Абсолютна монархія
Зміст сторінки:
3. Абсолютна
монархія
Французький класичний абсолютизм.
Виникнення абсолютної монархії в різних країнах мало
свої особливості, проте загалом це відбувалося після досягнення такого рівня
розвитку продуктивних сил, за якого створювалися необхідні економічні,
соціальні та політичні передумови заміни станово-представницької монархії
абсолютизмом. Абсолютизм виникав у перехідні періоди, коли в надрах феодалізму
активізувався розвиток капіталістичних відносин, коли старий феодальний стан
розкладався, а середньовічний стан міщан перетворювався на сучасний клас
буржуазії. У той час відбувалося різке загострення класової боротьби, насамперед
між селянством і феодалами.
Зростання промисловості й торгівлі створювало нові
джерела прибутків монархів, що приводило до посилення їхньої фінансової
незалежності від органів станового представництва. Ставши самостійними у
фінансовому аспекті, монархи дістали можливість створити розгалужений,
потужний, лише їм підпорядкований бюрократичний апарат управління, регулярну
армію та професійну поліцію. Таким способом ліквідувалася залежність монархів
від органів станового представництва, які обмежували їхню владу, тому монархи
припинили скликати ці органи. Спираючись на помісне дворянство та буржуазію,
які були зацікавлені у зміцненні централізованої держави, монархи завдали
удару стародавній феодальній знаті і звели нанівець вплив
станово-представницьких органів. Абсолютизм – це завершальний етап у розвитку
феодальної монархії, остання форма феодальної держави і права.
Абсолютна монархія мала місце майже в усіх країнах
Західної Європи. Особливо яскраво вона проявилась у Франції. Зародження в
надрах феодалізму капіталістичного укладу зумовлювало зміни характеру
абсолютизму. У початковий період свого розвитку абсолютна монархія відіграла
прогресивну роль, сприяючи розвиткові мануфактурної промисловості, внутрішньої
та зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації держави. Потім
абсолютизм виступив у досить реакційній ролі – став на перешкоді цьому розвиткові, щоби не допустити зростання
могутності буржуазії, яка виявилася для нього небезпечною.
У Франції класичний абсолютизм характеризувався такими
основними рисами:
- розпуск Генеральних штатів,
підпорядкування королю Паризького парламенту; - необмежена
компетенція короля у виданні законів та указів; - повний
контроль королівської влади над усіма провінціями; - ліквідація
автономії міст; - створення розгалуженого
бюрократичного апарату чиновників; - скорочення
сфери сеньоріальної юстиції; - реорганізація
армії, поліції, суду; - призначення
на церковні посади королем.
Часом формування абсолютної монархії у Франції
вважається правління Людовіка XII. Французький абсолютизм зміцнювався,
використовуючи суперництво дворянства та буржуазії. Хоча держава залишалася
феодальною, на ранньому етапі абсолютизму сприятливі умови створювалися для
розвитку буржуазного господарства. Дворянство ні в XVI, ні в XVII ст. іще не
вбачало в буржуазії свого суперника і майбутнього переможця. Крім того, французькому
дворянству і загалом державі капіталістичний розвиток господарства приносив
чималу вигоду. Що ж стосується ставлення держави, дворян та буржуазії до
народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів
трудящих. Повстання селян, перші страйки підмайстрів придушувалися.
Розвиток французької держави відбувався за рахунок
жорстокої експлуатації селянства, робочого люду, оскільки конкурентоспроможність
французької буржуазії на зовнішніх ринках створювалася завдяки штучному
підвищенню цін на товари промислового виробництва на внутрішньому ринку та
зниженню цін на хліб і сировину, вироблені селянами.
Варто звернути увагу на те, що саме абсолютна монархія
створює могутній і розгалужений бюрократичний апарат, а також дієві засоби
примусу у вигляді постійної армії, поліції, суду. Тому така держава є потужним
знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніх виробників за допомоги
податків, системи державного боргу та інших вигаданих систем, чим загострює
класову боротьбу.
