Інформація як категорія інформаційного права

1. Інформація як
категорія інформаційного права

Проблеми, сутність, процеси
збирання, оброблення, збе­рігання. передавання та розповсюдження інформації починається
безпосеред­ньо вивчатись лише у XX ст.

Інформація стала предметом
окремої га­лузі науки – кібернетики,
яка є наукою про загальні ознаки процесів і систем управління в технічних
пристроях, живих організмах та людських організаціях.

Нині є
багато визначень інформації. Це можна пояснити неоднозначністю самого поняття
“інформація’’, а також тим, що представни­ки різних галузей науки та практичної
діяльності по-різному сприй­мають це поняття інформації, що зумовлено
специфічністю галузевих принципів і методів вивчення та використання
інформації.

Термін “інформація” у перекладі з латинського informatio озна­чає ознайомлення, викладення, роз’яснення.

У загальному розумін­ні
інформація – це певні
відомості, сукупність певних даних, знань.

У філософський науці прийнято
виділяти два аспекти існування інформації як субстанції.

По-перше, це внутрішня інформація, яка є мірою організації або впорядкованості
системи чи процесу, їх внутрішньою характеристикою. Наприклад, цикли
життєдіяльності людини, тварин і рослин регулюються певними внутрішніми
механізмами.

По-друге, це зовнішня інформація, яка безпосередньо пов’язана з процесом
відображення як у матеріальному, так і в нематеріальному світі. Якщо предмет
зазнає певних змін, що є результатом (відображення) впливу іншого предмета, то
перший предмет стає носієм інформації про другий предмет. Для неживої природи
процес відображення має пасивний характер, будучи простим механізмом констатації
певних даних. Для об’єктів живої природи, передусім для людини, процес
відображення має активний характер і пов’язаний не лише із сприйняттям
інформації, але і з її аналізом та переробленням.

Н. Вінер розглядав інформацію як
специфічну субстанцію, стверджуючи, що «інформація – це і не матерія, і не
енергія».

Його ідеї стали основою наукової
концепції, яка розглядає інформацію як основу всього існуючого, першопричину
всіх явищ і процесів. Так. І. И. Юзвишин сформулював поняття інформації як “генералізаційно
єдиної первинної субстанції Всесвіту”. За цим підходом усі відносини між
будь-якими об’єктами та елементами (від окре­мих атомів та частинок до галактик
і Всесвіту в цілому) грунтують­ся на процесі обміну інформацією. Отже, й сама інформація є головним
ресурсом розвитку як у мікро- так і в макросвіті, головним ресурсом розвитку
людства.

Основним призначенням інформації
є задоволення інформацій­них потреб окремої людини, суспільства та держави.
Саме людина є кінцевим споживачем будь-яких даних і відомостей і завдяки своєму
мисленню здатна перетворити сукупність даних на те, що вважається інформацією.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює питання інформаційних відносин в Україні, є Закон України “Про інформацію“, у якому зазначено, що інформація це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Поняття інформації, визначене в Законі України “Про інформа­цію”, відтворюється і в Цивільному кодексі Укра­їни (ЦК). Згідно з нормою ч. 1 ст. 200 ЦК. ” Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. “

У Законі України “Про телекомунікації” дано дещо інше визна­чення поняття “інформація”, яке значно розширює і конкретизує пе­релік форм подання інформації, яка може бути об’єктом правовідно­син. Згідно зі ст. 1 цього Закону, інформація – це “відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб”.

2. Загальні характеристики інформації

За визначеннями науковців, інформація
є певною особливою субстанцією, яка відрізняється від матерії та енергії, тому
має певні особливості та властивості, які зумовлюють специфіку інформаційних
процесів.

До загальних властивостей
інформації належать ті, що при­таманні будь-якій інформації, що
використовується в суспільстві, і впливають на всі суспільні відносини щодо
інформації, незалежно від наявності або відсутності правового регулювання.
Такими загальними властивостями є:

Системність інформації – будь яка інформація, що створюється людиною, має певну
внутрішню організаційну структуру, зумовлену виробленими в суспільстві
правилами та законами. Наприклад, будь-яка фраза, речення, документ мають свої
правила побудови, що визначаються граматичними та орфографічними правилами,
лексикою, логікою мислення, правилами документування тощо.

Селективність інформації – залежність її від процесів її вибору та відбору є
одним з ключових положень теорії інформації. Перетворення сукупності даних і
відомостей на інформацію є суб’єктивним процесом, який залежить від суб’єкта, який
одержує, використовує, поширює та зберігає інформацію. Тому на основі одних і
тих самих даних або відомостей різними суб’єктами може бути створена різна за
змістом інформація, зроблені різні висновки тощо.

