної діяльності в Європі. Біля його
витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 1950-х роках минулого сторіччя.
Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання
майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеґрації. Серед
найважливіших причин європейської інтеґрації можна виділити наступні:

• необхідність протидії
  цілковитому домінуванню США у світовому господарстві
• потреба взаємного порозуміння
  між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних
  урядів у Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці – час на спільне
  функціонування та співіснування усіх народів Європи;
• потреба миру та
  безпеки.
• сподівання на економічний
  розвиток та добробут.
• утримання економічного
  та політичного значення на міжнародній арені.

Ідею створення “Сполучених
Штатів Європи” уперше висловив у вересні 1946 року Прем’єр-міністр Великобританії
Уїнстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи.
Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції
та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтеґруватиметься у цей союз,
а візьме на себе роль спостерігача. У травні 1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному
з ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація,
яка закликала усі європейські країни до об’єднання.

Результатом цього
документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи – першої Європейської організації
співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія,
Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням Ради Європи було
зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності.

Однак Рада Європи
не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів,
які часто не співпадали.

“Холодна війна”
та слабкість Ради Європи призвели до того, що з’явилися пропозиції звуження економічної
та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про економічне “зв’язування” Франції
та Німеччини, що ґарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени
французького Уряду Жан Моне та Роберт Шуман.

Міжнародна ситуація,
яка склалася на початку 50 років, призвела до того, що все частіше почали вести
мову про економічну інтеґрацію. США все більше і більше домагалися швидкої відбудови
Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов’язано із багатьма
подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна
Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Крім того, у 1950 р. вибухнула
війна в Кореї. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме
протидію комунізмові. Водночас новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його
країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО.

У травні 1950 року
в Парижі Міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано
новий план часткової економічної інтеґрації. Ініціатором цього плану був Жан Моне.
У його Декларації, виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції:

• передання французької
  та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво;
• створення спільної
  економічної бази як передумови утворення європейської федерації;
• звільнення від усіх
  митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної
  організації;
• скликання міжнародної
  конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

Декларація про солідарність
галузей Німеччини та Франції мала за мету забезпечити Європі та світу тривалий мир,
а країнам-членам – економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація
буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу
щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь
у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого – ФРН змогла
стати рівноправним партнером для інших держав.

План Шумана та Моне
був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький договір про
створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС) (англ. Treaty
of Paris; фр. Traité de Paris), який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був
підписаний на термін 50 років.

Членами нової організації
стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія,Бельгія та Люксембург.

Наступні роки принесли ряд інтеґраційних ініціатив у різних площинах. У Парижі
– 1952 р. був підписаний Договір про створення Європейського оборонного союзу
(ЄОС). Ідею цього Договору Франція висловлювала ще в 1950 році, т. зв. План
Плевена (Pleven).

Членами нового Співтовариства
мали стати країни-члени ЄСВС, а його структура була схожа до структури організації-попередниці.
Згідно з Договором, солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові частини
були б перемішані з огляду на національність. Передбачено було також одноосібне
керівництво над 40 військовими частинами Спільноти. Однак після підписання Договору,
Франція його не ратифікувала. Внаслідок бурхливих дебатів, головним арґументом яких
було обмеження суверенітету, парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС,
результатом чого була відмова від цілої ініціативи. Через два роки, зі схожою ініціативою
виступив Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден. Як результат, 23
жовтня 1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу
(ЗЄС). Це мала би бути міжнародна організація, яка би займалася військовими
справами, водночас не будучи пов’язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським
економічним союзом.