Державний устрій. Зміни в
класовій структурі французького суспільства, нова розстановка політичних сил
викликали важливі зміни у французькій феодальній державі. Розвиток
капіталістичного промислового виробництва сприяв зміцненню економічних і
політичних зв’язків між окремими провінціями країни і консолідації населення в
єдину націю. Подальше зміцнення соціальних сил, зацікавлених у єдності країни,
стало вирішальним чинником, який забезпечив завершення об’єднання Франції. До
початку XVI ст. Франція стала єдиною державою. Форма цієї держави – абсолютна
монархія. Французький абсолютизм характеризувався тим, що повнота державної
влади – законодавчої, виконавчої та судової – концентрувалася в руках
спадкового голови держави – короля. Йому підпорядковувався весь централізований державний механізм
(армія, поліція, адміністративний апарат, суд). У підсумку абсолютна монархія
завжди залишалася диктатурою феодалів, а її політика ніколи не йшла врозріз із
головними інтересами цього класу.
За правління Людовика XIV (друга половина XVII ст. –
початок XVIII ст.) французький абсолютизм досяг найвищого ступеня свого
розвитку. Концентрація всієї повноти державної влади в руках короля призвела до
припинення діяльності Генеральних штатів. Едикт 1641 р. зобов’язав Паризький
парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король дістав виняткове право
призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній організації.
Особливості абсолютизму в Англії та Німеччині.
Абсолютна монархія в Англії сформувалась, як і в інших
країнах Західної Європи, в період розкладу феодалізму і виникнення
капіталістичних відносин. У XIV ст. феодальна система господарства почала
розкладатися. До XVI ст. було закладено основу капіталістичного способу
виробництва. На відміну від абсолютної монархії, яка встановилася у Франції,
англійський абсолютизм мав свої особливості. Головна з них полягала в тому, що
поряд із сильною королівською владою в Англії продовжував існувати двопалатний
парламент. Окрім того, порівняно розвиненим було місцеве самоврядування, не
було постійної армії та великого бюрократичного державного апарату. Тож
англійський абсолютизм можна характеризувати як незавершений.
Державний лад. Вищими
органами влади і управління в період абсолютної монархії в Англії були король,
таємний радник і парламент. Що стосується реальної влади, то фактично вона перебувала
в руках короля. Він через численні, лише йому підпорядковані органи здійснював
законодавчу, виконавчу і судову владу.
Парламент Англії в XVI ст. прийняв низку законів, які
оголосили короля главою церкви. Після цього англійська церква перестала бути
самостійною і перетворилася на частину державного апарату. Місцеві органи влади
з установленням абсолютної монархії стали більше залежати від центральних
органів. Установився порядок призначення королем на всі посади в місцевих
органах і контролю центральних органів влади за діяльністю посадових осіб на
місцях. Тож у період абсолютизму було створено такий апарат управління, який
відповідав вимогам панівного класу феодалів.
Абсолютна
монархія в Німеччині мала свої особливості. В результаті
політичної роздробленості Німеччини, закріпленої Золотою буллою, до XVI ст.
абсолютна монархія утвердилася в кожному окремому князівстві. Це був князівський
чи обласний абсолютизм. Він посилився в результаті двох подій: Селянської
війни 1525 р. і Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Селянська війна 1525 р.
була найзначнішим антифеодальним рухом середніх віків у Німеччині. Її причини –
у посиленні гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин. Княжий
абсолютизм був реакційним. Якщо у Франції та Англії перехід до абсолютної монархії
забезпечив створення централізованої держави, то в Німеччині княжий абсолютизм
іще більше закріпив стан економічної та політичної роздробленості. Князі
звільнилися від військового обов’язку і не сплачували імператорові ніяких
податків. Імператорська влада перетворилася в почесне звання. Рейхстаг утратив
своє значення. Імператорський суд був зовсім безсилим.
Особливо яскраво абсолютизм королівської влади
проявився в Пруссії. Насамперед у цій частині Німеччини утвердилися бюрократизм
і дріб’язкова регламентація навіть приватного життя, що є характерним для
поліцейської держави. Основним принципом було повне ігнорування будь-яких
особистих прав громадян. Арешти, конфіскації, переслідування іновірців,
цензура приватного листування, втручання в особисте життя – все це знайшло
прояв у поліцейській системі управління. В Австрії, так само як і в Пруссії,
встановилася система поліцейської держави з пильним наглядом за кожним кроком
підлеглих.
