Тема 3.2 Україна у другій половині ХХ ст.

Тема 3.2 Україна у другій половині ХХ ст.

План:

1. Відбудова
народного господарства України в перше повоєнні десятиріччя

2. Суспільно-політичне
життя в Україні

3. Діяльність
України на міжнародній арені після Другої світової війни

4. Суспільно-економічні,
політичні процеси і розвиток культури України (середина 1950–перша
половина 1960 х років)

5. Наростання
кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга
половина 1960– середина 1980 х років)

1. Відбудова народного господарства України в перше повоєнні
десятиріччя

Внаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз
постав перед колосальним завданням – відбудувати господарство. Безпосередні
матеріальні збитки, що їх зазнала радянська країна під час Великої Вітчизняної
війни через руйнування та пограбування окупантами державного, кооперативного й
особистого майна громадян, становили 679 млрд крб. (у довоєнних державних
цінах), а з урахуванням військових витрат і втрат від припинення виробництва у
промисловості та сільському господарстві в районах, окупованих
німецько-фашистськими загарбниками, – 2 трлн 569 млрд крб. – цифра, яку навіть
важко уявити.

Відбудова економіки України розгорнулась одразу з початком визволення
території республіки від фашистських загарбників. Програму відбудови економіки
визначали постанови центральних керівних органів у серпні 1943 р. Основні
напрямки роботи щодо України були визначені в серпні 1946 р. Законом Верховної
Ради України “Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства
УРСР на 1946–1950 рр.”. План ґрунтувався на можливості централізованої
тоталітарної системи зосереджувати матеріальні й людські ресурси без урахування
потреб і бажань людей. Звідси його пріоритети: головну увагу було зосереджено
на відбудові воєнно-промислового комплексу. Такі критерії й орієнтири у процесі
відбудови неминуче призводили до деформацій і диспропорцій. Економіка
розвивалась, але потреби народу не задовольнялися. У процесі відбудови
економіки України завдяки самовідданій праці людей у найкоротші історичні
терміни стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес,
заводи “Запоріжсталь” та “Азовсталь”, підприємства Харкова, Дніпропетровська,
Києва. Завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ. Обсяг промислової
продукції в Україні (валові показники 1946–1950 рр.) збільшився у 4,4 раза і на
15 % перевищив рівень 1940р.

З усіх галузей народного господарства в роки війни найбільше постраждало
сільське господарство. Незважаючи на стагнацію, ця галузь у повоєнних планах
радянського керівництва не посідала належного місця. На потреби сільського
господарства планувалося виділити лише 7 % загальносоюзних асигнувань. На
колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство; вони не мали паспортів;
оплата праці залишалася символічною; присадибні ділянки обмежувалися за площею.
Як наслідок — посилились утиски щодо власників підсобних господарств. Колгоспи
жорстко регламентували площі посіву, види культур, строки виконання тощо. До
руйнівних наслідків війни додалися ще й наслідки посухи 1946 р. Становище
ускладнювалося також через голод 1946–1947 рр., що охопив 20 областей УРСР (у
Західній Україні голоду майже не було). За даними Міністерства охорони здоров’я
на 10 травня 1947 р. у республіці було зареєстровано 935,5 тис. хворих на
дистрофію, у міськихта сільських лікарнях перебувало 125 тис. таких хворих; ще
близько 100 тис. надзвичайно кволих людей потребували госпіталізації, але через
брак лікарняних ліжок вони не мали змоги скористатися медичною допомогою.

2. Суспільно-політичне життя в Україні

Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало
надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної
партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична
ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу
особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і
військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників.
Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. З ініціативи
Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова, який
очолював партійну організацію республіки з 1938 р. (з 1944 р. за сумісництвом
обіймав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР), і на його місце було
поставлено Л. Кагановича. На чолі уряду залишався М. Хрущов. Обіймаючи посаду
Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довести, нібито “боротьба з
українським буржуазним націоналізмом” не завершилась і її необхідно
продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті
роки, коли він упершее очолював республіканську парторганізацію. Без жодних
підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За
його вказівкою у пресі з’являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих
діячів науки та культури. “Лідерами” серед міфічних носіїв “українського
буржуазного націоналізму” було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І.
Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано “буржуазних націоналістів”
П.Карманського, М.Рудницького, А. Патрус-Карпатського, виключених
зі Спілки письменників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні
1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з України
кампанія цькування української радянської інтелігенції припинилася. Після
серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.
І. Леніна в Україні почались “чистки” серед науковців. Тих, хто не поділяв
поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів установ АН УРСР.
Серед них – академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор
С. Гершензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики
професор І. Поляков (Харківський університет), профессор Л. Делоне (Харківський
сільськогосподарський інститут) та ін. Було нещадно розкритиковано підручник
для вузів “Курс генетики” М. Гришка і Л. Делоне. У 1948 р. розгорнулась
кампанія боротьби з “низькопоклонством перед Заходом”, а згодом – з
“космополітизмом”. Наприкінці 40 – на початку 50-х років розпочалися репресії
проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з
Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для
звинувачених не лише тривалими ув’язненнями, а й розстрілами. Вороже ставлення
до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною
ознакою того часу. Переважну біль-шість митців було офіційно реабілітовано лише
в 1990 р. під час горбачовської “перебудови”. І все ж у важких умовах, що
склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід’ємною складовою
післявоєнного відродження. Так, протягом першої половини 50-х років було
зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці
було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років
в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р.
Водночас дедалі більшою мірою українська школа віддалялася від проблем
національного виховання. Так, “Історія СРСР” у школі починалася по суті
історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл
навчання здійснювалось українською мовою.

У цей час знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші
державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У вищих
навчальних закладах України працювало багато викладачів з Росії. Зокрема, у
Львівському політехнічному інституті читали лекції 17 докторів і кандидатів
наук, у Дніпропетровському – 11. Після завершення воєнних дій в Україну
приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.
Уже через три роки було поновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали провадитися
розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна й теоретична фізика,
металофізика та ін.

Українська література поповнилася низкою творів, які здобули визнання. Це,
зокрема, праця “Шевченко і Чернишевський” П. Тичини, збірка поезій “Троянди і виноград”
М. Рильського, а також вірш “Любіть Україну” В. Сосюри, за який автора
шельмували у пресі, проте не заарештували. Значним досягненням української
прози став цикл романів “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і
сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка, “Лейтенанти” О. Копиленка та ін.
Різноманітністю щодо композиції були позначені твори образотворчого мистецтва
О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема минулої війни домінувала у творчості
художників. Характерні в цьому плані “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Ми ще
повернемося” Л. Мучника, “Визволителі Києва” С. Бесєдіна. Зростала популярність
театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних
театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій,
Г. Юри та ін. В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів – Київська,
Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини “Сільська вчителька”,
“Педагогічна поема”, “Весна на Зарічній вулиці” та ін. У 1950 р. на екрани
вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”, роль
поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів
“Радянська Україна” випустила Українська студія кінохроніки. Активізація
культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи
незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного
впливу сталінщини, що призводило до суб’єктивізму в зображенні життя
українського народу важких років відбудови.

Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політичне життя в
повоєнний час. Це засвідчили й вибори до Рад, що відбулися в 1946, 1947 й 1948
р. Участь у них взяли 99 % виборців. Вони мали зробити “вибір” за умови, що до
бюлетенів було внесено одного кандидата. Такі вибори наочно показували деформуючий
вплив культу особи Й. Сталіна на політичну систему радянського суспільства. У
післявоєнний час авторитарно-командні методи управління тоталітаризму
перешкоджали вільному волевиявленню радянських людей, гальмували розвиток
їхньої політичної ініціативи. Кожному громадянину загрожували репресії,
провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й
підозрілості в суспільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов’язані з
викриттям незліченних “ворогів народу”. Ускладнювали становище у сфері
соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях
України, куди направлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних
областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там
тривала братовбивча війна (1945–1950 рр.), в якій загинуло майже півмільйона
людей. Постраждало як місцеве українське, так і польське населення. Ускладнював
обстановку в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстоко
переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх
залякати. З травня 1947 р. Бійці УПА і члени ОУН вважались учасниками єдиної
підпільної системи, що означало ідеологічне злиття цих організацій. Після
загибелі в березні 1950 р. командуючого УПА Р. Шухевича (генерал Тарас Чупринка)
організація почала швидко втрачати боєздатність. Хоч окремі невеликі загони УПА
продовжували діяти до середини 50-х років, УПА та ОУН в Україні перестали
існувати як організації. У квітні 1947 р. політбюро Польської об’єднаної
робітничої партії (ПОРП) здійснило операцію під кодовою назвою “Вісла”, що мала
як військовий, так і цивільний виміри. Майже всіх лемків (близько 150 тис.) без
попередження розселили із землі їхніх предків по всій Польщі, аби запобігти
відродженню УПА в цьому регіоні. З цією метою було створено концтабір у Явожно
(поблизу Кракова) для “підозрілих українців”. Ця акція ставила за мету також
дістати підтримку серед польських націоналістів. Одним із перших об’єктів атаки
радянської влади в Західній Україні стала греко-католицька церква, оскільки
вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла
переважно як національна. 8–10 березня 1946 р. Собор у Львові, що був
підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголосив про скасування
Берестейської унії 1569 р., розрив з Римом і возз’єднання греко-католицької
церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічну процедуру,
яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було
здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні
також було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних українців,
радянська влада активізувала українську початкову освіту. Швидко розвивалася
також вища освіта: у 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько
24 тис. студентів денного й 9 тис. студентів заочного відділень. Однак
підвищення освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р.
навчання в усіх вузахЗахідної України велося російською мовою, а це виразно
вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти
русифікації. У 1954 р. у республіці святкувалося 300-річчя возз’єднання України
з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську
область до складу України як “свідчення дружби російського народу”. Однак тут
залишалися невирішеними складні проблеми. Незважаючи на територіальну й етнічну
спорідненість України та Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною
кримських татар, яких сталінський режим депортував звідси в 1944 р. Крім того,
за даними перепису 1959 р. у Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260
тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію
у Криму, яку використовували різні політичні сили і партії Росії та України. Ці
та інші проблеми робили суспільно-політичне життя тих років суперечливим і
складним.