Українські землі у складі УРСР та інших держав 1921 – 1945 років

2. Українські землі у складі
УРСР та інших держав 1921 – 1945 років

2.1. Утворення Союзу РСР. Соціально-економічні
та політичні перетворення 1924 – 1938 років

Після Першої
світової війни на політичній карті світу з’явилися нові держави у Центральній і
Південно-Східній Європі. На уламках колишньої Російської імперії виникло 13 держав.
П’ять із них – Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія, Польща – були справді самостійними.
В усіх інших, зокрема в Україні, утворилася радянська форма державності.

За Конституцією
УСРР мала всі ознаки незалежної держави. Проте фактично вона залишалася частиною
колишньої імперії, відродженої більшовиками в дивній формі конгломерату самостійних
держав.

Створювалися
наркомати трьох типів – злиті, об’єднані й автономні. Злиті наркомати з “безроздільною
владою” (їх було п’ять) мали діяти на всій території Радянського Союзу. Ще п’ять
– об’єднані – відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані Московській
колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних
у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства,
освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення.

Делегати VІІ
Всеукраїнського з’їзду рад 10 грудня 1922 р. схвалили Декларацію про утворення Союзу
РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. 26
січня 1924 р. відкрився ІІ з’їзд Рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію
СРСР. У травні 1925 р. ІX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції
УСРР.

У квітні 1923
р. XІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику “корінізації”, яка передбачала залучення
представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів,
застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі,
видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під назвою
українізації. З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті
набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання
доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими
представниками націонал-комунізму в Україні були відомий українськийписьменник,
політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський,
який в 1924–1926 рр. був наркомом освіти і відповідав за здійснення українізації.
М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному
питанні. Висунуте ним гасло “Геть від Москви!” орієнтувало українське національне
відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української
культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на
необхідності відкликання з України Л. Кагановича.

У 1927 р. лютнево-березневий
об’єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як “націоналістичний
ухил”, його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за
межі України.

Досягнута під
час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні
1925 р. на XІV з’їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав
перетворення СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою
стратегічною метою більшовицької партії було здійснення нової спроби реалізації
комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати “рушієм соціалістичного
будівництва”. У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п’ятирічного
плану на 1928/29–1932/33 рр., за якими середньорічні темпи приросту промислової
продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити
за рахунок селянства. Шляхом використання політики “ножиць цін”, тобто встановлення
завищених цін на промислові товари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську
продукцію. Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію державної промисловості,
і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими
цінами на хліб. Узимку 1927–1928 рр. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза.
Виробники хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тиску на селян
аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу.
Однак узимку 1928–1929 рр. хлібозаготівельна криза повторилася. Цього разу вона
загострилася через загибель частини озимини в Україні. Й. Сталін відмовився від
непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною
торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових
грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і примусовим
об’єднанням майже всіх інших категорій селянства в колективні господарства, утворювані
з метою зручнішого здійснення продрозкладки.

Індустріалізація
викликала істотні зміни у структурі народного господарства. Змінилося співвідношення
між промисловістю і сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у
промисловому виробництві збільшилась за рахунок валового випуску продукції з 68,7
% у 1925–1926 рр. до 92,5 % у 1938 р. Україна за рівнем розвитку галузей важкої
промисловості випередила деякі західноєвропейські країни.

Водночас у суспільних
відносинах спостерігався дедалі більший відхід від принципів демократії, прав і
свобод, які були проголошені в1917 р. Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного
штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким
посиленням репресій проти народу. У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах
партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим.
Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на
партійно-державний апарат; бюрократизація суспільного життя; однопартійна диктатура;
утворення командно-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробництва;
політичне відчуження громадян від управління державою; тотальний ідеологічний контроль
правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання
критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову,
як і в 1917–1920 рр., проголошувалася “побудова соціалізму”, що повинен був створити
рівні права і можливості для всіх громадян. У сучасній історичній літературі сталінські
політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі
хвилі: 1928–1931 рр.; 1932–1936 рр.; 1937–1938 рр. У 1929–1930 рр. каральні органи
сфальсифікували процес над неіснуючою “Спілкою визволення України” (СВУ). Головним
звинуваченим вважався С. Єфремов – віце-президент Всеукраїнської академії наук,
заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуджених були 2 академіки, 11
професорів, 2 письменники та ін.

