Тема 3. Україна у першій половині ХХ ст.

Тема 3. Україна у першій половині ХХ ст.

1. Національно-визвольні змагання українського народу
1917–1921 років.

1.1. Проголошення
Української Народної республіки (УНР).

У Росії на
початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у
суспільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала уже швидко. Революція почалася в Петербурзі з
масових мітингів і зборів робітників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до
робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону. Масові
мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк, який переріс у
збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих і солдатських депутатів.
До неї ввійшли здебільшого представники есерів і меншовики, делеговані підприємствами
і військовими частинами.

У Державній
думі 12 березня утворився перехідний орган влади – Тимчасовий комітет. У день
зречення від престолу Миколи ІІ 15 березня 1917 р. Тимчасовий комітет за
згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів утворив
виконавчий орган влади – Тимчасовий уряд. Очолив його князь Г. Львов. Більшість
міністрів у ньому були представниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом
виявився міністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином,
поряд з Петроградською радою виник Тимчасовий уряд – орган влади буржуазії і
поміщиків. Утворилась історична своєрідність буржуазно-демократичної революції
в Росії – двовладдя.

Національна
революція в Україні розпочалась одразу після повалення самодержавства.
Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна
інтелігенція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські
шинелі. Почався період формування органів влади. Різні політичні сили
по-різному ставилася до цього. Представники російських буржуазних партій в
Україні почали формувати органи на підтримку Тимчасового уряду в Росії.
Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві,
Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Протягом березня 1917 р.
їх виникло понад 170.

Після
перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв
інтереси українського народу, — Українська Центральна Рада. Її було створено 20
(7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій,
наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. До
Української Центральної Ради ввійшли керівники Товариства українських
поступовців (ТУП), представники українських соціал-демократів,
культурноосвітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і
гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд. На з’їзді ТУП, що
відбувся в березні 1917 р., главою було обрано

У червні
1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з’їзд, який обрав Раду
селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла до Центральної Ради. Це
рішення мало принциповий характер, оскільки поклало початок перетворенню Центральної
Ради на справді представницький орган. У цьому ж місяці відбувся, також у
Києві, ІІ Український військовий з’їзд, який підтвердив постанову першого
з’їзду про українізацію армії і затвердив статут найвищої української
військової установи – Генерального комітету на чолі з С.Петлюрою. З’їзд
обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла складовою до
Центральної Ради. Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним
рухом, 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал. У ньому
проголошувались автономія України у складі Федеративної Російської держави,
право українського народу бути господарем на своїй землі. А в наступні дні було
створено крайовий уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком
(1880–1951). Це був перший у ХХ ст. український уряд.

У виданому
16 липня 1917 р. ІІ Універсалі висловлювалася згода чекати рішення
Всеросійських Установчих зборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд
погодився визнати владу Генерального секретаріату, яка поширювалася на п’ять
губерній України.

Ситуація в
Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя
завмирало. Голод примарою ходив Росією і зачепив Чернігівщину. Продовольчих
запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна, і цим
обмежувалася його продовольча політика. Податків ніхто не платив. Селянство,
змучене війною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фронту
масово тікали дезертири, посилюючи безладдя у країні.

Восени 1917
р. на арену політичної боротьби в Росії активно ступає найрадикальніша частина
російської соціал-демократії – більшовики. Вони виступили з ідеєю про
переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. У ніч з 24 на
25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. влада в Петрограді перейшла до рук
більшовиків, які мали тепер більшість у Радах робітничих і солдатських
депутатів. Тимчасовий уряд було повалено. Із двовладдям у країні було
покінчено. У ІІ Всеросійському з’їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них
були більшовиками) – представників 400 Рад країни. З’їзд проголосив Росію
республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було прийнято
декрети про землю, мир, сформовано новий російський уряд – Раду народних
комісарів (Раднарком) на чоліз В. Ульяновим (Леніним).

