Держава та право Франції (XVIII–XIX ст.)

3. Держава та право Франції
(XVIII–XIX ст.)

Буржуазна революція 1789-1794 рр. : причини, особливості та основні етапи.

Буржуазна
революція XVIII ст. у Франції порівняно з нідерланд­ською революцією XVI ст. і
революцією XVII ст. в Англії була більш послідовною і радикальною щодо
скасування феодально-абсолютистського ладу. Вона, власне, відкривала нову епоху
рево­люцій 1789-1871 рр., а за часом майже збігалася з американською
революцією.

В останній чверті XVIII ст. феодальний лад у Франції
остаточ­но зжив себе, а режим абсолютної монархії гальмував розвиток
продуктивних сил.

У Франції
носієм нових виробничих відносин був третій стан, на відміну від Англії, де,
крім буржуазії, склалася особлива соціаль­на категорія – нове дворянство
(джентрі) – представники класу феодалів, які обуржуазилися. Процес формування
капіталістичних відносин у Франції відбувався значно повільніше, ніж в Англії.
Привілейовані стани – дворянство і духовенство – складали незнач­ну меншість
усього населення.

Влада короля
була безмежною. Існувало юридичне обґрунтування божественного походження
королівської влади, відповідно до якого король зобов’язаний звітувати за свої
дії лише перед Бо­гом. У руках короля зосередилася законодавча, виконавча і
судова влада. Воля короля вважалася законом. За власним розсудом він оголошував
війни, укладав договори з іноземними державами, розпоряджався скарбницею і
майном підданих, призначав і зміщав міністрів і чиновників, послів і офіцерів,
видавав, змінював і ска­совував закони, карав і милував. Генеральні штати не
скликалися з 1614 р., а управління державою здійснювалося за допомоги вели­чезної
бюрократичної машини, що підпорядковувалася лише ко­ролю. Структура центральних
органів держави була надзвичайно складною. Будь-який опір королівському
абсолютизму жорстоко карався. Протягом двохсот років розвитку абсолютистського
режиму у Франції влада монарха розширювалася, зміцнювалася і в часи царювання
Короля-сонця, як називали Людовіка XIV (1643-1715 рр.), досягла найвищого
розквіту.

Сваволя
королівської влади, привілеї дворянства і духовенства, феодальні побори і
непосильні податки, феодальна власність на землю, обмеження купівлі-продажу
землі, численні внутрішні мит­ниці і зростання незліченних митних зборів,
цеховий лад і пов’я­зана з ним регламентація виробництва, королівські монополії
в галузі торгівлі й мануфактур, політичне безправ’я, феодально-абсолютистська
політика і діяльність церкви – стали основними при­чинами революції.

Політичним
авангардом третього стану була буржуазія,
яка перетворилася до кінця XVIII ст. на могутню силу. У руках буржуазії було
зосереджено величезні багатства, торгівлю, промисловість. Спільним прагненням
усіх соціальних груп, які входили до складу третього стану, починаючи від
міської бідноти і закінчуючи верхів­кою класу буржуазії, був протест проти всієї
феодальної системи. Протест цей вилився у прагнення ліквідації абсолютної
монархії та станової нерівності. Основною рушійною силою революції мав стати
народ, але селянство було неорганізованим і розрізненим, не мало чітких
економічних і політичних цілей. Робітничого класу, власне, не було. Тож єдиною
суспільною силою, спроможною очо­лити боротьбу проти феодальної системи, стала
буржуазія.

Характерно, що задовго до революційних подій склалася
про­гресивна ідеологія, яка виражала антифеодальні вимоги. Ця могут­ня ідейна
течія, спрямована проти феодалізму, що увійшла в істо­рію під назвою
Просвітництва, дала світові низку блискучих імен – Вольтера, Монтеск’є, Маблі,
Дідро, Руссо, Гольбаха, Мореллі, Гельвеція та багатьох інших.