2.2. Західноукраїнські землі 20–30-х
років ХХ ст.

Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай
несприятливими для українського народу. Українські землі поза межами Радянського
Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка
раніше належала Австро-Угорщині.

У результаті радянсько-польської війни 1920–1921 рр. у складі Польщі залишилася
частина українських земель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці
землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район – Західну Україну.

Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і
українські землі у складі Бессарабії – Хотинщину і Придунайський край.

До Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна.

За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі,
проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1
млн представників інших національностей – євреїв, білорусів, німців та ін. Українці
в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад 3 млн), які проживали на
землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і
Холмщину (близько 2 млн). У 1923 р.

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України став український
націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська
військова організація (УВО), що об’єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній
командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники
УВО напружено працюють в напрямку консолідації всіх націоналістичних сил. Внаслідок
цього у Відні 27 січня — 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес (Великий збір) українських
націоналістів. На основі злиття різних угруповань було проголошено створення Організації
українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному
житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Головою
Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Є. Коновальця.

Напередодні Другої світової війни, в умовах постійного тиску з боку польської
влади ОУН налічувала майже 20 тис. свідомих бійців і багато співчуваючих. Ідеологією
ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов
(український публіцист, політичний діяч, один з його авторів), націоналізм. Інтегральний
націоналізм проголошував першість волі перед розумом, перевагу національних інтересів
над індивідуальними, стверджував, що вищою метою боротьби є досягнення державної
незалежності будь-яким способом.

Збройна відсіч окупантам, організація терористичних актів особливо посилились
після так званої пацифікації з боку поляків на початку 30-х років, коли крайовим
провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера. Найвідомішою акцією
ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького.
Наслідком цього терористичного акту став арешт діячів ОУН, серед яких були С. Бандера
та М. Лебідь. Проте репресії поляків виявилися неспроможними здолати національно-визвольну
боротьбу українського народу. Вона посилювалася. Підступно, внаслідок вибуху міни,
підкладеної радянським агентом, у Роттердамі 23 травня 1938 р. був убитий Є. Коновалець.
Загибель лідера ОУН залишила організацію без керівництва напередодні вирішальних
в історії Європи подій.

Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях становила
790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще нестерпнішим, аніж у Польщі.
З перших днів загарбання українських земель румунська влада щодо місцевого населення
здійснювала політику жорстокого тиску, тотальної румунізації, вдаючись до відкритих
насильницьких дій. Так, з 1919 до 1928 р. на території Буковини зберігався воєнний
стан. Місцевих українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх “українізованими
румунами”. До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську
пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати румунізації православну церкву.

Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно
ввійшло до складу Чехословаччини, було значно кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька
республіка залишилась єдиною послідовною демократичною державою Центральної Європи
і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин.
Переважна більшість українського населення (близько 455 тис.) проживала на сході
країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословаччини,
стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень
життя місцевого населення. З цією метою у 20-х роках тут було запроваджено аграрну
реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих угорських магнатів серед
селян. Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загальноукраїнське
значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська
академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова.

У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання
Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької республіки. На початку
жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область
і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери
українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною
вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію
на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго —28 жовтня 1938 р.
до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Волошиним. Держава Карпато-Україна
(так почали називати Закарпаття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском
зовнішньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденський арбітраж.
Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття
з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали
міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести
в Хуст. Не витрачаючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній
території Карпатської України. Адміністрація, система освіти і видавнича справа
переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних
сил – Карпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У розбудові
держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська
діаспора. Курс А. Волошина на утвердження державності діставав схвалення у населення
краю: на виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція українських
партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив
самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням,
але одноголосно, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Карпатської
України, визначив державну мову, прапор і гімн. За два дні до проголошення незалежності
Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею
всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на неокуповану частину Закарпаття
і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Новостворена держава українського народу
припинила своє існування. Проголошення Карпатської України мало велике історичне
значення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення
власної національної держави, допоміг закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною
єдиного українського етносу.