Джерела та
основні риси права країн Західної Європи доби абсолютизму.
Право Франції. Писаним
джерелом права у Франції стали акти королівської влади: укази, едикти,
ордонанси. Спершу акти короля мали реальну силу тільки на території
королівського домену. Але з посиленням королівської влади їх
загальнообов’язкове значення поширилося на всю територію країни.
Особливо зросла роль королівських актів на початку
розвитку абсолютної монархії. У ХV-ХVІ ст. було видано низку ордонансів у
галузі кримінального права і процесу (наприклад, ордонанс 1670 р.), цивільного
права (1731 р.), у сфері торгівлі й мореплавства (1681 р.). У 1785 р. було
видано чорний кодекс про становище рабів у колоніях. Джерелом права, яке
вносило загальні засади в різноманітну систему звичаєвого права, було римське
право. Великий вплив на формування і розвиток права мали канонічне і міське
право.
До періоду абсолютизму належало завершення формування
системи злочинів і покарань. Злочини поділялися на три категорії:
1) злочини проти релігії: богохульство, атеїзм, єресь,
чаклунство тощо;
2) злочини проти держави: посягання на життя короля і
членів його сім’ї, зрада королю, посягання на безпеку держави;
3) злочини
проти приватних осіб.
Покарання в період абсолютизму переслідували
яскраво виражену мету – залякування і мали надзвичайно жорстокий характер.
Норми права не враховували відповідності між характером злочину і тяжкістю
покарання.
У період абсолютної монархії суд перетворився на
знаряддя королівської каральної політики. Цивільний процес відокремився від
кримінального, що було пов’язано із загостренням класової боротьби, посиленням
королівської влади і каральної політики. Обвинувальний процес (змагальний)
заступила нова форма, яка дістала назву слідчо-розшукової (інквізиційної).
Характерними
рисами нової форми процесу були такі:
1) право
порушення кримінальної справи перейшло від потерпілого до органів держави;
2) процес
поділявся на дві стадії: перша стадія – таємний розшук злочинця і проведення
необхідних слідчих дій з його викриття, що оформлювалися протоколами; друга
стадія – публічний і відкритий судовий розгляд, що теж перетворився в таємний;
3) серед
доказів панувала система формального доказування. Так, наприклад, повним
доказом уважалося показання лише двох свідків;
4) використовувалося
катування як засіб одержання визнання обвинувачуваного, оскільки визнання
вважалося основним видом доказу.
Право Англії. Відбулися
зміни у праві. Так, у галузі кримінального права було вироблено поняття «фелонія»,під якою спершу розуміли будь-яке порушення своїх обов’язків залежною від
феодала людиною. Дещо пізніше «фелонією» стали називати тяжкі карні злочини
(зокрема проти короля та його сім’ї, а також убивство, підпал, зґвалтування,
розбій, крадіжку). Основним видом покарання за фелонію була страта. У XIV ст.
з фелонії виокремився особливий вид злочинів — зрада. Статут 1352 р. розрізняв два види зради:
1) вища зрада, під якою
розуміли зраду королю і державі;
2) мала зрада, яка за суттю
не була державною зрадою. До державної зради належали:
- змова з метою вбивства короля,
королеви, їхнього старшого сина; - повстання проти короля або надання
допомоги ворогам короля; - вбивство
канцлера, скарбника або королівського судді; - підроблення великої або малої
королівської печатки, грошей, ввезення у країну фальшивих грошей.
За зраду призначали страту через повішення або
розривання на частини для чоловіків, спалення – для жінок. Страта супроводжувалася
конфіскацією майна.
Малою зрадою вважалися: вбивство слугою свого пана;
вбивство дружиною чоловіка.
Всі інші злочини, крім зради і фелонії, називалися «місдимінор» (проступки). До таких належали злочини, що стосувалися лише приватних осіб
і не зачіпали інтересів корони. За проступки не призначалися покарання у
вигляді страти і конфіскації майна.