Субстанціональна несамостійність інформації – інформація не може існувати без її носія, що
відображує той вплив, який призвів до виникнення інформації. Носієм інформації
можуть бути об’єкти як неживої (предмети, випромінювання), так і живої природи
(людина, тварини, рослини).

Невичерпність інформації полягає в тому, що на відміну від предметів
матеріального світу, використання яких призводить до фізичного зношення або
вичерпання, використання інформації не впливає на її властивості і, отже, вона
може мати необмежену кількість вико­ристань та користувачів, залишатись при
цьому в незмінному стані.

Здатність інформації до трансформації полягає в тому, що інформація може зберігатися,
накопичуватися на будь-яких придатних для цього носіях, а також як у свідомості
окремого індивідуума, так і в ма­совій свідомості суспільства. Інформація
здатна змінюватися, вдосконалюватися, деталізуватися: на її основі можна
створювати нову інфор­мацію. Суб’єкт, що отримав, спожив інформацію, може
передава­ти її іншим суб’єктам в незмінному або переробленому вигляді завдя­ки власному
розуму або створити нову інформацію.

3. Юридичні особливості інформації

До юридичних властивостей
інформації належать ті, що безпосередньо зумовлюють специфіку
правового регулювання суспільних відносин щодо інформації.

Фізична невідчужуваність інформації полягає в тому, що інформація не здатна відчужуватись
від людини її носія. В більш широкому тлумаченні, ця властивість може бути
перенесена і на юридичних осіб, суб’єктів інформацій­них відносин. Під час
передавання (поширення) від одної особи до іншої інформа­ція може залишатися в
обох, навіть виробник інформації здебільшо­го зберігає комплекс авторських прав
на інформацію.

Необхідність відособлення інформації – передбачає, що для
залучення у врегульований пра­вом обіг інформація має бути відокремлена від її
виробника спосо­бом подання її у формі сигналів, знаків, звуків, рухомих або
нерухо­мих зображень чи іншим способом і в такій формі передана іншим суб’єктам
інформаційних відносин.

Незалежність прав на інформацію та на її матеріальний
носій – юридична властивість інформації, що захищена правом
інтелектуаль­ної власності і полягає в тому, що інформація на матеріальних
носіях одночасно є інформацією (змістом) та матеріальним носієм. У більш
загальному розумінні можна сказати, що право на інформацію і пра­во власності
на матеріальний носій інформації не залежать одне від одного. Відчуження
матеріального носія не означає відчуження права на інформацію і навпаки.

Здатність до тиражування – це властивість інформації, яка безпосередньо пов’язана
з такою її характеристикою, як невичерп­ність. Ця властивість є ключовою для
правового регулювання діяль­ності щодо розповсюдження інформації, адже останню
можна копі­ювати (тиражувати) необмежену кількість разів, і при цьому вона не
зменшується в обсязі і не втрачає своїх споживчих якостей.

4. Розвиток технологій
обробки інформації та їх вплив на інформаційні процеси

Вважається, що так само, як у XVII
ст., промислова революція змінила тогочасний світ і стала економічною базою для
народження нового економічного укладу – капіталізму (чи індустріального суспільства),
нині відбувається так звана «інформаційна революція», яка змі­нює традиційні
схеми загальної взаємозалежності постійним збільшенням кількості каналів
комунікації у світовій політиці та економіці і стає передумовою становлення й
розвитку нової формації – інформаційного (постіндустріального) суспільства.

Поширеною є також думка, що тепер
світ переживає п’яту технологічну революцію в галузі обміну інформацією.
Причому, кожна з п’яти технологічних революцій значною мірою змінила не лише за­соби
здійснення комунікації та інформаційних процесів у суспільстві, а й саму
сутність цих процесів та їх сприйняття людиною.

Це техно­логічні революції:

1456 р. винахід друкарського верстата (Іоганн Гуттенберг)

Із суто технічного погляду було
створено засіб багаторазового тиражу­вання інформації на паперових носіях, які
були ідентичними. Так, було створені пере­думови
для поширення письменності, розвитку освіти, науки, літера­тури, друкованих
засобів масової інформації тощо.

1876 р. – створення телефонного апарата (Олександр Белл, США)

Разом із телеграфом телефон
докорінно змінив комунікаційні процеси, дав змогу передавати інформацію на
відстані зі швидкістю світла. Завдяки цьому стала можливою комунікація на
відстані у ре­жимі реального часу.

1895 р. – створення радіо (А. Попов, Н. Тес­ла та ін.)

