Предмет, метод та система інформаційного права

1. Поняття, предмет та метод інформаційного права

Категорія “інформаційне
право” може розглядатися в кількох аспектах:

• як галузь суспільних відносин;

• як інституція в юридичній науці;

• як навчальна дисципліна.

Як галузь суспільних відносин інформаційне
право може розглядатися у двох змістах: об’єктивному і суб’єктивному.

В об’єктивному змісті інформаційне право — це вре­гульований нормативними
актами комплекс суспільних відносин, об’єктом яких є інформація.

У суб’єктивному змісті інформаційне право — це ком­плекс прав і обов’язків
суб’єктів суспільних відносин щодо інформації.

Як інституція в юридичній науці інформаційне право — це відносно автономна інституція
правової науки щодо до­слідження проблем суспільних відносин, об’єктом яких є
інформація.

Як навчальна дисципліна інформаційне
право — це комплекс знань, що подаються для вивчення теорії і
прак­тики регулювання суспільних відносин, об’єктом яких є інформація.

Під предметом інформаційного права слід розуміти інформаційні відносини
як відокремлену групу суспільних відносин, що виникають у процесі обігу
інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів
у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також в порядку
виконання обов‘язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо
забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод.

Серед науковців існують значні
розбіжності у визначенні мето­ду інформаційного права, оскільки метод
конструюється зазвичай з урахуванням особливостей
предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого «комплексного методу» який, за різними поглядами, може бути собою складною
конструкці­єю, що поєднує в собі два (імперативнийта диспозитивний) і більше методів
правового регулювання інших галузей права.

В системі інформа­ційного права реалізуються методи конституційного,
адміністратив­ного, цивільного, кримінального права,
процесуальних норм цих га­лузей, в ньому використовуються методи
міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу
заходи звичаєво­го права та ділових навичок.

Значний вплив на формування
методології інформацій­ного права має інформатика — наука про
закономірності, принципи і тенденції інформаційних процесів та автома­тизації
їх на основі комп’ютерних технологій та технологій зв’язку.

Серед них можна назвати методи
формування гіперсистем, алгоритмізації, комп’ютерного моделювання, приклад­ного
системного аналізу, методи формування соціальних систем на основі критичної
маси інформації тощо.

На межі інформатики і права
сьогодні формуються такі науки, як правова інформатика, криміналістична інформа­тика,
тектологія (теорія організації інформаційної безпеки) тощо.

 

 

2. Система та джерела інформаційного права

За своєю структурою система
інформаційного права поділяється дві частини – загальну й особливу.

До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:

– загальні поняття та принципи
інформаційного права:

– предмет і метод інформаційного права:

– класифікація інформації.

Крім того, до загальної частини
інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об’єднують
близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних
відносин:

– інститут інформаційних прав і свобод людини і
громадянина;

– інститут інформаційної безпеки:

– інститут правового режиму інформації

– інститут правового режиму інформаційних
ресурсів:

– інститут правових основ розбудови
інформаційного суспільства.

Особлива частина інформаційного права охоплює інститути, в межах яких
реалізуються основні права та обов’язки суб’єктів інформацій­них відносин, що
грунтуються на нормах загальної частини. До інститу­тів особливої частини
інформаційного права, зокрема, можна віднести:

– інститут державної таємниці;

– інститут конфіденційної інформації;

– інститут захисту інформації:

– інститут інформаційного забезпечення публічної
влади:

– інститут телекомунікацііі:

– інститут мережі Інтернет:

– інститут вільної преси;

– інститут електронних засобів масової
інформації.

Цей перелік, звісно не є
вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями
реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним
значенням предме­та правового регулювання. Крім того, більшість із названих
інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових
актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.

Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні фор­ми вираження норм
інформаційного права, за допомогою яких від­буваються формування та закріплення
цих норм. Система джерел ін­формаційного права є аналогічною відповідним
системам інших галузей вітчизняного законодавства.
Таким чином, система джерел інформаційного права представлена як національним
законодавством, так і актами міжнародного права.

Міжнародно-правова складова
джерел інформаційного пра­ва насамперед представлена багатосторонніми та
двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжна­родних міжурядових
організацій з питань, що стосуються інфор­маційної сфери (ООН. Рада Європи.
ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв’язку, СОТ тощо) та іншими джерелами
міжнародного пра­ва, визнаними ст. 38 Статуту
Міжнародного Суду ООН. Ці джере­ла визначають, зокрема:

• стандарти прав і свобод людини і громадянина у
  сфері інформа­ції та окремі аспекти реалізації цих прав;
• міжнародну співпрацю щодо інформатизації та
  розбудови інформаційного суспільства;
• міжнародне регулювання питань зв’язку й
  телекомунікацій;
• питання міждержавного
  перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).