В Україні
події розвивалися іншим шляхом, ніж у Росії. Події в Петрограді підтримували
робітники багатьох міст України, особливо Донецького басейну. В інших містах, і
особливо в Києві, народ висловився за підтримку політики партій, які входили до
Центральної Ради. Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву “До всіх
громадян України”, де говорилося, що Центральна Рада висловлюється проти
повстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом центральних районів Росії.
Вживалися заходи до створення збройних сил. Активізувалася підготовка до
Українських установчих зборів, які мали утвердити новий суспільно-демократичний
устрій України. Центральна Рада набувала поступово значення
загальноукраїнського уряду. Роль Києва як політичного центру України посилювалась.
Водночас тривала державотворча діяльність Центральної Ради. Центральна Рада 20
(7) листопада 1917 р. ухвалила ІІІ Універсал, де проголошувалося, що віднині
Україна стає Українською Народною Республікою (УНР). Її територією визнавалися
землі, заселені здебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі,
нетрудових господарств, удільні, монастирські, кабінетські та церковні
скасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувався
державний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників і ворогів
негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпечення свободи слова,
друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи, життя.
Проголошувалися право й можливість застосування мов, усім народностям надавалася
національно-персональна автономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до
Українських Установчих зборів. Отже, було викладено конституційні основи
держави, хоча вона й залишалася у федеративному зв’язку з Росією. Центральна
Рада звернулася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні
республіки, які б об’єднувались у федерацію демократичних держав.

Проголошення
ІІІ Універсалом УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала
відродження української державності у ХХ ст. Згідно з ІІІ Універсалом УНР
залишалася частиною Росії, тобто лідери української революції сприймали колишню
імперію як федеративну державу. Подальші події показали, що ця позиція булла
хибною. Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали співіснувати з непідконтрольним
їм українським національним урядом. Спираючись на Ради і червоногвардійські
загони в Україні, вони готувались усунути Центральну Раду від влади мирним або
збройним способом.

1.2. Війна радянської Росії проти УНР.

Спочатку
основним супротивником Раднаркому в Україні була не Центральна Рада, а
підпорядковані Тимчасовому урядові органи. В Україні таким органом, який мав
реальну силу, був штаб Київського військового округу (КВО), у розпорядженні
якого перебували тилові гарнізони російської армії. Однак під час жовтневого
1917 р. повстання в Києві, яке тривало три дні, коли на вулицях міста з’явились
окопи й барикади, почалися бої, переважно на Печерську, у районі заводу
“Арсенал”, а київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання,
виявилась нездатність генералітету керувати революційно настроєною армією. Штаб
КВО був змушений вивести з міста війська. Господарями становища залишилися
більшовицький революційний комітет і Центральна Рада. Вони перебували між собою
у стані озброєного нейтралітету. Щоб подолати національно-визвольний рух в
Україні без прямої конфронтації, керівники більшовицької партії вирішили
перетворити Центральну Раду на виконавчий комітет рад України. Іншими словами,
більшовики задумали використати створювані Центральною Радою форми державності,
але надати їм радянського характеру. Так у боротьбі з українським
національно-визвольним рухом народилась ідея національної радянської
державності. Ідею про перетворення Центральної Ради на Центральний виконавчий
комітет (ЦВК) рад України більшовики почали активно поширювати в масах. Ця
робота приносила плоди. Ідею підтримало багато виконкомів Рад, особливо в
Донбасі.

17 грудня
1917 р. радіотелеграфом до Києва було передано підписану В. Леніним і народним
комісаром закордонних справ Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому
Центральній Раді. У телеграмі було заявлено про визнання Раднаркомом УНР, а
також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право відокремитися від
Росії або укласти договір з Російською Республікою про федеративні відносини.
Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом
48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти
радянської влади в Росії й Україні. Голова Генерального секретаріату В.
Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли
Раднаркому одразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити
транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему.
Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей.
Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні
зусилля на Харківщині. Після закріплення в Харкові (23 грудня 1917 р.
більшовики і ліві есери сформували там військово-революційний комітет, до якого
перейшла влада), почалася робота зі скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. І
Всеукраїнський з’їзд Рад працював у Харкові 24–25 грудня 1917 р.

Більшістю
голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він
висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою
Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява
мала важливе значення. Виходило, що радянська Росія не воювала проти УНР, а
обстоювала в боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду,
проголошеного представниками трудящих єдиної України. На з’їзді було обрано
Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України у складі 41 особи, із них 35
більшовиків. Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Ю.
Медведєва. Цей комітет затвердив перший радянський уряд України, до складу
якого ввійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв
(Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови.

У цій
ситуації керівництво Центральної Ради звільнилося від ілюзій щодо перетворення
Росії на демократичну федеративну республіку. Формальне відокремлення від
режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього
додавалася необхідність самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її
союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську. 25 січня 1918 р. на відкритому
засіданні в Києві М. Грушевський оголосив останній універсальний закон
Центральної Ради — ІV Універсал.

Незабаром В.
Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних
міністрів сформував В. Голубович. Проте наприкінці січня 1918 р. радянські
війська з різних боків почали наступ на Київ. Прагнучи полегшити наступ
радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне
повстання. Осередком його став завод “Арсенал”. Після п’ятиденних боїв
“Арсенал” було взято штурмом. Понад 200 робітників загинули або були
розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували
завод. Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на
ділянці залізниці Гребінки – Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав
студентський курінь, сформований з київської молоді, студентів вузів і
гімназистів старших класів, – загалом 420 осіб. Військові підрозділи Центральної
Ради 25 січня залишили Київ і направилися до Житомира, куди вже переїхали
Центральна Рада і уряд.

На початку
лютого 1918 р. більшовицькі війська, очолювані колишнім підполковником царської
армії М. Муравйовим (розстріляний згодом за антирадянський заколот), увійшли в
Київ. Місто було залите кров’ю, у газетах публікувалися списки людей, страчених
по лінії “червоного терору”. Кількість жертв вимірювалася тисячами. Водночас
війська радянської Росії успішно просувалися й на інших напрямах. Наприкінці
січня червоноармійці встановили радянську владу в Донбасі, на півдні України: в
Одесі, Криму, а потім у Миколаєві, Херсоні й Єлисаветграді. У Києві 11 лютого
1918 р. проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним
секретаріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбинський, В.
Затонський, В. Ауссем. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів
Центральної Ради було оголошено кримінальними злочинцями, а їхнє майно
реквізовано. Цього разу панування більшовиків тривало три тижні.

1.3. Брестський мир і Україна.

Після взяття
Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до
Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська
було послано українську делегацію для підписання мирного договору. Ініціатива у
проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його
прийняв ІІ Всеросійський з’їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про
мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, що
входили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на
переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську.
Угоду про перемир’я було підписано 15 грудня 1917 р. Країни Четверного союзу
погодилися на переговори також з представниками УНР. У середині січня 1918 р. у
Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й
України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським
есером В. Голубовичем. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін
заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та
Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з
Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві
держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а
також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.

Договір між
УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був
перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський
мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах
Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією
“на основі етнографічних відносин і бажань людності”. Було також обумовлено
обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових
зносин. За першу половину 1918 р. УНР зобов’язувалася поставити Німеччині та
Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), 400
млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.
Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з
більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців.

1 березня
радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув
уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також
Катеринослав і Харків, пізніше — Донбас і Крим. Радянська Росія не мала
можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського
договору. Окупація України стала фактом.

1.4. Військово-політичне становище України
1918–1920 років.

Останнє
засідання Центральної Ради відбулося 29 квітня. На ньому без обговорення було
затверджено розроблену підготовчою комісією Конституцію УНР, і 29 квітня 1918
р. М. Грушевський був проголошений Президентом УНР. Однак у Конституції УНР
посади президента не передбачалося. Така суперечність, проте, вже не мала
жодного значення. Цього ж дня в Києві відбувся Хліборобський конгрес, де були
присутні 8 тис. делегатів. На ньому владу було передано гетьману П.
Скоропадському (1873–1945). У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана
захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров’ю: загинули три
офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист
законного уряду ніхто не наважився. Центральна Рада булла розпущена, М.
Грушевський оселився на віллі “Виноградний сад” поблизу Києва як приватна
особа. На цьому завершився період існування Центральної Ради – із 7 березня
1917 р. до 29 квітня 1918 р.