2.3. Україна у роки Другої світової війни. Воз’єднання українських земель (1939
– 1945 рр.).

Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними
й різними. Найважливіша з них – загострення суперечностей між капіталістичними державами,
зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією
– з іншого. Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незважаючи на глибокі
суперечності, що розділяли капіталістичні держави і соціалістичну країну СРСР, війна
почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу. Вступ СРСР у Другу світову
війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли
гітлерівському блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став головним оплотом
народів у боротьбі проти фашизму. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941–1945
рр. проти фашистської Німеччини та її союзників – найважливіший, вирішальний фронт
Другої світової війни. Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна,
охоплює шість років – з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно історію війни
можна поділити на п’ять етапів, кожен з яких має специфічні особливості: перший
– з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу
у війну СРСР); другий – з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 р., коли почався корінний
перелом у війні; третій – з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (коріннийперелом
у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими
досягненнями США й Англії); четвертий – з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний
наступ збройних сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); п’ятий – з 9 травня
1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капітуляції Японії).

23 серпня 1939 р. у Москві нацистський і радянський міністри закордонних справ
– Й. Ріббентроп і В. Молотов – підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським
Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були такими ж вагомими, як договір,
і яким судилося на десятиріччя залишитися “таємними”. Якщо укладання радянським керівництвом пакту з
потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час
відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося
про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол
передбачав розмежування між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев,
Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави. Через пакт “Ріббентропа-Молотова”
СРСР опинився у вкрай сумнівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини.

Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між
цими країнами – договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення
цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.
У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами
по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла,
Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися
Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських
та західнобілоруських земель до складу СРСР. На Західній Україні 22 жовтня 1939
р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів,
серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні
збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про встановлення
Радянської влади в Західній Україні та про возз’єднання її з УРСР. Позачергова V
сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної
України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова ІІІ сесія Верховної
Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР. Крім того,
виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених
переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові
Румунії подання з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину,
насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Частини Червоної Армії 28 червня
1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина
Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти). Верховна Рада Радянського
Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини,
а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно
складній і суперечливій обстановці, що склалась наприкінці 30 — на початку 40-х
років у західному регіоні України, відбулась подія історичної ваги — здійснилася
споконвічна мрія українського народу про возз’єднання його земель в єдиному державному
утворенні.

З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні
зміни. Це було пов’язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку
процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення,
що настраждалося від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської
влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств.
Покладено край безробіттю. Широкомасштабна радянізація відбувалася й на селі. Селянство
одержало у безплатне користування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної
землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоюватися колективізації.
І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами
колективізація таки почалася.

У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів
(як прийшлих, так і місцевих) і радянізації, – ОУН, яку активно підтримувала Українська
греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїнські землі Червоної Армії ОУН
пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки,
гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військових.
Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера. У січні 1940 р. в Італії відбулася
зустріч С. Бандери з А. Мельником. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо
ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи
на меті створення незалежної соборної Української держави, вирішили шукати підтримку
в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським
Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібніших
людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН
приготуватися до більш рішучих дій у боротьбі за українську незалежність. Це спричинило
поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрачаючи вплив на подальший розвиток подій,
намагалися перешкодити бандерівцям.

У квітні 1941 р. у Кракові було проведено ІІ Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру
було проголошено провідником, А. Мельника – виключено з ОУН. Після цього з’явилось
дві організації – ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці
до здобуття влади в Україні у зв’язку з наближенням німецького нападу на Радянський
Союз. Навесні 1941 р. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перейшло на
територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено “Український
легіон”, що складався з батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, які під час нападу Німеччини
на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких
був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, – гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон
“Нахтігаль”) і гауптштурмфюрер СС Є. Побігущий (батальйон “Роланд”). Водночас на
терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні
підрозділи. Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручними в
уярмленні та колонізації України.

Вранці 22 червня без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на
територію СРСР. Група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта
мала захопити Україну. Хоча у смузі Київського особливого військового округу радянські
війська переважали противника в живій силі в 1,3 раза, за кількістю танків — у 6
разів, літаків — у 2,5 раза, вони через непідготовленість до бойових дій і некваліфіковане
керівництво не змогли відбити ворожого удару.