Загалом у той час кримінальні репресії були спрямовані
насамперед проти пригнобленого і знедоленого народу. Особливо яскраво це
проявилось у «кривавому законодавстві», сутність якого К. Маркс розкрив таким
чином: «Сільське населення, насильно позбавлене землі, вигнане і в широких
розмірах перетворене на волоцюг, намагалися привчити, спираючись на ці жахливі
терористичні закони, дисципліні найманої праці шмаганням, клеймами,
катуваннями».
Ще в ХІІІ ст. Німеччина не знала єдиної правової системи: на кожній території існувало своє право, і
відносини стану регулювалися своїми правовими нормами. Зі створенням у 1495 р.
імперського суду римське право було визнане джерелом права всієї імперії.
«Кароліна». У 1532 р. рейхстаг прийняв
загальнонімецьке кримінальне й кримінально-процесуальне уложення – «Кароліну».
Вона мала класовий, феодальний характер та була спрямована на залякування
трудящих і терористичне придушення будь-яких виступів проти феодального ладу.
Смертна кара була основним видом покарання за більшість злочинів. Розрізнялася
проста страта – відсічення голови мечем і кваліфікована – повішення, спалення,
утоплення, четвертування, колесування, поховання заживо. Передбачалися
членоушкоджувальні, тілесні покарання, а також ганебні покарання, вигнання з
країни. У деяких випадках застосовувалися штрафи.
«Кароліна» затверджувала обвинувальний процес, який
поділявся на дві стадії: попереднє розслідування і судовий розгляд. Проводилося
загальне розслідування і спеціальне слідство. Приводи для загального
розслідування були такими: затримання злочинця на місці злочину, чутки, явка з
повинною. Спеціальне розслідування проводилося після того, як було зібрано
докази. Якщо обвинувачуваний не визнавав своєї провини, то суддя призначав
катування. Інквізиційний процес застосовувався в усіх землях Німеччини.
Причини
становлення абсолютної монархії в Росії, її особливості.
Утворення абсолютної монархії в Росії почалось у XVII
ст. Соціально-економічними передумовами формування абсолютизму, як і в інших
європейських країнах, було зародження в надрах феодалізму елементів нових
буржуазних відносин і загострення класової боротьби, яка вимагала зміцнення
державного апарату. Особливістю російського абсолютизму була слабкість
буржуазії в умовах феодально-кріпосницького ладу, який тривалий час панував у
Росії.
Економічною передумовою абсолютизму було
зростання продуктивних сил російського суспільства, зародження мануфактур,
становлення єдиного всеросійського ринку, що, своєю чергою, привело до
створення національних зв’язків і фактичного об’єднання всіх областей імперії,
земель і князівств у єдине ціле.
Соціальною передумовою була поява
«капіталістів-купців», які виступали ініціаторами утворення всеросійського
ринку. Тобто, у XVIII ст. національні зв’язки стали буржуазними. Крім того,
мало значення зростання дворянства – соціальної бази абсолютної монархії,
зміцнення його економічного становища і політичного впливу.
Політична передумова абсолютизму – різке
загострення класової боротьби (зокрема повстання С. Разіна), яке спонукало
феодалів шукати порятунку в установленні абсолютизму як форми правління,
найбільше спроможної придушити опір селян і тримати їх у покорі.
Організаційні передумови абсолютизму:
створення постійного війська, бюрократії, підпорядкування церкви державі, а
також зміцнення бюджету, фінансова самостійність царської влади, що, власне,
і дозволило цареві покінчити з органами, які обмежували його владу. Перестали
збиратися Земські собори, зійшла нанівець влада Боярської думи.
Абсолютизм у Росії зберігався до революції 1905-1907
рр. Це зумовило формування в Росії буржуазної монархії.
Суспільний
та державний лад Росії XVIII ст.
Дворяни. Соціально-економічна консолідація
класу феодалів у Росії була пов’язана з розвитком правового режиму феодального
землеволодіння протягом XVII ст. Процес зрівняння правового статусу маєтків і
вотчин завершився на початку XVIII ст.