Нове державне утворення – Гетьманат
“Українська Держава” – ґрунтувалося на поєднанні монархічних, республіканських
і диктаторських засад. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада
зосереджувалась у гетьмана, він залишав за собою також всю повноту виконавчої
та судової влади. Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський
поміщик Ф. Лизогуб, міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

У галузі
зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання
України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12
країнами. У травні 1918 р. під час перебування в Києві російської делегації на
чолі з Х.Раковським був підписаний мирний договір і з Росією.
Характерними ознаками внутрішньої політики було скасування таких нововведень
Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії,
введення окремої категорії громадян —козаків, які фактично були заможними
селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Фактично
влада в Україні була в руках німців, що й відвернуло від уряду П.
Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Усе це
позначилось на розвитку політичних подій. Характерною їхньою ознакою було
подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримували власників фабрик і
заводів, поміщиків, які поверталися. Селяни не бажали повертати конфісковані у
поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, убивства
поміщиків, а це, у свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади.
На Катеринославщині в районі Гуляй-Поля Н. Махно, який співчував анархістським
ідеям, розгорнув повстанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а
згодом – і радянській владі.

За період
перебування уряду Скоропадського при владі, тобто за сім з половиною місяців,
відбулися й корінні позитивні зміни. Так, у галузі фінансів встановлено
українську грошову систему,засновано банки. Важливими були судові реформи:
налагоджено судову справу, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.
Починав активно діяти новий державний апарат. Робилися спроби створити
300-тисячну національну армію. Навесні 1918 р. українська армія нараховувала 15
тис. вояків, мала близько 6 тис. гармат і 250 кулеметів. Було розпочато
поновлення козацтва та формування Чорноморського флоту. Позитивні зміни
відбулися на культурно-просвітницькій ниві. Було засновано 150 нових
українських гімназій, два університети, національний архів, бібліотеку, яка
мала понад 1 млн книг. Та особливо важливо, що 27 листопада 1918 р. було
створено Українську академію наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В.
Вернадський, А. Кримський, О. Левицький та ін.). Відкрито Національну галерею
мистецтва, Український історичний музей, Український національний театр під
керівництвом П. Саксаганського, “Молодий театр” Л. Курбаса. Засновано
Національну оперу, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр.
Здійснено українізацію шкіл усіх ступенів починаючи з народних і завершуючи
двома університетами. Було засновано кілька великих видавництв. Велике значення
мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

У ніч на 14
листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, який
відхилив ідею негайного відновлення Центральної Ради і створив п’ятиособовий
верховний орган Української Народної Республіки– Директорію. Головою її
став соціал-демократ В. Винниченко. Від Січових стрільців у члени Директорії
було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який став головним отаманом військ
УНР. Обрали його заочно. Директорія створювалася з конкретною метою – для
ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити
форму державної організації УНР. Директорія оголосила себе “тимчасовою
верховною владою революційного часу” і зобов’язалася через деякий час передати
владу трудовому селянству, робітничому класу та трудовій інтелігенції.
Представницьким органам усіх верств населення повинен стати Трудовий Конгрес,
який згодом буде замінений Установчими Зборами.

Директорія,
яка після створення з 14 листопада 1918 р. перебувалав Білій Церкві, 19 грудня
приїхала до Києва. Прийшовши до влади, вона обіцяла знищити поміщицьке
землеволодіння, встановити “трудову владу”, провести вибори до Трудового
Конгресу, якому й належатиме влада. Уряд очолив український соціал-демократ В.
Чехівський. У січні 1919 р. було проведено вибори до Трудового Конгресу. У його
складі налічувалося 335 депутатів, у тому числі 48 від Галицької Народної Ради.
Проте серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це
ускладнювалося суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою й їхніми
прихильниками. Вплив останнього невпинно посилювався, проте не скрізь. Умовним
він був у військових структурах, що називались напівпартизанськими загонами.

11 листопада
1918 р. Німеччина підписала акт про перемир’я, який означав її фактичну
капітуляцію. Для радянської Росії з’явилася можливість анулювати Брестський
мирний договір. 13 листопада 1918 р. ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає
договір недійсним. Раднарком дав директиву Реввійськраді республіки
підготуватися до захоплення України. 28 листопада 1918 р. у Курську було
створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Розміщувався він у
Суджі. Цей уряд був прикриттям агресії російських військ в Україну. Головою
уряду був Г. П’ятаков, його заступником — Х. Раковський. Один з перших декретів
українського уряду присвячувався створенню української радянської армії. Тим
часом війська під керівництвом В. Антонова-Овсієнка вже почали вторгнення в
Україну.

У грудні
повстанські дивізії почали просуватися на південний захід. Перед ними стояло
завдання захопити Харків, а також Чернігів і Київ. До Харкова 3 січня 1919 р.
вступили частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд
України. Тимчасовий уряд 6 січня 1919 р. відмовився від визначеної Центральною
Радою назви держави — Українська Народна Республіка. Встановлювалась інша
офіційна назва — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Лише за
один місяць на користь радянських військ кардинально змінилася стратегічна
обстановка в північних районах України. Причина полягала не стільки в силі
регулярних частин Червоної Армії, скільки в розкладі військ Директорії, які вже
були неспроможні протистояти натиску. За цих умов уряд Директорії шукав
порозуміння з радянською Росією і з цією метою в середині січня в Москві
перебувала дипломатична місія УНР. Вона заявила, що Директорія погоджується на
радянські форми влади за умови пропорційного представництва робітничого класу і
трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР.
Проголошувався принцип нейтралітету України за активної оборони проти армій А.
Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість РСФРР повинна була припинити наступ своїх
військ в Україні й визнати незалежність УНР. Однак виявилось, що цей захід ні
на день не призупинив вторгнення в Україну, і 16 січня 1919 р. Директорія
офіційно оголосила війну РСФРР. Революційна ситуація в радянській Росії і в
Україні підняла на боротьбу трудящих західноукраїнських земель, які перебували
під гнітом Австро-Угорської монархії.

У Львові 18
жовтня 1918 р. відбулися загальні збори українських громадсько-політичних
діячів Галичини і Буковини. На зборах було обрано Національну Раду – найвищий
орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину,
Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття. Тим часом польські політичні організації
готувалися встановити свою владу в усій Галичині. Щоб запобігти цьому,
Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі
влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім усю територію
Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську
Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є.
Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – лідер
національно-демократичної партії К.Левицький.

Національна
Рада гарантувала правомочність законодавства Австро-Угорщини і розпочала
формування жандармерії та збройних сил – Української Галицької Армії (УГА).
Вона виступила проти передачі землі селянам. Це послабило підтримку населенням
проголошеної держави в умовах агресії, що почалася з боку Польщі. Після
жорстоких боїв польські війська 22 листопада 1918 р. зайняли Львів; уряд ЗУНР
змушений був переїхати до Тернополя. Після кровопролитних боїв на
польсько-українському фронті польські війська прорвали фронт і українські
війська почали відходити до трикутника річок Збруч і Дністер. Головною метою
УНР (як відомо цю назву держави залишила Директорія) було досягнення державного
об’єднання всіх українських земель. Таку саму позицію обстоювала ЗУНР. У
Станіславі (там перебував уряд ЗУНР після Тернополя) 3 січня 1919 р.
Національна Рада проголосила акт злуки (державного об’єднання) ЗУНР і УНР. На
Софійській площі в Києві 22 січня 1919 р. прилюдно і у присутності представників
інших країн В. Винниченко проголосив Декларацію про об’єднання УНР і ЗУНР, що
“однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної
України — Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська
Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”. Західноукраїнську Народну Республіку
було перейменовано на Західну область Української Народної Республіки, єдиним
гербом став тризуб замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на блакитному
полі. Акт 22 січня 1919 р. став виразом єдності українських земель у
міжнародно-правовому та морально-політичному плані. На першому засіданні
Трудового Конгресу, що почав роботу 23 січня 1919 р., було підтверджено акт
об’єднання двох частин України в соборну державу, що відбулося напередодні на
Софійській площі в Києві. Директорії до наступної сесії Конгресу передавалась
законодавча, а Раді Міністрів — виконавча влада у країні. Спроба возз’єднання
українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська
методично відтісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель.
Існування УНР також ставало дедалі проблематичнішим. Через два тижні після
церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ, бо почалася друга
війна Радянської Росії проти УНР. Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5
лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія відступила до
Вінниці. У середині лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Червоної Армії,
а на Правобережжі розгорнувся повстанський рух.

