Тема 2. Держава та право Середньовіччя

Тема 2. Держава та право Середньовіччя

План:

1. Ранньофеодальна монархія

2. Станово-представницька монархія

3. Абсолютна монархія

1. Ранньофеодальна монархія

Суспільний та державний лад Франкської держави

Феодалізм був більш прогресивною, порівняно з рабовласни­цькою, суспільно-економічною формацією. Його економічною ос­новою була власність феодала на засоби виробництва (передусім на землю). При цьому безпосередній виробник (селянин) перебу­вав у цілковитій залежності від феодала.

Феодалізм як суспільно-економічна формація виник у два спо­соби:

перший – як результат внутрішніх суперечностей, що склалися в первіснообщинному суспільстві;

другий – в наслідок розкладу й ліквідації рабовласницької су­спільно-економічної формації.

Феодалізмові був властивий вищий рівень розвитку продуктив­них сил. У нових економічних умовах панівний клас не був зацікав­лений в експлуатації рабської праці, вона стала невигідною еконо­мічно. У період феодалізму основний виробник, позбавлений влас­ності на землю, все ж таки мав засоби виробництва, своє приватне господарство, але змушений був віддавати частину своєї праці, або її плодів – феодалові — власнику землі.

Феодальній суспільно-економічній формації відповідав феодаль­ний тип держави та права. Форми виникнення феодальної держави і права такі:

1) виникнення феодальної держави і права безпосередньо з роз­кладом родового ладу і зародженням класового суспільства (Русь);

2) трансформація рабовласницької держави і права у феодаль­ну державу і право (Візантія);

3) формування феодальної держави і права внаслідок завою­вання (Франкське королівство).

У своєму розвитку феодальна держава проминула кілька ета­пів, критерієм поділу на які є форма правління:

1) ранньофеодальна монархія (V-ІХ ст.);

2) сеньйоріальна монархія (Х-ХІІІ ст.);

3) станово-представницька монархія (ХІІІ-ХVІ ст.);

4) абсолютна феодальна монархія (ХVІ-ХVІІІ ст.).

У феодальних державах Західної Європи на верхньому щаблі ієрархічної структури суспільства стояв король, який вважався верховним власником землі. Він давав землю в «утримання» фео­далам вищого рангу, а ті, своєю чергою, наділяли землею феодалів нижчих рангів. Селяни перебували на найнижчій сходинці в суспільній ієрархії та були у феодальній залежності від феодалів. Подібна система відносин власності детермінувала й відповідний тип держави і права.

Феодальне право прийнято називати «кулачним» правом – правом сильного, покликаним забезпечити позаекономічний при­мус народу працювати на феодалів. Феодальне право заохочує свавілля і самоуправство феодалів, відкрито закріплює у своїх нор­мах переваги панівного класу, затверджує поділ суспільства на стани і передбачає спадковість належності до певного стану.

У феодальному праві немає поділу на галузі права. Натомість існував такий поділ: ленне (вотчинне) право, церковне (каноніч­не) право, доменіальне (королівське) право, міське (магдебурзь­ке) право.

Значний вплив на правові норми мали релігійні приписи. Для всіх без винятку феодальних держав було властивим панування релігій­ного світогляду та привілейоване становище служителів культу.

Характерною рисою феодального права була також рецепція римського права.

Виникнення ранньофеодальної держави у франків

Кінець IV – початок V ст. характеризувався тим, що народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку – період феодального типу держави і права. Початок середньовіччя збігся з масовою міграцією народів Європи – гунів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Це явище в історії дістало назву великого пере­селення народів. Виникали нові, зникали відомі етнічні групи і народності. Кордони Римської імперії постійно зазнавали нападів племен варварів – германців, салічних франків (жили в гирлі Рейну) та ін.

Спершу салічні франки оселялися на території Галлії – провін­ції Римської імперії, захищаючи її кордони. Після падіння Західної Римської імперії салічні франки на чолі з Хлодвігом І (465-511 рр.) 486 р. захопили Галлію, а потім підкорили населення, що жило в долині Рейну. Згодом війська Хлодвіга захопили землі королівства Бургундії, Тюрінгів на Ельбі та баварців на Дунаї. Владу франків визнали з часом і сакси. Так, у результаті завоювання сусідніх племен та їх підкорення виникло франк­ське королівство. Франки перебували на стадії ранньофеодального суспільства.