Прелюдією французької революції кінця XVIII ст. стали
чис­ленні й потужні народні повстання, в яких селянство виступало разом із
міською біднотою. Революційна ситуація набула особли­вої гостроти через те, що
кілька неврожайних років спричинили голод, який у деяких провінціях доходив до
крайньої межі. Революційну ситуацію у Франції загострила також фінансова криза.
У другій половині XVIII ст. уряд Людовіка XVI, останньо­го представника
французького абсолютизму, поставив Францію перед реальною загрозою фінансового
банкрутства. Марнотратна політика королівського двору призвела до того, що
скарбниця спорожніла, а державний борг Франції сягнув величезних роз­мірів.

Відстроченням краху могло стати обкладення державними
по­датками привілейованих станів – дворянства і духовенства. Най­більш
далекоглядні представники правлячих кіл Франції пропону­вали королю вдатися до
цього останнього засобу. Але, не бажаючи порушувати багатовікову традицію і
побоюючись конфлікту з ти­ми, хто був опорою абсолютизму, Людовік XVI відхилив
ці пропозиції. Спроба поставити це питання на зборах вищої аристократії в 1787
р. виявилася невдалою. Вирішено було провести засідання станово-представницької
установи – Генеральних штатів, які не скликалися протягом півтора століття.

5 травня
1789 р. почалося засідання Генеральних штатів, на якому належало вирішити лише
одне життєво важливе питання: про способи й можливості подолання фінансової
кризи, тобто пи­тання про нові державні податки.

За давньою
традицією голосування на засіданні Генеральних штатів відбувалося по станах
(один стан – один голос), незважаю­чи на вимогу депутатів третього стану
голосувати персонально. У ситуації, що склалася, стара система голосування
заздалегідь забезпечувала перевагу дворянству і духовенству, які виступали
єдиним табором.

Перший етап революції. Засідання Генеральних штатів вили­лось у відкритий
політичний конфлікт між королем і привілейова­ними станами, з одного боку, і
третім станом – з іншого. Конфлікт цей завершився тим, що 17 червня 1789 р.
депутати від третього стану оголосили себе Національними
зборами на тій підставі, що третій стан є переважною більшістю французької
нації. Національні збори проголосили
себе вищим представницьким і законо­давчим органом усього народу Франції.

Уряд Людовіка XVI зачинив перед депутатами
Національних зборів двері залу засідань. Зібравшись в одному з версальських
палаців, Національні збори проголосили себе Установчими збо­рами, тобто органом, покликаним установити
новий політичний лад. Спроба розігнати ці збори викликала повстання народу в
Парижі, проти якого було спрямовано королівські війська. Міська біднота,
ремісники, торговці, представники інтелігенції, дрібна буржуазія піднялися на
боротьбу і 13 липня 1789 р. створили орган міського самоврядування, названий Паризькою
комуною. Неза­баром було
організовано цивільну гвардію – армію повсталого на­роду.

Збройне повстання 14 липня 1789 р. і взяття Бастилії викликали
широкий резонанс по всій країні. Приклад Парижа наслідували ба­гато інших міст
Франції, де також створювалися органи державного самоврядування і формувалися
загони цивільної гвардії. У другій половині липня всі соціальні категорії, які
входили до складу тре­тього стану, виступили єдиним фронтом, оскільки їх
згуртувало прагнення до ліквідації феодальної системи. Буржуазія на першому
етапі революції відіграла керівну роль, спираючись на підтримку всього третього
стану.

Установчі
збори розпочали діяльність із видання декрету про ліквідацію старого
адміністративного поділу французького коро­лівства. Надзвичайно важливе
значення мали також декрети, спрямовані на ліквідацію феодального земельного
режиму. Було урочисто проголошено, що «феодальний режим цілком знищено». Але
декрети з аграрного питання ліквідували лише другоряд­ні феодальні повинності
селян. Найбільш тяжкі повинності, які впродовж багатьох століть гнітили
селянство, зберігалися. Так, зокрема, панщина і поземельний чинш підлягали
викупові. Зго­дом декрети, прийняті в березні 1790 р., визначили дуже складні
умови викупу селянами цих феодальних повинностей. Отже, вирішення аграрного
питання мало значною мірою декларативний характер.

А от проблему церковних володінь розв’язали
радикально. Като­лицька церква була власником величезних земельних багатств,
найбільшим феодалом королівства. Установчі збори декретами, виданими в
червні-листопаді 1790 р., поставили церкву під конт­роль держави: було введено
цивільний устрій церкви, скасовано церковну десятину. Земельні володіння
церкви, що перейшли у власність держави, виставили на розпродаж. Крім того,
було значно обмежено сферу церковної юрисдикції: із ведення католи­цької церкви
вилучено такі функції, як реєстрація народження, шлюбів, смерті тощо. Посади
священиків, як і посади світських осіб, стали виборними. Священики почали
одержувати платню від держави нарівні з іншими посадовими особами. При вступі
на по­саду вони зобов’язувалися складати присягу, як і інші державні службовці.

Велике значення для розвитку капіталістичних відносин
мали декрети Установчих зборів, які ліквідували різні феодальні обме­ження
(систему внутрішніх митниць, цехів тощо). 19 червня 1790 р. збори прийняли
декрет про скасування спадкових дворянських титулів і станового поділу
суспільства.

Найважливішим програмним документом французької рево­люції
стала Декларація прав людини і громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 р., яка згодом увійшла до Конституції 1791 р. Декларація
спиралася на положення теорії природного
права. Вона починалася з преамбули, містила ідеоло­гічне обґрунтування
вчення про невід’ємні права кожної людської особистості, даровані їй самою
природою.

У першій статті зазначалося: «Люди народжуються і
залиша­ються вільними і рівними в правах». Цим іще раз підкреслюва­лося
скасування будь-яких станових привілеїв. Метою держави проголошувалося
забезпечення природних прав людини, до яких, передусім, належали свобода,
власність, опір гнобленню та без­пека.

У Декларації прямо не згадувалося про форму правління,
але йшлося про те, що «джерело суверенітету ґрунтується, власне, в нації», і що
жодна корпорація та окрема людина не можуть мати у своєму розпорядженні владу,
яка не виходить явно від нації. Вища законодавча влада доручалася представницькому
органові, який повинен був виражати волю народу. Стаття 6 буквально
формулювала: «Закон є виразом загальної волі».

Один із пунктів Декларації містив принцип
обґрунтованого арешту, здійснюваного лише на підставі відповідного закону. Впер­ше
цей принцип було проголошено в Англії в XVII ст. у знамени­тому «Хабеас корпус
акті». Він закріпив одну з найважливіших процесуальних гарантій. Декларація
встановила принцип презумп­ції невинуватості, на противагу феодальному праву з
його презумп­цією винуватості.

Вперше в історії було проголошено такі громадянські
права, як свобода слова, свобода совісті, свобода преси.

У 17 статтях Декларації в узагальненому вигляді було
сфор­мульовано принципи майбутнього конституційного устрою су­спільства.
Декларація була дуже прогресивним документом для свого часу, оскільки буржуазія
в той період виступала від імені всього народу. Це обумовило антифеодальну
спрямованість Декларації. Але класова сутність Декларації прав людини і громадя­нина
чітко проявилась у тому, що буржуазія понад усі інші свобо­ди і принципи
ставила право приватної власності – «недоторканне і священне».

У 1791 р. на основі Декларації прав людини і громадянина було розроблено і прийнято першу
в історії Франції Конституцію. Вона
закріпила політичне панування великої буржуазії, яка пішла на певний компроміс
із дворянством, установивши у Франції консти­туційну
монархію.

Законодавча влада належала однопалатним Національним
зборам. Король не мав права
розпускати ці збори. Їх депутати ма­ли право недоторканності. До компетенції
Національних зборів було віднесено законодавство, заснування нових державних
посад, вищу фінансову політику, вирішення питань війни і миру.

Виконавча
влада відповідно до Конституції вручалася королю.
При цьому підкреслювалося, що «король править лише на підставі закону, і лише
ім’ям закону він може вимагати покори». Місцеві органи управління були
виборними. Суд оголошувався незалежним від законодавчої та виконавчої влади.
Було введено цензове вибор­че право.

Порівняно з
Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Конституція 1791 р. являла собою
крок назад, оскільки вона відхо­дила від демократичних принципів у питанні
правління, зберегла у Франції монархію. Рівність усіх перед законом,
проголошена в Декларації, відкрито була замінена в Конституції політичною нерів­ністю
(запроваджено високий майновий ценз).

Після прийняття Конституції 1791 р. революція для
великої бур­жуазії закінчилася, оскільки головної мети – завоювання політич­ної
влади – було досягнуто.

Конституція 1791 р. діяла до серпня 1792 р. Протягом
цього періоду, що становив перший етап революції, у процесі розмежу­вання
третього стану склалися основні політичні угруповання. Так виникли партії, які
виражали певні позиції різноманітних прошарків буржуазії. Інтереси великої
буржуазії, яка була прихильницею конституційної монархії, виражала партія
фельянів. Середня буржуазія,
переважно торгово-промислові кола, була представлена жирондистами. Партією дрібної буржуазії, яка
єдналася з народом, були якобінці.
Останнє політичне угрупо­вання було найбільш революційним і ставило
перед собою завдання широких демократичних перетворень. До складу Паризької ко­муни
входило чимало представників якобінської партії, що знач­ною мірою визначило
характер її діяльності.

Влітку 1792 р. проти французької революції було кинуто
об’єд­нані сили європейських держав. Тоді ж у самій Франції готу­валася
контрреволюційна змова, очолювана королівським двором Людовіка XVI.

У цій складній зовнішній і внутрішній ситуації, коли
революції загрожували сили феодальної реакції, народ під керівництвом яко­бінців
піднявся проти монархії. Перед загрозою вторгнення до Парижа коаліційних армій
керівництво повстанням народу пере­брала Паризька
комуна.

Другий етап революції. 10 серпня 1792 р. влада в Парижі пов­ністю перейшла до
рук Паризької комуни. Людовіка XVI було заарештовано за обвинуваченням у
контрреволюційній змові. За­кінчився період конституційної монархії. Франція
стала республі­кою. Конституція 1791
р. втратила чинність.

Після повалення монархії було створено тимчасовий
орган ви­щої влади – Національний конвент, обраний на основі нового, загального (для чоловіків) виборчого
права, набагато демократичнішого, ніж за Конституцією 1791 р.

Більшість на виборах до Конвенту здобула партія
жирондистів, тож до влади доступилася середня буржуазія в особі цієї партії.
Виконавчу владу було передано тимчасовому урядові, названому Тимчасовим виконавчим комітетом.

Жирондисти
не лише не прагнули до подальшої революційної боротьби і демократичних
перетворень, але, навпаки, вважали для себе революцію завершеною. За короткий
відтинок часу вони пе­ретворилися на контрреволюційне угруповання.

Короля Людовіка XVI стратили за вироком революційного
суду народу. Незалежно від політичної позиції правлячої партії жирон­дистів
народні маси продовжували боротьбу за радикальне, демо­кратичне вирішення
аграрного питання, за остаточне знищення феодальних відносин на селі.
Революційна ситуація набула особ­ливої гостроти через відсутність продовольства
і голод, що почався в Парижі. По всій країні спалахували повстання селянства і
міської бідноти. В окремих департаментах Франції відбувалися контрре­волюційні
заколоти. Найзначнішим із них був заколот у департа­менті Вандея. Жирондисти
відкрито перейшли до табору реакції та повернули зброю проти народу і
революції.

2 червня 1793 р. в Парижі сталося збройне повстання
народних мас, керованих дрібною буржуазією, у результаті якого влада пе­рейшла
до якобінців. Так закінчився другий етап революції, що тривав од 10 серпня 1792
р. по 2 червня 1793 р.

Якобінська диктатура та її державний лад.

Третій етап революції. Останнім етапом французької революції кінця XVIII ст.
був період якобінської диктатури(1793-1794 рр.).

Якобінська партія почала своє правління з видання
закону про продаж селянської землі, конфіскованої у феодалів. Потім було
прийнято закон про безоплатну ліквідацію всіх феодальних прав. Аграрне
законодавство якобінців закріпило їхній політичний союз із народними масами.
Селянство стало опорою якобінського уряду і революції.

За час правління якобінського Конвенту було видано два
най­важливіші документи: Декларацію прав людини і громадянина 1793 р. і Конституцію 1793 р. Декларація 1793
р., на відміну від Декларації 1789 р., своєю теоретичною основою мала вчення
Руссо про народний суверенітет. Вона була більш розгорнутою, ніж перша. Ряд
положень у якобінському документі конкретизувався детальніше. Крім того, в
Декларації 1793 р. були цілком нові за змістом статті. До них, передусім,
належала стаття, що забороняла монархію під страхом смерті: «Кожен, хто
привласнив собі належ­ний народові суверенітет, буде негайно відданий смерті
вільними громадянами».

Величезне
політичне значення мала також остання стаття яко­бінської Декларації: «Коли
уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є
священним правом і не­від’ємним обов’язком». Ця стаття, що закріпила право
народу на революцію, істотно відрізняла якобінську програму від Декларації прав
людини і громадянина 1789 р.

Конституція 1793 р. Декларація прав людини і громадянина 1793 р. лягла в
основу якобінської конституції того ж року, відпо­відно до якої Францію було
проголошено республікою. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус (Націо­нальні збори). Тільки
йому належало виняткове право видання законів і декретів. Виконавчу владу
перебрала Виконавча рада. Всі органи – від центральних до місцевих – стали
виборними. Виборче право прибрало набагато демократичніший характер, ніж за
Конс­титуцією 1791 р. (було знижено віковий ценз із 25 до 21 року, ценз осілості
і майновий ценз). Значно розширився розділ про цивільні права і свободи.
Конституція проголосила рівність, свободу та безпеку громадян, свободу совісті,
необмежену свободу преси, зборів. Водночас, незважаючи на всю свою
революційність і демо­кратизм, якобінці не відмовилися від захисту приватної
власності. Як представники дрібної буржуазії, вони вбачали у приватній вла­сності
священні права, властиві суспільству в цілому і кожній людській особистості
зокрема.

Введення Конституції в дію перешкоджав контрреволюційний
переворот 1794 р., який поклав край
існуванню якобінської дик­татури.

Отож, Конституція 1793 р. залишилася тільки пам’яткою
права: вона ніколи не діяла. Фактично тоді ж склалась особлива система
державних органів, які являли собою тимчасовий революційний уряд. Цей державний механізм якобінської диктатури вирізнявся чіткістю. Вищим
органом влади, як і раніше, залишався Конвент. Він володів законодавчою владою та управляв країною через сис­тему
різних комітетів і комісій. Надзвичайно важливу роль віді­гравали Комітет громадського порятунку і Комітет
громадської безпеки. Обидва вони обиралися Конвентом.

Комітет громадського
порятунку мав дуже широкі повнова­ження – від дипломатичних
відносин до адміністративних та ре­пресивних функцій. Фактично він був
надзвичайним урядовим ор­ганом. Його очолював один із вождів якобінської партії
Робесп’єр.

Комітет громадської безпеки виконував
завдання боротьби з внутрішньою контрреволюцією. Для суду над ворогами респуб­ліки
навесні 1793 р. було засновано Революційний
трибунал.

Армію
якобінців було сформовано на демократичних засадах. Вона мала надзвичайно
високу боєздатність, революційний ентузі­азм у поєднанні з твердою дисципліною.
У її лавах було чимало селян, які захищали республіку, що значною мірою сприяло
здійс­ненню сподівань народу.

За короткий період свого правління якобінці здійснили
низку найважливіших заходів – остаточне знищення феодальних повинностей
селянства, демократизацію державного апарату, знищення рабства в колоніях тощо.

Влітку 1794 р. в якобінській партії та державному
апараті скла­лася суперечлива ситуація. Подальші демократичні перетворення
стали об’єктивно неможливими. Суперечливість була властива самій якобінській
диктатурі та діяльності революційного Конвен­ту. Знищуючи рештки феодального
ладу, якобінці цим відкривали простір для розвитку капіталістичних відносин.
Дрібнобуржуазна партія не могла послідовно проводити лінію демократичних пере­творень.

Складність ситуації зростала через те, що якобінці
продовжу­вали боротьбу проти великої буржуазії. Несприятливою була і зов­нішня
обстановка. Революцію у Франції кинулися гасити всі реак­ційні сили
феодально-монархічної Європи.

Все це сприяло перемозі контрреволюційного перевороту,
ор­ганізованого великою буржуазією 27 липня 1794 р. (за якобінсь­ким календарем
– 9 термідора). В результаті термідоріанського перевороту якобінська республіка
перестала існувати, її вождів було страчено, розпочалося панування терору і
реакції. Падіння якобінської диктатури завершило третій, найвищий і останній етап
французької революції кінця XVIII ст.

Консульство та імперія Наполеона Бонапарта.

У 1799 році (9.11.1799) владу захопив Наполеон
Бонапарт. Наполеонівська конституція 1799 р. формально закріпила
республіканський устрою, а фактично військову диктатуру.

Було скасовано майновий виборчий ценз, але
запроваджувалися триступеневі вибори:

1. Чоловіки з 21 р., що проживали не менше 1 р. в
певному окрузі обирали громадян до комунального списку округу (1/10 громадян);

2. обрані складали департаментські списки (1/10 з
комунального списку);

3. з департаментського списку обирали 1/10 кандидатів
на державні посади (для виконання “національних функцій”).

По суті було ліквідовано виборність державних органів.
Державні органи комплектувалися за складною системою зарахування, призначення
та виборів.

Виконавча влада належала колегії трьох консулів. А
реально – першому консулу – Бонапарту, який призначав членів державної ради,
міністрів, послів, офіцерів, суддів.

Законодавчу владу поділяли кілька державних органів,
фактично вона також підпорядковувалася Наполеону.

У 1802 р. в результаті недемократичного референдуму
Бонапарта було оголошено пожиттєвим консулом, у 1804 р – йому присвоєно титул
імператора (Наполеон 1). Отже, було відновлено монархічну форму правління.

Розвиток права Франції в період буржуазної революції.

Разом з буржуазною державою виникло і за час революції
в за­гальних рисах сформувалося буржуазне право. Будучи історично прогресивним
типом права, воно заступило застаріле феодальне право, закріпило нові виробничі
відносини. Але, виражаючи волю панівного класу, буржуазне право було за
сутністю експлуататорським, хоча, на відміну від рабовласницького і
феодального, воно проголошувало формальну рівність усіх перед законом. Цей
принцип формальної рівності прикривав собою фактичну нерівність.

Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.

Створення єдиної національної правової системи
французька буржуазія вважала одним із головних завдань революції 1789-1794 рр.
Першим було прийнято Цивільний кодекс, який
увійшов в іс­торію як Кодекс Наполеона.

Наполеон особисто брав участь в обговоренні деяких
статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердились у
французькому праві в період революції та здавалися великій бур­жуазії надмірно
радикальними.

Закон від 21
березня 1804 р. об’єднав усі 36 титулів у єдиний кодекс. У 1807 р. цей документ
був названий Кодексом Наполеона, а 1816 р. знову ді­став назву Цивільного
кодексу. Але в історії він справедливо зали­шився під назвою Кодексу Наполеона.

Кодекс
закріпив ліквідацію феодальних відносин – і в цьому його прогресивне значення.
В основу кодексу було покладено принципи формально рівної правоздатності всіх
громадян і необ­меженої приватної власності. Це приводило до свободи
підприємництва, а на селі – до закріплення права власності селян на землі,
придбані ними в період революції.

Цей кодекс – найзначніший за обсягом (у першому
виданні в ньому налічувалася 2281 стаття). Він уважається найдосконалі­шим із
класичних кодексів за формою викладу та структурою.

Кодекс виходив із поділу приватного права на цивільне
й тор­гове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регу­люванню
торгових угод, навіть за участі не купців (торговим правом регулювалися,
наприклад, відносини за векселем). Отже, Цивільний кодекс охоплював лише
відносини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто
приватноправові.

Кодекс Наполеона складався зі вступного титулу і трьох
книг. У невеличкій вступній частині викладено порядок дії цивільних законів у
часі і просторі, а також деякі правила, що стосувалися набуття чинності й
застосування правових норм.

У складі кодексу можна побачити принципи побудови рим­ського
права: особи, речі, зобов’язання. Така структура кодексу в буржуазному
цивільному праві дістала назву інституційної.