Згодом на
значній території України встановилася радянська влада. Проте в 1919 р. вона
проіснувала недовго – близько 7 місяців. Насильницька продовольча політика –
застосування продрозкладки і нав’язування колективних господарств – викликала
гостре незадоволення селянства. У квітні 1919 р. в Україні відбулося 98
антирадянських виступів, а в червні-липні – вже 328. Установки на соціалістичні
перетворення озлобили селян, полегшили захоплення України денікінцями. Влітку
1919 р. Україна була захоплена армією генерала А. Денікіна, яку всебічно
підтримували країни Антанти.

За рішенням
уряду ЗУНР 16–18 липня 1919 р. війська УГА перейшли ріку Збруч і вступили на
Наддніпрянщину. Польща окупувала Східну Галичину. Після відступу військ УГА та
уряду ЗУНР за Збруч збройні сили ЗУНР об’єдналися з військами УНР.

України,
Червона Армія на початку лютого 1920 р. звільнила від білогвардійців Південь
України, а рештки розбитої Добровольчої армії з України і РСФРР відійшли у
Крим. Таким чином, на початку лютого 1920 р. радянська влада в Україні була
відновлена.

22 квітня
1920 р. уряд Пілсудського підписав з С. Петлюрою і ще кількома міністрами
колишньої Директорії воєнно-політичну конвенцію “Варшавський договір”. За цим
договором польський уряд визнавав за Директорією “верховну владу на Україні” на
чолі з головним отаманом С. Петлюрою. За Польщею залишалися території,
захоплені її військами (Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, Західна
Волинь, частина Полісся, вся Галичина). Але Польща відмовилася від претензій на
територію в межах Речі Посполитої 1772 р. Збройні сили УНР переходили під
командування Польщі. Об’єднані сили Польщі (150 тис. осіб) і УНР (15 тис. осіб)
25 квітня 1920 р. перейшли в наступ на Червону Армію. Переважаючі сили польсько-петлюрівських
військ 6 травня 1920 р. захопили Київ, просунулись на лінію Біла Церква –
Жашків – Гайсин – Могилів-Подільський, де й були зупинені. Війська
Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С.
Будьонний, О. Пархоменко та ін.) 14 травня 1920 р. перейшли в контрнаступ. 12
червня було визволено Київ. Далі протягом червня-липня 1920 р.
польсько-петлюрівські війська були розгромлені на Правобережній і Західній
Україні, а Червона Армія вийшла на лінію Львів – Замостя – Варшава – Полоцьк.

Використавши
всі свої ресурси для ведення війни, польський уряд дав згоду урядові Радянської
Росії на перемир’я. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею
був укладений договір про перемир’я і попередні умови миру. Остаточно ж мирний
договір між РСФРР, Україною, Білорусією і Польщею був підписаний 18 березня
1921 р. у Ризі. Згідно з цим договором на сході до Польщі поза “лінією Керзона”
відійшло 46 тис. км2 території західноукраїнських земель, а кордон між
Радянською Україною і Польщею проходив по річці Збруч, далі з виходом на місто
Острог, Олевськ Волинської губернії і райони Західної Білорусії, які також
відійшли до Польщі.