У державно-правовому розвитку держави франків вирізняють два періоди:

1) монархія Меровінгів (V-VII ст.);

2) монархія Каролінгів (VІІ-ІХ ст.).

Королівство франків досягло розквіту за часів правління Карла Великого (768-814 рр.), який прагнув створити єдину центра­лізовану державу через об’єднання германських племен із роман­ськими на засадах християнської віри. Він розширив територію франкського королівства, підкоривши сусідні землі, та спробував за допомоги церкви відновити Римську імперію. У 800 р. Карл Великий був коронований у Римі короною імператора, але дер­жава його виявилася недовговічною – розпалася після смерті ім­ператора.

У 843 р. у Вердені три брати, онуки Карла Великого, підписали договір (трактат) про поділ імперії на три частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовікові Німецькому (це майбут­ня Німеччина); західна – Карлові Лисому (Франція); Північна Ло­тарингія, Північна Італія – Лотареві (Італія).

Так Верденський трактат започаткував три європейські держа­ви – Францію, Німеччину та Італію.

Державний устрій

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. За часів династії Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. Керував королівським двором майордом, який мав у своєму підпорядкуванні сенешаля (управи­тель королівським двором), маршала(начальник кінноти), двірцевого графа, камерарія (завідував королівською скарбницею), референдарія (керував канцелярією), вікарія. Управлінська бю­рократія у франків ще не склалася. Суд не був відокремлений від адміністрації та підпорядковувався королю. Дедалі більшого впли­ву набувало духовенство. Після прийняття християнства церква швидко збагачувалася і стала великим землевласником. Церква відала питаннями шлюбно-сімейного права.

За Меровінгів система місцевого самоуправління зберігала за­лишки воєнної демократії. Королівство поділялося на адміністра­тивно-територіальні одинці – графства і сотні. Формальноко­роль здійснював управління всім господарством, а фактично на місцях правили його довірені особи.

За традицією скликали збори вільних людей (в сотнях), на яких розглядали різні провини, правопорушення і злочини. Судове мито збирали в королівську скарбницю.

Суспільний лад

Франки перебували на стадії ранньокласового феодального суспільства. Їхня община – марка – колективно володіла зем­лею, її члени були рівноправними вільними селянами – воїна­ми. Франки були знайомі з латиною, мали уявлення про рим­ське право, залучали до себе на службу римських поселенців.

Община складалася з великих сімей, між якими ще існували родинні зв’язки. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялася між общинниками. Заможні сім’ї мали рабів як хатню прислугу (патріархальне рабство) і напіввільних літів (хатніх ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, свинопаси, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила за­між за раба, вона втрачала свободу.

«Салічна правда» згадувала про алод – ділянку землі, володарі якої вийшли з общини. Але земля ще не була приватною власністю. Під алодом розуміли насамперед спадкове майно, як рухоме, так і не­рухоме. За «Салічною правдою», жінка не могла бути власником алода.

З розпадом селянської общини – марки – селяни потрапляли в залежність від великих землевласників – світських і духовних фео­далів. Перехід у залежне положення відбувалося у різних формах:

1) за проханням селянина про заступництво феодала – комендації;

2) з одержанням земельних наділів – прекаріїв, за які селяни повинні були відробляти панщину або сплачувати оброк;

3) з установленням незалежності від юрисдикції державної влади (судової, поліцейської, фінансової) – імунітети.

Так утверджувалися феодальні відносини васала і сеньйора, сюзерена. Право на користування землею, її утримання належало васалові, право власності – сеньйорові.

У VIII ст. за реформою Карла Мартела набули поширення бе­нефіції.Кінні дружинники короля за свою службу стали одержу­вати землю у довічне володіння. На відміну від алода, бенефіцій був умовним дарунком на період королівської служби. Відмова від військової служби, від рицарських походів позбавляла права на бенефіцій.

У цілому соціальна структура населення франкського королів­ства була такою:

1) король, королівські чиновники (родова знать);

2) феодали (світські й духовні);

3) вільне населення: вільні франки, вільні римляни;

4) напіввільні франки (літи), колони;

5) раби.

“Салічна Правда” – видатна пам’ятка ранньофеодального права.