За царювання Петра І зник і поділ панівного класу на
численні станові групи – бояр, дворян, дітей боярських і т. ін. Табель про
ранги (1722 р.) повністю усунув попереднє станове групування всередині
класу феодалів і замінив його новим поділом. Консолідація дворянства у
клас-стан супроводжувалася посиленням замкнутості цієї соціальної групи.
Набуття статусу дворянина стало справою дуже складною. Проте панівний клас не
міг існувати без поповнення. Природне поповнення за рахунок народження було
недостатнім. Не випадково вже Табель про ранги (1722 р.) дозволяв одержати дворянство
за вислугою – на військовій або цивільній службі. Згодом статус дворянства
став надаватися особам, які здобули освіту, а також вклали великий капітал у
промислове чи сільськогосподарське виробництво. Можливості переходу до стану
дворянства то розширювалися, то звужувалися, але існували в усі часи, аж до
скасування станових привілеїв у жовтні 1917 р.
За Петра І доступ у дворянство був досить широким, і
заповзятливі люди цим користувалися. Щоправда, після Маніфесту про вільність
дворянства, коли шляхетні дворяни масово залишали службу, а їхні посади в
державному апараті звільнялися, відкрилася дорога до чинів, а значить, і до
дворянства, різночинцям. Стурбована верхівка вжила заходів для того, щоб
обмежити це право. Маніфест про вільність дворянства називав дворянство головною
державною ланкою. Дворяни поділялися на спадкових і особистих, їм належало
монопольне право на володіння населеними селянами землями. Виняток із цієї
монополії складали лише власники посесійних селян. Але їхнє право на експлуатацію
кріпосних мало суто цільовий характер: посесійно селяни приписувалися до
мануфактури і могли використовуватися лише для роботи на ній. У той період
відновлювалася повнота прав земельного власника на надра, ліси і води, дещо
обмежена в загальнодержавних інтересах за Петра І, – це було основним джерелом
прибутків і добробуту поміщиків.
На початку XVIII ст. набуло поширення інше законне
джерело коштів – плата за військову і цивільну службу. Згідно з Табелем про
ранги встановлювалися відповідні посадові оклади.
Остаточне оформлення дворянства як стану, розпочате
указами Петра І 1695-1703 рр., було здійснене Указом про єдиноспадкування (1714
р.), за яким маєтки були прирівняні до вотчин і закріплені за дворянами на
правах власності.
Як зазначалося вище, основними джерелами поповнення
дворянства були народження і вислуга. Діти дворянина були дворянами на
підставі народження. Одержання дворянства за вислугою передбачалося Табелем
про ранги. Відповідно до цього Табеля всі, хто перебували на державній службі
(цивільній, військовій і військово-морській), були поділені на 14 рангів і
чинів. Для одержання спадкового дворянства потрібно було мати чин 8-го класу.
Ті, хто отримали чини нижчих класів, ставали тільки особистими дворянами.
Головним обов’язком дворянства вважалася державна
служба. У цьому, власне, й полягало соціальне призначення цього класу. Особливо
примушував дворян до служби Петро І.
Треба сказати, що державна служба була не лише
обов’язком, а й привілеєм панівного класу. Держава вживала заходів до того,
щоби високі посади в державних установах, командні посади в армії заміщалися
дворянами. Проте небажання дворян служити приводило до того, що державний
апарат постійно поповнювався різночинцями, які за службу інколи одержували
особисте дворянство. Дворяни вели завзяту боротьбу за скасування обов’язкової
для них довічної військової служби з нижніх чинів, установленої за Петра І.
Уряд змушений був йти на поступки. Спершу Указом від 24 лютого 1727 р. було
дозволено відпускати частину офіцерів і солдатів із дворян з військової служби
до їхніх сіл для ведення господарства. Потім (у 1731 р.) було створено
спеціальний військовий навчальний заклад (шляхетський корпус) для дворян, по
закінченні якого вони одержували офіцерський чин і в такий спосіб звільнялися
від обов’язку служити в нижчих чинах.
18 лютого 1762 р. було видано маніфест «Про
дарування вільності і свободи всьому російському дворянству», за яким
дворяни у невоєнний час повністю звільнялися від військової служби. А 1783 р.
вони домоглися скасування Указу «Про єдиноспадкування» (хоча зрівняння вотчин
з маєтками зберігалося).
Привілеї дворян було остаточно закріплено в «Грамоті
на права, вільності і переваги шляхетного російського дворянства», виданій
21 квітня 1785 р. Вона підтвердила звільнення дворян від обов’язкової служби,
платежу податей, постійної повинності та тілесних покарань. За дворянством
зберігалося монопольне право володіння землею і кріпосними душами. Було
створено повітові та губернські дворянські зібрання, які захищали інтереси
дворянства.
Дворянство було поділено на шість розрядів залежно від
способу одержання дворянського звання.
Духовенство. Духовенство,
яке поділялося на чорне (чернецтво) та біле (парафіяльне), експлуатувало селян
нарівні зі світськими землевласниками. Воно являло собою не лише серйозну економічну,
а й політичну силу, підтримувало феодально-абсолютистський лад. Перебільшуючи
своє значення, церква іноді намагалася протиставити себе державній владі (це
можна сказати, наприклад, про патріарха Никона).
За Петра І було здійснено заходи, які мали на меті
обмежити вплив церкви на державні справи, перетворити духовенство в розряд
служивих людей, які перебували б у веденні державної установи – Духовної
колегії.
Селяни. Основний поділ тримався лінії належності
селян тому або іншому власникові, тобто суб’єкта права власності на селянина.
Дослідники розрізняють чотири основні групи власників селян: феодальну
державу, церкву та її організації, правлячу династію та окремих феодалів.
Відповідно селяни поділялися на державних, економічних, палацових і
поміщицьких. Ці групи, своєю чергою, діляться на дрібніші.
Селянство також стало по-своєму замкнутим станом.
Кожен, хто уважно розгляне становище Росії за Петра І, посміється з більш ніж
дитячої думки, що Петро міг звільнити селян. Але він не міг байдуже дивитися на
зловживання, які обтяжували землеробську працю. Засоби до поліпшення
економічного побуту хліборобів Петро І шукав у позбавленні поміщиків стимулів
до гноблення селян.
У 1719 р. було видано указ наглядати, щоби поміщики не
розоряли своїх селян. Тих, хто зловживав, належало відлучати від управління
маєтками і передавати його родичам. У 1721 р. Петро видав указ, який заборонив
роздрібний продаж селян і дворових, тобто не дозволялося відлучати дітей від
батьків. Такого продажу, йшлося в указі, в усьому світі не водиться. Недоумкуватих
поміщиків, непридатних ні до науки, ні до служби, наказувалося після огляду в
Сенаті відлучати від управління і не дозволяти одружуватися.
Але якщо до дворянського стану важко було вступити, то
із селянства ще важче було «виступити», подолати перепони, поставлені
законодавством. Найпростішим засобом виходу із селянства була рекрутчина (з
1699 р. по 1714 р. – 330 тис. для довічної служби). За часів Петра І кріпакам
дозволялося вступати до армії й добровільно. За його спадкоємців обговорювалося
питання про скасування такого способу виходу із селянства, проте інтереси
армії перемогли.
Найчисленнішою і найбезправнішою групою були приватновласницькі
селяни. Їхнє становище різко
погіршилось у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. Кріпосне право в Росії досягло
апогею, перетворившись у щось схоже на рабство.
Від приватновласницьких помітно відрізнялися державні
селяни. Існує думка, що їх навіть можна вважати особисто вільними. Ця позиція,
правда, не є загальновизнаною. Так чи інакше, але державних селян принаймні не
продавали, хоч їх можна було разом із землями обмінювати й закладати. Самі
вони могли орендувати і купувати землю, тримати промисли. Допускалися зміна
місця проживання і навіть перехід державних селян в інші стани. Не випадково
одним із гасел селянської війни 1773-1775 рр. було перетворення селян
поміщицьких на державних. Водночас державних селян можна було насильно
переселяти, приписувати до заводів та іншими способами розпоряджатися їхньою
долею.
Секуляризація церковних земель (вилучення з володіння
церков, монастирів) привела до виникнення категорії економічних селян. Селяни
духовних феодалів і раніше піддавалися меншій експлуатації, ніж
приватновласницькі. Тепер же економічні селяни, яких налічувалося близько
мільйона, наблизилися за своїм статусом до державних селян.
Кілька категорій складали палацові селяни – в
основу їх поділу було покладено вид виконуваної роботи.
Міське населення. Реформи XVII
– початку XVIII ст. привели до консолідації в єдиний стан і міського населення.
Проте його структура була значно складнішою, ніж структура сільського населення.
За регламентом Головного магістрату (1721 р.) було здійснено поділ
міського населення на дві категорії – «регулярні громадяни» і «нерегулярні
наказові».
Окрему групу міського населення становили купці. «Грамота
на права і вигоди містам Російської імперії» від 21 квітня 1785 р. розмір
капіталу, потрібного для зачислення до купецтва, підвищила до 1000 рублів.
Загалом усі тогочасні стани Росії поділялися на дві
великі категорії – податне і неподатне населення. Подібний поділ дозволяв
чітко розмежувати привілейовані і непривілейовані групи, експлуататорів і
трудящих. Переважну більшість суспільства складало податне населення.
Державний лад Російської імперії
Імператор. Ніштадтський мир поклав край
Північній війні, яка тривала з 1700 р. по 1721 р. Росія затвердилася на
Балтійському морі. На підставі перемоги Петро І був проголошений імператором і
за рішенням Сенату став іменуватися Петром Великим, а держава – Російською
імперією. Доти в Європі був лише один імператор – Священної Римської імперії.
Вже у XIX ст. замість Римської з’явилися імперії Французька, Австрійська,
Німецька. Але Петро на ціле століття випередив це явище.
Абсолютизм у Росії дістав законодавче оформлення у
тлумаченні до 20-го артикулу Військового статуту, де йшлося, що «його
величність є самовладний монарх, який нікому на світі про свої справи відповіді
дати не повинен, але силу і владу має… по своїй волі і благомислію
управляти». У Духовному регламенті було сказано: «Імператор всеросійський є
монарх самодержавний і необмежений. Коритися його верховній владі не лише за
страх, але й за совість сам Бог велить». Аналогічні визначення містилися в Морському
статуті (1720 р.) Тож правовий статус абсолютного монарха було закріплено.
Розрив зі старими правовими традиціями позначився на
зміні порядку спадкування престолу. З політичних мотивів законний спадкоємець
престолу (царевич Олексій) був позбавлений права спадкування. У 1722 р. було
видано Указ про спадкування престолу, який затвердив право монарха з власної
волі призначати спадкоємця престолу.
Воля монарха визнавалась єдиним юридичним джерелом
закону. Законодавчі акти видавалися або самим монархом, або від його імені
Сенатом. Монарх був джерелом усієї виконавчої влади і главою всіх державних
інституцій. Його присутність у певному місці припиняла дію адміністрації, і
влада автоматично переходила до монарха. Він затверджував усі основні посади і
надавав чини.
Монарх був верховним суддею і джерелом усієї судової влади.
Його рішення скасовували будь-які інші. Монархові належало право затвердження
смертних вироків і помилування. Він міг вирішувати справи, не врегульовані
законодавством і судовою практикою, – достатньо монаршої волі.
Імператор був також верховним головнокомандувачем
армії, відав формуванням полків, призначенням офіцерів, установлював порядок і
плани бойових дій.
Монарх був юридично і головою церкви. Він вирішував
питання організації церковного життя, призначення ієрархів. Церква втратила
свою роль ідеологічної опозиції світській владі: будь-які рішення монарха не
підлягали обговоренню.
Сенат. Головним органом управління за Петра
І був урядовий Сенат. Порядок ведення справ у Сенаті дістав остаточне оформлення
в указі від 27 квітня 1722 р. «Про посаду Сенату». Спочатку Сенат мав статус надзвичайного і тимчасового
органу. Проте вже незабаром Сенат набув характеру органу вищого державного
управління.
Сенат складався з дев’яти сенаторів, призначуваних
імператором незалежно від їхнього походження, звання і чину. Після заснування
колегій до складу Сенату входили всі президенти колегій, що, втім, незабаром
було скасовано. Сенат мав канцелярію на чолі з обер-секретарем. У Москві було
засновано особливу сенатську контору для вирішення малозначних справ. Але Петро
не хотів відмовлятися від ідеї виборів, яку реалізував повсюди – у цивільній та
військовій службі. Сам Петро був присутнім на виборах і навчав, як це робити:
Сенат обирав за участю генералітету членів колегій і 100 виборних від дворян.
Вищі чини Сенат обирав балотуванням, а нижчі – просто призначав.
Зазвичай право вибору було тяжким обов’язком, якого
всі намагалися позбутися. Петро велів дворянам обирати збирачів податків, або
земських комісарів, але дворяни ухилялися – відправляли прикажчиків. Петро
заборонив це і всіх зобов’язав обирати. Боротьба була складною. «На душу Петра
Олексійовича часом находила така чорна хмара, що він замикався і нікого не
допускав до себе».
Посадові особи. При Сенаті
працювала група посадових осіб, які, в основному, виконували функції нагляду.
Серед них найбільше значення мали фіскали, які повинні були «над усіма
справами в таємниці доглядати і провідувати про неправий суд, також у зборі
скарбниці й іншого». Їх очолювали (з 1723 р.) генерал-фіскал з
помічником – обер-фіскалом. Мережа фіскалів охоплювала всі установи
Російської імперії. Посади фіскалів заміщалися головним чином з нових людей, що
висунулися за правління Петра.
При Сенаті було також уведено посаду генерал-ревізора,
а після її ліквідації (1722 р.) – генерал-прокурора, у віданні яких були
прокурори при колегіях і надвірних судах. Обов’язок генерал-прокурора полягав у
тому, щоби «бути оком государевим». Саме він ставив на обговорення всі справи,
попередньо їх переглянувши. Йому належало право опротестування неправильних
або незаконних розпоряджень Сенату.
Була при Сенаті створена і посада рекетмейстера (1720
р.). Головний його обов’язок полягав у прийнятті скарг на дії колегій та
доповідь по них Сенату. Скарги могли подаватися на неправильність або
зволікання з рішенням (тяганину).
У 1722 р. було засновано посаду герольдмейстера, який
вів списки дворян і наглядав за їхньою службою.
При Сенаті працювали також комісари від губерній – по
два від кожної, які забезпечували зв’язок із губернською владою.
Згодом Сенат перетворився на постійно діючий орган
влади з широкими повноваженнями:
- здійснювати керівництво і контроль
за роботою державного апарату; - контролювати
правосуддя, приймати апеляції; - керувати
збиранням і витратами податків; - відати
торгівлею; - видавати закони
(до 1722 р.).
Після 1775 р. за Сенатом зберігалася компетенція
вищого судово-апеляційного органу.
Церковними справами відали Духовна колегія і
Монастирський приказ – цілком бюрократичні органи. У 1721 р. було утворено Святійший
синод, який став найвищим органом церковного управління.
У 1689 р. було створено особливий Преображенський
приказ, який не вписувався в систему інших приказів. З 1697 р. в ньому
зосередили розшук і суд у найважливіших політичних і військових справах. Згодом
він перетворився на центральний орган політичного розшуку та був
підпорядкований Сенатові поряд з іншими колегіями.
У 1699 р. заснували Бурмістерську палату, або
Ратушу, за допомоги якої передбачалося поліпшити надходження до скарбниці
податків і вироблення загальних умов промисловості й торгівлі в містах.
Наприкінці 1717 р. почала складатися система
колегій. Сенат призначив президентів і віце-президентів колегій, визначив
штати і порядок роботи. Крім керівників, до складу колегій входили чотири
радники, чотири асесори (засідателі), секретар, реєстратор, перекладач і
піддячі. Спеціальним указом наказувалося з 1720 р. почати ведення справ «новим
порядком».
Вже у грудні 1718 р. було прийнято реєстр колегій:
іноземних справ, казенних зборів, юстиції, ревізійна (бюджетна), військова,
адміралтейська, комерційна (торговельна), штатс-контора (ведення державних
витрат), бергколегія і мануфактур-колегія (промислова і гірничодобувна).