Радіотрансляція дає змогу
передавати інформацію за допомогою хвиль, які вільно поширюються в
навколишньому середовищі, і по-перше, створює умови для зв’язку з будь-якою
точкою планети і за її межами. Радіо зробило можливим передавання інформації
необме­женій кількості користувачів, що стало новим етапом у розвитку та­кого
її виду, як масова інформація.

1930 р. – створення телебачення, винахід кінескопа (В. Зворикін, США)

Телебачення не тільки стаю
принципово новим засобом інфор­мації, а й сприяло формуванню істотно нового
типу сприйняття інформа­ції. Телебачення впливає на глядача аудіовізуальними
образами – сукупністю рухомих зображень та звукової інформації, що, на думку
вчених, призводить до емоційного типу сприйняття інформації.

1945
р. – створення ЕОМ (Дж. Моклі, (США)

Електронно-обчислюванні машини
відкрили но­вий етап розвитку інформаційних технологій у зв’язку із поширенням
автоматизованої обробки інформації. Саме цей чинник значно під­вищив
ефективність інформаційної діяльності, пришвидшив темпи збільшення кількості
інформації, що виробляється суспільством. 

5. Програмні нормативно-правові
акти щодо формування інформаційного суспільства

Одним із перших міжнародно-правових
актів, яким зроблено спробу накреслити основні принципи і шляхи формування та
розвитку інформаційного суспільства, безперечно є “Хартія глобального інформаційного
суспільства“, прийнята лідерами “сімки” найбільш розвинених
держав світу в Окінаві 22 липня 2000 р. Згідно з положеннями цієї Хартії (п.
2), сутність стимульованої інформаційно-комунікаційними технологіями (ІТ)
економічної й соціальної трансформації полягає в її здатності сприяти людям і
суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як його
розуміють автори Хартії, дає змогу людям використовувати свій потенціал і
реалізовувати свої устремління.

У Хартії також визначено, що головним
принципом формування є те, що всі люди скрізь, без винятку, повинні мати
можливість ко­ристуватися перевагами глобального інформаційного суспільства, а
стійкість цього суспільства – грунтується на демократичних ціннос­тях, таких як
вільний обмін інформацією і знаннями, взаємна терпи­мість і повага до
особливостей інших людей.

При цьому сама Хартія (п. 5)
розглядається передусім як заклик до всіх як у державному, так і в приватному
секторах ліквідувати міжнародний розрив у галузі інформації і знань.

У процесі розбудови
інформаційного суспільства одним з голо­вних завдань держави на національному
рівні визначається вдосконалення системи управління, формування нових методів
комп­лексного розроблення політики й відповідного нормативного забез­печення.

Певні цілі й завдання формування
інформаційного суспільства сформульовано в Декларації тисячоліття ООН яка
безсумнівно, є програмним документом, що визначає основні цілі та принципи між­державного
співробітництва у XXI ст.

Визначено, що міжнародна
спільнота повинна:

–вжити заходів щодо того, щоб усі могли користуватися
блага­ми нових технологій, особливо інформаційних і комунікацій­них, відповідно
до рекомендацій, що містяться в Декларації міністрів на сесії Економічної і
соціальної ради ООН (ЄКО-СОС) 2000 р. (п. 20);

–забезпечити свободи ЗМІ у виконанні ними своєї
функції, а також право громадськості на доступ до інформації (п. 25).

На розвиток положень Декларації
тисячоліття, держави-члени ООН під час проведення в Женеві 10-12 грудня 2003 р.
першого ета­пу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства
було прийнято міжнародно-правовий акт під назвою “Декларація принципів побудови
інформаційного суспільства – глобальне за­вдання в новому тисячолітті“.
Основною мстою цієї декларації, як зазначено в її п. 2, є використання
потенціалу інформаційних і кому­нікаційних технологій для досягнення
сформульованих у Декларації тисячоріччя цілей розвитку.

Важливим кроком України на шляху
до активного залучення нашої держави до процесів розбудови інформаційного
суспільства стало прийняття в січні 2007 р. Закону України “Про
Основні за­сади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”.
Закон передбачає реалізацію цілей і принципів, сформульо­ваних у Декларації.
Викладені в ньому основні засади є концепту­альною основою для розроблення
завдань розвитку інформаційного суспільства в Україні.

За нормами розділу III Закону,
національна політика України щодо розбудови інформаційного суспільства має
забезпечувати:

– перехід до пріоритетного науково-технічного та
інноваційно­го розвитку;

– законодавче забезпечення розвитку
інформаційного суспіль­ства:

– формування сприятливих економічних умов
розвитку інформаційного суспільства:

– розвиток загальнодоступної інформаційної
інфраструктури:

– повсюдний доступ до телекомунікаційних послуг
та інформаційних ресурсів;

– сприяння збільшенню різноманітності та
кількості електро­нних послуг.