«Салічна правда» – видатна пам’ятка ранньофеодального права салічних франків, складена на межі V-VI ст., після завою­вання франками римської провінції Галлії та прийняття християн­ства. У ній письмово закріплено перелік правових звичаїв салічних франків, які фіксували суспільний лад як родового, так і ранньо-класового суспільства.

Основними джерелами «Салічної правди» були:

1) звичаєве право;

2) королівські акти (капітулярії), що поширювалися на всю те­риторію держави і на підданих, містили загальні положення, регу­лювали суспільні відносини;

3) судові рішення (королів, рахінбургерів, тунгінів, графів, скабінів);

4) грамоти (формули), що фіксували різні цивільно-правові угоди;

5) рецепція римського права.

Характерна риса «Салічної правди» – формалізм: усі правові дії та акти відбувалися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло акт і дії законної юридичної сили.

Головне завдання «Салічної правди» – захист приватної власності панівної верхівки. Основна увага приділялися злочинам і покаранням. Під злочином розумілося заподіяння шкоди особі або майну, а також порушення королівського миру, під покаранням – відшкодування збитку потерпілому або членам його роду (композиції) та сплата штрафу (вергельду) королю за порушення королівського миру.

«Салічна правда» характеризувалася відсутністю загальних, абстрактних понять правопорушень і покарань. Вона мала казу­їстичний характер, тобто передбачала конкретні випадки правопо­рушень і відповідні покарання за них.

Здебільшого статті «Салічної правди» визначали покарання за крадіжку свиней, коней, собак, рабів, за підпал, пошкодження ого­рожі, за напади і грабежі та ін. Суворі покарання, великі штрафи встановлювалися за вбивство, тілесні ушкодження. Загалом пока­рання залежало від соціального і правового становища правопо­рушника. Наприклад, плата за відірваний ніс вільного франка ста­новила стільки ж, скільки коштувало життя літа.

«Салічна правда» не зафіксувала такого виду покарання, як страта. Це знаходимо лише в «Саксонському зерцалі» (початок IX ст.). Одним із найтяжчих і найбільш принизливих покарань, закріплених «Салічною правдою», було вигнання з общини, позбавлення прав на общинні землі, а фактично на життя.

Статті «Салічної правди» захищали честь і гідність жінки. За викрадення чужої жінки передбачався штраф 200 солідів (вартість 100 бичків); за вбивство жінки або хлопчика – 600 солідів, за по­биття вагітної жінки, що призвело до її смерті, – 700 солідів. Отже, жінка мала велику повагу в сім’ї та суспільстві франків, була під надійним захистом права.

Для злочинів і покарань за «Салічною правдою» були характер­ними такі риси:

1) кровна помста і вигнання з общини замінялися системою штрафів (композиція);

2) розмір штрафу встановлювався залежно від соціального і правового становища злочинця і потерпілого, а також статі, віку потерпілого;

3) привертає увагу надзвичайна суворість матеріального пока­рання – штрафу. Найнижчий штраф за крадіжку – 3 соліди, а за вбивство – 200 солідів (це при тому, що бик коштував 2 соліди). Штраф був ефективним засобом захисту приватної власності панів­ної верхівки, її прав і привілеїв.

Отже, «Салічна правда» встановлювала такі види злочинів: проти особи, проти власності, проти правосуддя, порушення коро­лівського миру. Основними видами покарання вона визначала штраф, конфіскацію майна, тілесні покарання, каліцтво, оголошен­ня винного поза законом, вигнання з общини. Смертна кара перед­бачалась у виняткових випадках до рабів або учасників повстань.

Отже, кримінальне право за «Салічною правдою» зберігало значні пережитки родового ладу, мало відкрито класовий характер щодо бідних і багатих, не містило загальних принципів призна­чення покарань, які в основному не залежали від наміру правопо­рушника.

Судовий процес за «Салічною правдою» мав змагальний та звинувачувальний характер. Цивільний і кримінальний процес здійснювалися в однаковій процесуальній формі. Процес починав­ся у присутності свідків з ініціативи приватної особи. Обидві сто­рони процесу мали формально однакові процесуальні права та обов’язки. Суд лише оцінював подані сторонами докази, а сам у збиранні судових матеріалів участі не брав. Судовий розгляд здійс­нювався з дотриманням суворих формальностей. Нез’явлення без поважних причин до суду, неправдиві свідчення, відмова свідків брати участь у процесі каралися штрафом.