Національними джерелами
інформаційного права є:

• Конституція України (зокрема норми, що
  визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної
  безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
• питання міждержавного
  перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).

Національними джерелами
інформаційного права є:

• Конституція України (зокрема норми, що
  визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної
  безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
• рішення Конституційного Суду України, що
  тлумачать відпо­відні норми конституції та законодавства;
• законодавчі акти з питань
  регулювання інформаційних відносин;
• акти Президента України. Кабінету Міністрів
  України;
• акти міністерств і відомств, галузеві та
  локальні нормативно-правові акти.

 

 

3. Класифікація інформації в українському законодавстві

ЗУ «Про інформацію»

Розділ II

ВИДИ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 10. Види інформації за змістом

За змістом інформація поділяється
на такі види:

– інформація про фізичну особу;

– інформація довідково-енциклопедичного характеру;

– інформація про стан довкілля (екологічна інформація);

– інформація про товар (роботу, послугу);

– науково-технічна інформація;

– податкова інформація;

– правова інформація;

– статистична інформація;

– соціологічна інформація;

– інші види інформації.

Стаття 11. Інформація про фізичну особу

1. Інформація про фізичну
особу (персональні дані) – відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу,
яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

2. Не допускаються збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без
її згоди, крім випадків, визначених законом. До конфіденційної інформації про фізичну
особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан,
релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

Стаття 12. Інформація довідково-енциклопедичного характеру

1. Інформація довідково-енциклопедичного
характеру – систематизовані, документовані, публічно оголошені або іншим чином поширені
відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.

Стаття 13. Інформація про стан довкілля (екологічна інформація)

1. Інформація про стан довкілля (екологічна
інформація) – відомості та/або дані про:

Стаття 14. Інформація про товар (роботу, послугу)

1. Інформація про товар (роботу,
послугу) – відомості та/або дані, які розкривають кількісні, якісні та інші
характеристики товару (роботи, послуги).

Стаття 15. Науково-технічна інформація

1. Науково-технічна інформація –
будь-які відомості та/або дані про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки
і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської,
проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, які можуть бути
збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Стаття 16. Податкова інформація

1. Податкова інформація –
сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних
відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на
контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому Податковим
кодексом України.

Стаття 17. Правова інформація

1. Правова інформація – будь-які
відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти,
правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх
профілактику тощо.

Стаття 18. Статистична інформація

1. Статистична інформація –
документована інформація, що дає кількісну характеристику масових явищ та процесів,
які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя
суспільства.

Стаття 19. Соціологічна інформація

1. Соціологічна інформація – будь-які
документовані відомості про ставлення до окремих осіб, подій, явищ, процесів,
фактів тощо.

Стаття 20. Доступ до інформації

1. За порядком доступу інформація
поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

2. Будь-яка інформація є
відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Стаття 21. Інформація з обмеженим доступом

1. Інформацією з обмеженим
доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

2. Конфіденційною є інформація
про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або
юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація
може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею
порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках,
визначених законом.

 

 

4. Поняття та структура інформаційних правовідносин

У найзагальнішому вигляді
інформаційні правовідносини – це, “врегульовані інформаційно-правовою нормою
інформаційні від­носини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав
та обов’язків, встановлених та гарантованих інформаційно-правовою нормою”.

Структурними елементами інформаційних
правовідносин виступають:

– об’єкт – те, у зв’язку з чим або з приводу
чого виникають правовідносин:

– суб’єкти – учасники правовідносин;

– правовий статус – права, обов’язки та
відповідальність суб’єктів;

– поведінка – визначені правовою нормою дії або
бездіяльність суб’єктів.

Об’єктом інформаційних відносин згідно зі ст. 4 Закону Украї­ни “Про інформацію”,
виступає інформація. (інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на
матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді)

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону
України “Про інформацію”, суб’єктами інформацій­них відносин є:

Суб’єктами інформаційних відносин
є:

– фізичні особи;

– юридичні особи;

– об’єднання громадян;

– суб’єкти владних повноважень.

За способом участі в
інформаційних відносинах, що відповідно зумовлює комплекс їх прав та
обов’язків, виокремлюють такі види суб’єктів, як:

– автор інформації – особа, що власними
силами створює інформацію:

– власник інформації – особа, що має
права на володіння, користування та розпорядження інформацією;

– споживач інформації – особа що
використовує інформацію для задоволення власних інформаційних потреб;

– поширювач інформації – особа, що
займається діяльністю з розповсюдження, оприлюднення та реалізації інформації;

– зберігач (охоронець) інформації –
особа, що займається діяльністю із забезпечення належного стану інформації та
її матеріальних носіїв і дотримання режиму доступу до інформації.

