Діяльність України на міжнародній арені після Другої світової війни

3. Діяльність України на міжнародній арені після Другої
світової війни

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок українського народу
в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51
країни світу була однією із засновників Організації Об’єднаних Націй (ООН).
Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів,
народним комісаром закордонних справ УРСР Д.Мануїльським працювала над
розробкою Статуту ООН. Урочиста церемонія його підписання відбулась 26 червня
1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут
підписала й делегація України як країни – засновниці нової міжнародної
організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі.
Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається як
день ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано
членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна — член Економічної
комісії ООН для Європи. У 1948–1949 рр. УРСР була непостійним членом головного
органу ООН – Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших
міжнародних організацій (таких як ЮНРРА – Адміністрація допомоги і відбудови
при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.), яка ухвалила Конвенцію про
захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), що виробила конвенцію про
режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання
допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни. У 1946 р. Україна
брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з
Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія
багато зробила для розвитку ООН, зокрема таких її органів, як Комісія з прав
людини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія ООН з питань освіти, науки
і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках
представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60
міжнародних угод і конвенцій. Складним був період затяжної “холодної війни”,
період боротьбиміж капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та
Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного
табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види
сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари.
Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох
підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах.
Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що
почали розвиватися. Понад 20 млн трудящих України в 1950–1951 рр. підписали
Стокгольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увійшовши до
Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання
Пакту Миру між великими державами.

Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інтерес світової
громадськості до історії, культури і побуту народу республіки. Значну роль у
розвитку зарубіжних зв’язків відігравали Українське Товариство культурних
зв’язків із закордоном, українська комісія Всеслов’янського комітету СРСР та
Український радіокомітет. Розширювалися зв’язки діячів науки і культури України
з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та
інших країн. У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО. Проте за авторитарної влади
в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена.
Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для
унітарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна,
формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін
дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої
державності в республіці фактично не могла ним скористатися.

4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток
культури України (середина 1950–перша половина 1960 х років)

Середина 1950-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу
тоталітаризму, а з іншого — виникненням необхідності принципових змін в усіх
сферах життя суспільства.5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю
не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння.У
вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р.
перший заступник голови Ради Міністрів СРСРЛ. Берія, який готувався до
захоплення влади, був заарештований іневдовзі його було засуджено до страти. Однак
бюрократичний авторитаризм “вождя народів” перероджувався в авторитарну
бюрократію апарату, тоталітаризм особистості – у тоталітаризм партократії.

І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою
подією на цьому шляху став ХХ з’їзд КПРС (14–25 лютого 1956 р.). Він увійшов в
історію насамперед завдяки знаменній “секретній доповіді” М. Хрущова, в якій визнавався
культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя.
Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання
поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний
сталінському режимові всеохопний страх. За 1953–1956 рр. в Україні було реабілітовано
7679 осіб. Середних – письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І.
Микитенко,окремі військові та державні діячі.

Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового
покоління інтелігенції, як називали “шістдесятниками”, дисидентами. В Україні
дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали
критиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди,
за вільний розвиток української культури.

Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню
братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську
спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук’яненко. Незабаром його було
засуджено до страти, але вирок замінено 15-мароками ув’язнення. У
дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз,
М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озерний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал
П. Григоренко та ін.

Поступово з’явилися не дозволені цензурою праці “самвидаву”, в яких
викривалась існуюча система. Набирала сили в цей час, за влучним виразом
письменника І. Еренбурга, хрущовська “відлига” у культурному житті. У 1957 р. історики
України дістали дозвіл заснувати власний журнал під назвою “Український
історичний журнал”. Через два роки розпочалася публікація Української
радянської енциклопедії. Потім пішли публікації “Історії українського
мистецтва”, “Історії міст і сіл України”,яких не мали навіть росіяни. З’явилися
численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук, у тому числі
“Економіка Радянської України”, “Радянське право” та ін.

«Хрущовська відлига» значно покращила умови для
розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити
чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське
літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська
література збагатилася творами О. Гончара, О.Довженка, Г.Тютюнника, М.Стельмаха,
М.Рильського, В.Сосюри,
М.Бажана, П.Тичини, А.Малишка, П.Воронька. Згодом
заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л.Костенко,
В.Симоненко, І.Дзюба, І.Світличний, М.Вінграновський,
М.Сингаївський, В.Стус, Є.Сверстюк, О.Бердник,
А.Горська, І.Драч, Д.Павличко, В.Чорновіл,
В.Зарецький, О.Заливаха, Б.Олійник та ін. Кожен з них
вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. У таборах померли В.Марченко,
О.Тихий, Ю.Литвин, В.Стус.

Українське музичне мистецтво в 1950-ті роки збагатилося низкою талановитих творів.
Серед них – третя симфонія композитора Б.Лятошинського,опери Ю. Мейтуса
“Украдене щастя” та Г.Майбороди “Мілана”. Пісенні твори П.Майбороди,
А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо набули великої популярності
серед населення. Відродилась українська
пісня, заявили про себе ряд чудових співаків і співачок: Д.Гнатюк,
М.Кондратюк, Ю.Гуляєв, С.Козак, М.Стеф’юк,
Є.Мірошниченко, А.Солов’яненко та багато інших.

У складних умовах денаціоналізації українське кіно
прагнуло до самобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобули
популярність фільми І. Савченка, С. Параджанова «Тіні забутих предків», Ю.
Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», фільми В. Івченка, «У бій ідуть одні
старики» Л.Бикова та «Кам’яний хрест» Л.Осики, фільми
І.Миколайчука, М.Мащенка та інших.

З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість
яких припадала на період “відлиги”. В Україні критикували за вільнодумство С.
Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось
її майже трирічне мовчання. Адміністративно-командна система керівництва всім
духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенклатурного
апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи демократії у сфері
міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р.
посилило тенденцію до більш жорстоких покарань.

У середині 50-х років виявились серйозні недоліки системи управління
народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах
івідомствах, давалося взнаки жорстко централізоване планування. У цих умовах М.
Хрущов висунув ідею реформи управління. Але ні він, ні його найближче оточення
не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи,
скасування централізації. У лютому 1957 р. народне господарство СРСР переходило
на управління за територіальним принципом через ради народного господарства
(раднаргоспи). Було утворено 105 раднаргоспів, з них 11 – на території України,
де замість 11 союзно-республіканських і двох республіканських міністерств було
створено 11 економічних адміністративних районів (у 1960 р. – ще три), якими
керували раднаргоспи. Були також розширені права республіканських і місцевих
органів,зокрема щодо використання бюджетних коштів. У результаті систему галузевого,
вертикального централізованого управління було замінено територіальною. Така
система створювала умови для впровадження госпрозрахунку, ефективного
використання ресурсів і кадрів. При цьому, зокрема, зміцнювалася економічна
самостійність України,оскільки всі підприємства на її території
підпорядковувались республіканським органам. Водночас певною мірою порушилося
централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи виявилися
неспроможними комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей.
Не зникли ці суперечності й після укрупнення територіальних і створення в 1962
р. республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. У
жовтні 1965 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про ліквідацію раднаргоспів.

В жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС Першим секретарем ЦК був обраний (з
1966 р. знову було введено посаду генерального секретаря) Л.Брежнєв, а
уряд очолив О.Косигін.