Основними доказами вчинення злочинів у франків було затри­мання правопорушника на місці вчинення злочину, його власне зізнання (дозволялося катування рабів) і дані свідків. Крім того, «Салічна правда» передбачала підтвердження присяги обвинува­ченого родичами, друзями або сусідами. Вони засвідчували, що підозрюваний за своїми діловими вчинками і моральними якостями чесно і правдиво клявся в тому, що не скоїв протиправних діянь. Поширеним засобом доказу вини були ордалії (випробування) во­гнем, залізом, водою та ін.

У разі незгоди з рішенням суду відповідачів із привілейованої верхівки останнє слово належало королю.

Значення «Салічної правди» полягає в тому, що разом із збір­никами судових звичаїв германських племен баварців, саксів, вест­готів, бургундів та ін. вони дають об’єктивну інформацію про пере­хід від первіснообщинного ладу (безкласового) до феодального (класового) та про формування феодальної держави і права, зміни в державному устрої та суспільному ладі.

Золота Орда: державний та суспільний лад, право.

Наприкінці ХІІІ ст. з імперії Чингізхана виокремилося держав­не утворення, яке дістало назву Золотої Орди. Воно проіснувало в безпосередній близькості від руських князівств до кінця XIV ст.

Особливостями феодальних відносин тут були кочовий і напів­кочовий характер життя суспільства. Важливу роль відігравали племінні вожді. Державною релігією в Орді був іслам.

Родоплемінні відносини базувалися на кочовій ієрархії: хан, царевичі, беки, найони, тархани, нукери. Відповідно складалась і військова ієрархія монголо-татар, заснована за десятинною систе­мою: темники (від слова тьма – 10 тис), тисячники, сотники, деся­тники. Все військо складалося з важкої та легкої кавалерії.

Імперія Чингізхана була поділена на чотири улуси, на чолі яких стояли його сини. Золоту Орду очолював хан, який мав повнова­ження диктатора. Він обирався з’їздом монгольської аристократії – курултаєм. Органами державного управління були дивани, робо­ту яких координував голова уряду – візир. Вищими посадовими особами в улусах були еміри, в армії – бакоули і темники. Місцеве управління очолювали баскаки і даруги, які спиралися на числен­ний штат чиновників.

Після розгрому татаро-монголами руських князівств у першій половині ХІІІ ст. останні потрапили в становище данників Орди. Руські князівства зберегли свою автономію, церкву й адміністрацію, але змушені були сплачувати податки, збирання яких доручалося одному з князів. Це доручення закріплювалося видачею ханського ярлика. Одержання цього символу начебто давало великому князеві політичну і військову підтримку з боку Сарая (столиці Орди). Цю ситуацію вміло використовували князі, щоб посилити свою роль і вплив на інші князівства. Данина й побори, облік населення, каральні та поліцейські функції на території руських князівств здійснювали баскаки з військовими загонами.

Московська держава сприйняла деякі риси адміністративного управління, що їх використовували монголо-татари. Цей вплив позначився на системі й порядку оподаткування, формуванні ямської транспортної служби, організації війська і фінансово-казеного відомства.

Основним джерелом права Золотої Орди була “Велика яса Чингізхана» (1206 р.), яка містила в основному норми звичаєвого кримінального права, а згодом – норми шаріату.

Яса реально закріпила необмежену владу Чингізхана. Речове й зобов’язальне право перебувало в зародковому стані: політична влада і васальні відносини ототожнювалися з відносинами власності. Сімейні, шлюбні, спадкові відносини регулювалися правовим звичаєм і традицією (багатоженство, влада батька, мінорат, тобто пріоритет молодшого сина у спадкуванні).

Страта призначалася за різні види злочинів: непокору ханові, брехню в суді, подружню зраду, чаклунство та ін. У судовому процесі, крім показань свідків і присяг, застосовувалося катування, використовувалися засади кривавої поруки, групової відповідальності. Судову владу не було відділено від адміністративної. З посиленням ісламізації Орди виникали суди кадіїв та іргучі, які діяли на основі Корану.

Через внутрішні та зовнішні причини (боротьбу за владу і поразку біля Синіх Вод 1362 р.) Золота Орда в XV ст. розпалася. На території колишньої імперії Чингізхана утворилися: Казанське та Астраханське ханства, які нерідко ворогували одне з одним і в XVI ст. були завойовані Московською державою.