 

 

5. Поняття та види
інформаційної діяльності

Види інформаційної діяльності (ст. 9 Закону України “Про інформацію) «Основними
видами інформаційної діяльності
є створення, збирання, одержання,
зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації.»

– одержання інформації – набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного
законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації
громадянами, юридичними особами або державою;

– використання інформації – задоволення інформаційних по­треб громадян, юридичних
осіб і держави;

– поширення інформації – розповсюдження, оприлюднення, реалізація в установленому
законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

– зберігання інформації – забезпечення належного стану інформації та її
матеріальних носіїв.

Кожен вид інформаційної
діяльності вирізняється специфічними правилами та порядком його здійснення, які
встановлюються правовими нормами.

 

 

6. Програмні
нормативно-правові акти щодо формування інформаційного суспільства

Одним із перших міжнародно-правових
актів, яким зроблено спробу накреслити основні принципи і шляхи формування та
розвитку інформаційного суспільства, безперечно є “Хартія глобального інформаційного
суспільства“, прийнята лідерами “сімки” найбільш розвинених
держав світу в Окінаві 22 липня 2000 р. Згідно з положеннями цієї Хартії (п.
2), сутність стимульованої інформаційно-комунікаційними технологіями (ІТ)
економічної й соціальної трансформації полягає в її здатності сприяти людям і
суспільству у використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як його
розуміють автори Хартії, дає змогу людям використовувати свій потенціал і
реалізовувати свої устремління.

У Хартії також визначено, що
головним принципом формування є те, що всі люди скрізь, без винятку, повинні
мати можливість ко­ристуватися перевагами глобального інформаційного
суспільства, а стійкість цього суспільства – грунтується на демократичних
ціннос­тях, таких як вільний обмін інформацією і знаннями, взаємна терпи­мість
і повага до особливостей інших людей.

При цьому сама Хартія (п. 5)
розглядається передусім як заклик до всіх як у державному, так і в приватному
секторах ліквідувати міжнародний розрив у галузі інформації і знань.

У процесі розбудови
інформаційного суспільства одним з голо­вних завдань держави на національному
рівні визначається вдосконалення системи управління, формування нових методів
комп­лексного розроблення політики й відповідного нормативного забез­печення.

Певні цілі й завдання формування
інформаційного суспільства сформульовано в Декларації тисячоліття ООН яка
безсумнівно, є програмним документом, що визначає основні цілі та принципи між­державного
співробітництва у XXI ст.

Визначено, що міжнародна спільнота
повинна:

– вжити заходів щодо того, щоб усі могли користуватися
блага­ми нових технологій, особливо інформаційних і комунікацій­них, відповідно
до рекомендацій, що містяться в Декларації міністрів на сесії Економічної і
соціальної ради ООН (ЄКО-СОС) 2000 р. (п. 20);

– забезпечити свободи ЗМІ у виконанні ними своєї
функції, а також право громадськості на доступ до інформації (п. 25).

На розвиток положень Декларації
тисячоліття, держави-члени ООН під час проведення в Женеві 10-12 грудня 2003 р.
першого ета­пу Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства
було прийнято міжнародно-правовий акт під назвою “Декларація принципів побудови
інформаційного суспільства – глобальне за­вдання в новому тисячолітті“.
Основною мстою цієї декларації, як зазначено в її п. 2, є використання
потенціалу інформаційних і кому­нікаційних технологій для досягнення
сформульованих у Декларації тисячоріччя цілей розвитку.

Важливим кроком України на шляху
до активного залучення нашої держави до процесів розбудови інформаційного
суспільства стало прийняття в січні 2007 р. Закону України “Про
Основні за­сади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”.
Закон передбачає реалізацію цілей і принципів, сформульо­ваних у Декларації.
Викладені в ньому основні засади є концепту­альною основою для розроблення
завдань розвитку інформаційного суспільства в Україні.

За нормами розділу III Закону,
національна політика України щодо розбудови інформаційного суспільства має
забезпечувати:

– перехід до пріоритетного науково-технічного та
інноваційно­го розвитку;

– законодавче забезпечення розвитку
інформаційного суспіль­ства:

– формування сприятливих економічних умов
розвитку інформаційного суспільства:

– розвиток загальнодоступної інформаційної
інфраструктури:

– повсюдний доступ до телекомунікаційних послуг
та інформаційних ресурсів;

– сприяння збільшенню різноманітності та
кількості електро­нних послуг.