Держава та право античного Риму

5. Держава та право античного Риму

Виникнення
Римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку.

Історичне
значення римських держави і права важко перебіль­шити. Невеличка держава,
будучи міською общиною за територією і за кількістю населення (у тодішньому
географічному уявленні), перетворилась у світову імперію і стала зразком
рабовласницького типу держави і права.

Періодизація історії Риму. В історії розвитку римської держа­ви
вирізняють три періоди: царський (VIII-VI ком. до н. е.); період республіки
(VI-І ком. до н. е.) та період монархії (І ком. до н. е. – V ком. н. е.). Своєю
чергою, період монархії поділяють на два етапи: принципат і комісіях.

Царський
період – це період розкладу первіснообщинного ладу та формування
рабовласницької держави. Поштовхом до руйнації родового ладу стало загострення
соціальних суперечностей перед­усім між двома такими суспільними групами, як
патриції та пле­беї. У цьому полягала особливість утворення римської держави.

Повноправними
громадянами Риму були патриції. Римська община налічувала 300
патриціанських родів. Кожні десять родів складали курію – об’єднання дорослих чоловіків-воїнів. Десять курій
складали трибу (плем’я). Саме з
трьох племен (латини, ет­руски і сабіни), за легендою, і утворився римський
народ. Патри­ції – це родова аристократія, яка мала найбільше прав. Наприклад,
лише їм належало виняткове право користуватися землею римської общини та
здійснювати державну владу.

Значну
частину населення Риму становили плебеї. Вони були особисто вільними, займалися
торгівлею і промислами. Але, незважаючи на економічну незалежність, плебеї були
позбавлені полі­тичної влади: не могли брати участі в управлінні справами римсь­кої
общини, не мали доступу до общинної землі. Плебеї прагнули зрівняння у правах
із патриціями. Перевага плебеїв була у тому, що вони складали основу римської
армії, мали таку саму військову виучку, як і патриції. І Рим не міг здійснювати
масштабні військові дії без участі плебеїв.

Вищими
органами управління Риму в «період царів» були се­нат,
цар і народні збори (куріатні комісія).

Очолював
римську общину виборний цар (рекс). Він був воєна­чальником, верховним
жерцем, чинив суд у справах про зраду, за­колот та інші злочини, які вважалися
публічними. Але у вирішенні найважливіших питань цар повинен був рахуватися з
сенатом.

Сенат складався зі
старійшин патриціанських родів і мав вели­кий вплив на царя і народні збори.

Куріатні
комісія – народні збори по куріях – обирали всіх по­садових
осіб, і зокрема царя, обговорювали пропозиції сенату, оголошували війну (мир
укладав сенат).

Перехід від
родової організації суспільства до державної завер­шили реформи царя Сервія
Туллія (VI ком. до н. е.). Найголовні­ше значення реформ полягало в тому,
що було запроваджено нову класифікацію населення – не за належністю до родової
аристокра­тії (патриціїв), а за майновим цензом.

Усіх вільних
чоловіків (і патриціїв, і плебеїв) було поділено на шість розрядів. Кожен
розряд, за винятком шостого, виставляв певну кількість центурій (військових сотень): перший розряд (найзаможніші)
виставляли 80 центурій; другий, третій і четвертий розряди – по 20 і 22, а
п’ятий – 30. Шостий розряд складався з найбідніших громадян – пролетарів. Вони військових сотень не
утворювали. Але існували також 18 центурій вершників. Загалом налічувалося 193
центурії. Усі центурії поділялися на молодші і старші. Молодші складалися з громадян
віком від 17 до 46 років (вони першими йшли на війну), старші об’єднували
чоловіків віком 45-60 років – то був резерв. Кожні п’ять років переоцінювалося
майнове становище римських громадян і, відповідно, перерозподі­лялися розряди.

В результаті
цієї реформи з’явився новий різновид народних зборів – центуріатні комісія (збори
військових сотень), які посту­пово відтіснили на другий план куріатні комісія.
У вирішенні пи­тань центуріатними комісіях кожна центурія мала один голос.
Оскільки із 193 центурій 98 представляли перший розряд і вершників, то
найбагатші завжди мали перевагу. Саме тому Римська республіка вважалася
аристократичною.

Крім того,
за реформою Сервія Туллія, було проведено новий територіальний поділ на округи,
які зберегли лише назву – триби. Спершу було 4 міські триби і 16 або 17 сільських. Передусім, по­діл на
триби призначався для обліку землі. Кожна триба мала ви­борного голову, який
визначав майнову спроможність громадян, що проживали на території округу, і
контролював збір податей. З’явився і ще один вид народних зборів – трибутні
комісія.

Завдяки
реформі плебеї дістали право брати участь в оновле­них народних зборах –
центуріатних і трибутних комісіях.

Суспільний та державний лад Римської аристократичної республіки.

У 509 р. до
н. е. у Римі встановилася аристократична республі­ка, яка проіснувала понад 500
років, природно, видозмінюючись, що було обумовлено розвитком рабовласницького
способу вироб­ництва.

Державний
устрій Римської республіки. Центральними ор­ганами влади були народні збори (куріатні, центуріатні
і трибутні коміції), сенат і
магістратури.

Народні
збори скликалися з ініціативи магістратів. Головним
різновидом народних зборів були центуріатні коміції. Вони обирали найвищих
посадових осіб, приймали закони, запропоновані цими посадовцями, а також мали
судову владу у справах про обвинува­чення в найтяжчих злочинах, за які
передбачалася смертна кара.

Трибутні
коміції (збори по трибах) були двох видів: патриціан­сько-плебейські
і тільки плебейські. Постанови спільних зборів на­зивалися «популісцита», а
плебейських – «плебісцита». Загалом, постанови народних зборів мали
затверджуватися сенатом.

Збереглися
також збори по куріях (куріатні коміції), але вони втратили своє значення.

Важливу роль
у римській державі відігравав сенат. В офіцій­них документах для назви
римської держави вживалася формула: «Сенат і Римський народ». Спочатку сенат
складався лише з рим­ської аристократії – патриціїв. Тому Римська республіка
назива­лась аристократичною. Лише з 444 р. до н. е. до цього органу було
допущено плебеїв. На початку періоду республіки сенаторів при­значали консули, а з IV ст. до н. е. їх стали
визначати за списками представників знатних родів цензори.

До ІІІ ст.
до н. е. сенат затверджував рішення народних збо­рів, відав фінансами, дипломатичними
відносинами, здійснював загальне управління провінціями, вирішував питання про
заходи безпеки в разі виникнення зовнішньої загрози, надавав надзви­чайні
повноваження диктаторові. Скликали сенат і головували в ньому консули, претори,
диктатори, а з середини IV ст. – і пле­бейські трибуни.

Магістрати — посадові
особи, які здійснювали управлінські та судові функції. Найважливішими
принципами організації діяльно­сті магістратів були: виборність,
колегіальність, терміновість, від­повідальність перед народом та безоплатність
служби. Обиралися магістрати на один рік. За виконання своїх обов’язків вони не
одер­жували платні, оскільки вважалося, що «не можна брати винаго­роду за
службу батьківщині».

Магістрати
поділялися на ординарні (консули, претори, цензо­ри тощо) та екстраординарні
(диктатор).

Найвищими
ординарними магістратами були два консули. Вони керували набором до
армії, призначали командування, розпоряд­жалися військовими трофеями, укладали
перемир’я з ворогом.

Претори були
помічниками консулів. Спершу вони заміщали консулів за їх відсутності у Римі та
виконували обов’язки з охоро­ни громадського порядку, їм підпорядковувалася
поліція. Згодом головною діяльністю преторів стало керівництво правосуддям.

Цензори встановлювали
майновий ценз громадян, розподіляли по трибах, розрядах, центуріях, а також
мали право призначати покарання за аморальну поведінку.

Едили (їх було четверо) виконували
поліцейські функції.

До
обов’язків квесторів входило попереднє слідство у кримі­нальних справах,
відання державною скарбницею, зберігання дер­жавного архіву.

Плебейські
трибуни скликали плебейські народні збори, бра­ли участь у засіданнях сенату, могли
накладати вето (заборону) на рішення сенату і магістратів. Особа плебейського
трибуна була недоторканною. Але повноваження цього посадовця поширювали­ся лише
в межах міста Рима.

Нижчі
магістрати виконували поліцейські функції, відали кар­буванням монет тощо.

Під час
надзвичайних ситуацій у державі один із консулів при­значався диктатором на
строк не більше шести місяців. Влада диктатора була необмеженою, а посада ця
вважалася екстраорди­нарною.

Еволюція суспільного та державного ладу Риму в період імперії.

Установленню
монархії в Римі передували військові диктату­ри, які були новим явищем у
римській державі (порівняно з вла­дою диктатора в період республіки).

Перехідним етапом від республіки до монархії був
принципат.

Принципат – це
політична система, що існувала у Римі з 27 р. до 284 р. і характеризувалася
концентрацією всіх найважливіших важелів державного управління в руках принцепса («першого» сенатора). За
часів принципату республіканські установи зберіга­лися, але втрачали колишнє
значення. Майже всі головні магістра­тури очолював принцепс. Його обрання було
формальністю. Фактично влада принцепса була спадковою.