Червона Армія відступала, але не панічно, а з боями. З 23 по 29 червня в районі
Луцьк – Броди – Рівне – Дубно відбулася найбільша танкова битва початкового періоду
війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків. Радянські війська
завдали значних втрат групі “Південь” і затримали її просування до Києва на цілий
тиждень. Наступу групи “Південь” протистояли Південно-Західний фронт (командувач
– генерал М. Кирпонос) і Південний (командувач – генерал І. Тюленєв).

30 червня 1941 р. булозахоплено Львів. Того ж дня в залі колишньої львівської
“Просвіти” зібралось близько 200 прихильників ОУН (бандерівців), які прийняли “Акт
проголошення Української держави”. Проголошувалося, що вони будуть “тісно співпрацювати
з націонал-соціалістською Велико-Німеччиною”. Але ця акція не отримала схвалення
рейхканцелярії. Через кілька днів “Акт” був ліквідований, а міністри на чолі з Я.
Стецьком і головою ОУН(Б) С. Бандерою та його прихильниками заарештовані гестапо
й кинуті до в’язниці.

Події на фронті продовжували розвиватися трагічно для Червоної Армії. За три
тижні вона втратила 850 тис. військових, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис.
танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи стратегічну перевагу, фашисти за три тижні
просунулися вглиб радянської території на 360–600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусь,
західні території України та Молдавії.

Німецько-фашистське командування, скориставшись розривами, що утворилися між
частинами Червоної Армії при вимушеному відступі, посилило
натиск у напрямі
Києва. Оборона міста почалась 10 липня, коли війська київського укріпленого
району зупинили передові частини ворога на р. Ірпінь. Захисники Києва опинились
перед загрозою оточення. Ще раніше штаб Південно-Західного фронту, командуючий фронтом
М. Кирпонос і Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов запевнили Й. Сталіна, що в жодному
разі не дадуть противнику перейти на лівий берег Дніпра і взяти Київ. Обіцянки М.
Кирпоноса і М. Хрущова важили небагато. Однак вони діяли за бажанням Й. Сталіна,
який, виходячи з принципу “тримайся до кінця”, категорично заборонив залишати Київ.
Лише 17 вересня, коли кільце оточення з півночі та півдня замкнулося, Ставка Верховного
Головнокомандування дала згоду на виведення військ із міста. Та було вже пізно —
в оточенні багато радянських бійців загинули в перших боях, потрапили у ворожий
полон. Лише рештки військ змогли пробитися крізь лінію фронту. У цих боях загинули
М. Кирпонос, М. Бурмистренко, В. Тупіков, багато офіцерів і бійців штабу Південно-Західного
фронту. Героїчна оборона Києва тривала 73 дні — з 10 липня по 20 вересня. Оборона
столиці України відволікла до 70 дивізій противника. Вона мала велике значення для
наслідків битви під Москвою, а також для зриву німецько-фашистських планів блискавичної
війни проти Радянського Союзу. Затримка під Києвом не дала можливості ворогові влітку
1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на
схід сотень тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних
цінностей.

Наприкінці вересня 1941 р. німецько-фашистські полчища перейшли в наступ на
столицю Радянського Союзу – Москву. Оборонну битву виграла Червона Армія, яка на
початку грудня перейшла в контрнаступ і просунулась на захід на 350–400 км. Під
час зимового наступу було розгромлено 50 ворожих дивізій. Поразка німецько-фашистських
військ під Москвою і зимовий наступ Червоної Армії мали величезне воєнно-політичне
значення. Було остаточно поховано гітлерівський план “блискавичної” війни й розвінчано
міф про непереможність німецько-фашистської армії. Битва під Москвою 1941–1942 рр.
поклала початок корінному повороту у війні.

Проте нові прорахунки в оцінці головного удару німецько-фашистської армії у
1942 р. призвели до трагічних наслідків. Наступальна операція радянських військ
Південно-Західного фронту на чолі з С. Тимошенком і М. Хрущовим під Харковом у травні
1942 р. завершилася поразкою: в оточення потрапило три армії й у полон — близько
150 тис. бійців та командирів. Влітку 1942 р. ще однієї поразки Червона Армія зазнала
у Криму. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили
Севастополь. Німецько-фашистським військам вдалося захопити Північний Кавказ і вийти
до Волги. Воєнна ситуація стала критичною. На 22 липня 1942 р. уся Українська РСР
була окупована німецько-фашистськими військами.