Домінат (III-V ст. н. е.). Остаточний перехід до необмеженої
монархії відбувся в період правління імператора Діоклетіана. За часів
Діоклетіана імперію було поділено на дві частини – Східну і Західну, кожна з
яких очолювалася імператором. Правда, єд­ність імперії зберігалася, оскільки
законодавство вважалося єди­ним для всієї імперії. Обидва імператори
іменувалися Августами і обирали собі помічників, які називалися цезарями. Причиною розпаду римської
держави була глибока економічна криза, яка послабила зв’язки різних частин
величезної імперії. За цих умов неможливо було організувати ефективне
управління всіма тери­торіями.

Центральне
управління імперією в період домінату зосереди­лося в руках імператора – домінуса («господаря»), воля якого була
найвищим законом, а також підпорядкованого йому бюрократич­ного апарату.

Остаточно
втратили значення сенат і магістратури. Посади квесторів та едилів було скасовано.
Консули і претори стали по­чесними посадами без реальної влади. Під час
домінату керів­ником поліції всієї імперії став начальник імператорської
канцелярії.

Етапи розвитку римського права. Загальна характеристика джерел права.

Формування
римського права відбувалось у тісному зв’язку з розвитком римської
рабовласницької держави. Водночас римське право має власну періодизацію. Так, у
його розвитку прийнято вирізняти три такі періоди:

– докласичний (найдавніший) – VI-III
ст. до н. е.;

– класичний – III ст. до н. е. – III
ст. н. е.;

– посткласичний — III-VI ст. н. е.

Джерелами
права Риму найдавнішого періоду були правові звичаї, правові
акти римських царів, сенату («сенатус-консульти»), магістратів, а також судові
рішення і закони.

Найважливіша
подія найдавнішого періоду розвитку римсько­го права – прийняття Законів XII
таблиць – першого писаного пра­ва Риму.

Закони було
прийнято в середині V ст. до н. е. і дістали назву – Закони XII таблиць, оскільки
були записані на 12 дошках. Оригі­нал тексту не зберігся. Зміст законів відомий
за творами стародав­ніх авторів, передусім римських юристів.

Закони XII
таблиць, по суті, були записом звичаєвого права і регулювали переважно
приватні, зокрема майнові відносини між римськими громадянами
(квіритами). Значна увага приділялася речовому праву. Наводилася докладна
класифікація речей. Речі поділялися на рухомі й нерухомі, прості й складні,
подільні й не­подільні, вилучені з торгового обігу та ті, які можуть бути об’єк­том
угод.

Класичний
період – це період розквіту римського права, пов’язаний з
інтенсивним розвитком економіки Риму. Джерелами
права класичного періоду були закони, претор­ське право, право народів
та імператорські конституції. Система римського права відріз­нялася від
сучасної. У класичний період право поділялося на пуб­лічне та приватне.

Публічне
право виражало інтереси держави, регулювало від­носини між
державою і особою, підлягало правовій охороні від імені римського народу. До
публічного права вводилися норми, які стосувалися державного устрою, адміністративних,
фінансових, міжнародних, релігійних питань, а також регламентували криміналь­ну
відповідальність, кримінальний та цивільний процес.

Приватне
право виражало інтереси окремих (формально рів­них) осіб,
регулювало переважно майнові, сімейні відносини, а також питання авторського
права, порядок спадкування. Приватне право було розроблено детальніше, ніж
публічне.

Основними
джерелами права у посткласичний період були ім­ператорські конституції, роботи
юристів і кодекси. У той час три­вав розвиток імператорського законодавства.
Значну роль у розви­тку права відіграли римські юристи. Як знавці права, вони
давали консультації приватним особам щодо подання позовів і ведення справ,
готували відповіді на офіційні запити посадових осіб з юри­дичних питань, складали
коментарі до преторського права, підруч­ники з права. Праці видатних юристів
отримали правову силу і стали одним із джерел права.

У
посткласичний період було проведено велику роботу, спрямо­вану на упорядкування
нормативного матеріалу, його систематизацію.

Найбільше історичне значення мала кодифікаційна
робота, проведена у першій половині VI ст. за часів правління імператора
Східної Римської імперії (Візантії) – Юстиніана. За активної участі самого
імператора комісією під проводом магістрата Трибоніана було здійснено
всеохоплюючу кодифікацію права. Результатом її став відомий збірник римського
права Звід законів Юстиніана.