З виходом німецько-фашистської армії у межиріччя Дону і Волги почалася велика
битва на Волзі (17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і битва за Кавказ (25 липня
1942 р. – 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським
військам вдалося знесилити противника, підірвати його моральний дух, зрештою, зупинити
наступ. Під Сталінградом 19 листопада Червона Армія почала навальний контрнаступ,
який завершився 2 лютого 1943 р. оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ.

Як зазначалось, у липні 1942 р. уся територія України була окупована німецько-фашистськими
військами і тут було встановлено “новий порядок”. Території Чернівецької та Ізмаїльської
областей, а також уся Одеська область, південні райони Вінниччини і західні райони
Миколаївської області були включені до складу Румунії. Цю територію назвали “Трансністрія”.
Чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська
– були приєднані до створеного гітлерівцями на польській території “Генерального
губернаторства” із центром у Кракові (дистрикт “Галичина”). Для управління іншими
областями був створений рейхкомісаріат “Україна” зі столицею в місті Рівне. Очолив
його кривавий кат Еріх Кох. Було також утворено “прифронтову зону”, що перебувала
під владою армійського командування. До її складу ввійшли Чернігівська, Сумська,
Харківська та Луганська області. Так було розчленовано суверенну територію Української
РСР, порушено її споконвічні етнічні кордони.

Український народ не став на коліна перед загарбниками. Збільшувались лави партизанів,
або, як їх ще називали, народних месників. Вони насамперед руйнували фронтові комунікації
противника. Ведучи активну “рейкову війну”, у 1943 р. українські партизани висаджували
в повітря в середньому 10 ворожих ешелонів за добу. З метою централізації керівництва
діяльністю партизанів було утворено Центральний штаб партизанського руху, а також
Український штаб партизанського руху, який очолив генерал українського походження
Т. Строкач.

Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени ОУН. Наприкінці 1942 р. бандерівці створили
національні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА) на чолі з командуючим
Р. Шухевичем. Скрізь виникали нелегальні осередки. Проте представники мельниківського
крила ОУН по суті відмовились від боротьби за українську самостійність, стали активними
підсобниками гітлерівців. Чисельність бійців УПА на початку 1944 р. сягала 40 тис.
Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА лишався незмінним і відповідав гаслу “Проти
імперіалізму Берліна і Москви”, із наближенням лінії фронту до західноукраїнських
земель ця організація була змушена змінити тактику. Відносини між бандерівцями і
гітлерівцями з огляду на загрозу Червоної Армії часто набирали характеру взаємосприяння.

Боротьба УПА на два фронти призвела до трагічної братовбивчої війни між українцями.
Так, знаменитий рейд С. Ковпака “Від Путивля до Карпат” влітку 1943 р. супроводжувався
кривавими боями між бандерівцями УПА і партизанськими загонами радянської України
й великими втратами з обох боків. А весною 1944 р. УПА розбила поблизу Рівного автоколону
штабу командуючого 1-м Українським фронтом Червоної Армії генерала М. Ватутіна.
Він був тяжко поранений і помер. Радянське командування для боротьби з УПА розпочало
регулярні воєнні операції на західній території Полісся й Волині, а пізніше і на
всій території Західної України, і вело цю боротьбу аж до 1953 р.

Початок визволення України було покладено взимку 1942–1943 рр. Перші населені
пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї Гвардійської армії
під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з обласних центрів був звільнений
Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина
території Донецької і Харківської областей. Намагаючись взяти реванш за поразку
під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському
напрямі. Курська битва (5 липня – 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у
Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і
контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових
і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців,
перемога під Курськом закріпила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже
неспроможний був успішно наступати.У результаті контрнаступу під Курськом, який
переріс у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України.
Червона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині
вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада
війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ.

На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів просунулися
далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона
Армія почала розгром цього угруповання, коли німецьке командування відхилило ультиматум
про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. На кінець серпня 1944
р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня
1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною.