Тема 4. Незалежна Україна у сучасному світі

Тема 4. Незалежна Україна у сучасному світі

План:

1. Україна на шляху незалежності (1991–1999 рр.)

2. Розгортання державотворчого процесу і творення національної економіки

3. Зовнішньополітичний курс незалежної України

4. Досягнення і проблеми культури незалежної України

1. Україна на шляху
незалежності (1991–1999 рр.)

Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися помітні зміни.
За короткий час країна відновила основні структури держави, її визнав світ. Протягом
вересня 1991 р. – лютого 1992 р. Україна набула усі основні атрибути державності,
включаючи символіку: 15 січня 1992 р. було затверджено музичну редакцію Державного
гімну, 28 січня – Державний прапор, а 19 лютого – тризуб як малий Державний герб.
Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи
нової незалежної держави. На другий день після референдуму про визнання нової держави
оголосили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Литва і Латвія, 5 грудня
до них приєдналися одразу п’ять країн – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн світу, з більшістю яких Україна
обмінялась посольствами. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.

Угода про створення СНД не усувала суперечностей і проблем у відносинах між
колишніми республіками. Спочатку загострились суперечності між Росією і Україною
щодо ядерної зброї і долі Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі
і налічуючи близько 300 кораблів і 60–70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням
вікового прагнення Росії до незамерзаючих портів. Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких
з цих суперечностей було досягнуто певного прогресу. У червні і серпні Президенти
Л. Кравчук і Б. Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль
над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті
домовилися про поділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво.
Поступово почали розв’язуватися і деякі інші проблеми між країнами СНД і Україною,
яка вважала за краще бачити в СНД засіб “цивілізованого розлучення” з колишнім СРСР
та обговорення спільних, переважно економічних, проблем. Президент України Л. Кравчук
не бажав, щоб ця організація була наддержавним утворенням зі своєю бюрократичною
структурою, яка будь-яким чином обмежувала б незалежність України, загрожувала її
суверенітету. З цих причин Україна не підписала Статут СНД, а 24 вересня 1993 р.
Л. Кравчук дав згоду на входження України до економічного союзу незалежних держав
як “асоційованого члена”.

Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є формування трьох основних
гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення
управлінських структур на обласному, районному та місцевому рівнях. Навесні 1992
р. в усіх обласних містах, Києві та Севастополі, у районах міста Києва було запроваджено
посади представників Президента України. Це була спроба реформувати існуючу систему,
створити вертикаль виконавчої влади, підпорядковану Президентові.

Проте під тиском місцевих рад за підтримки більшості Верховної Ради зазначений
інститут в 1994 р. було ліквідовано. Виконавчі функції переходили до виконкомів
відповідних рад. Керівників виконкомів обирали всенародним прямим голосуванням.
Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного Суду республіки, загальних,
арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено
на Генеральну прокуратуру республіки. Ще в 1990 р. в Україні розгорнувся конституційний
процес. Проект концепції Основного Закону, що був представлений на розгляд Верховної
Ради у травні 1991 р., наштовхнувся на різку критику представників обох крайніх
флангів у Верховній Раді. Внесені зміни і доповнення не дали бажаних результатів
і чинною залишилася Конституція, прийнята ще в 1978 р. До неї було внесено багато
поправок і змін. Однією з важливих складових державотворчого процесу було створення
власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства
оборони, яке очолив генерал-майор авіації К. Морозов (пізніше він став генерал-полковником),
та затвердження в жовтні 1991 р. концепції оборони і розбудови Збройних сил України.
На цей час Україна мала армію чисельністю 726 тис. осіб, на її озброєнні була стратегічна
і тактична ядерна зброя, 9263 танки, 44346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти
та багато іншої військової техніки. Багато військовослужбовців на території республіки
добровільно присягнули на вірність українському народові. Концепцією оборони і розбудови
Збройних сил проголошувалося значне скорочення армії, прагнення України стати нейтральною,
без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання зазначених чинників
шляхом створення власних Збройних сил. У прийнятому 6 грудня 1991 р. Законі про
Збройні сили України зазначалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного
права проголошує утворення власних Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада
України прийняла воєнну доктрину. Вона виходить з того, що Україна не є потенціальним
противником жодної держави. Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої
служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної безпеки України (СНБУ,
а з 1992 р. – СБУ), частини спеціального призначення. 8 жовтня 1991 р. було прийнято
Закон України “Про громадянство України”, згідно з яким впроваджувався так званий
нульовий варіант, коли громадянство України набували всі, хто жив на території республіки,
не був громадянином іншої держави і не заперечував бути громадянином України. На
загальносоюзних паспортах у 1992 р. було проставлено печатки з написом “Україна”
і зображенням малого Державного герба. З 1997 р. почався обмін загальносоюзних паспортів
на паспорти незалежної України. Здобуття Україною незалежності в умовах гострої
економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло
створенню нових політичних партій. У демократичному суспільстві партії є сполучною
ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує собі соціальну
базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні
виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Розвиток багатопартійності
в Україні характеризується виникненням і функціонуванням значної кількості політичних
партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії,
то в грудні 1993 р. – 27, у березні 1997 р. – близько 40, а наприкінці 1999 р. –
понад 90. Для новостворених партій характерні нечисленність партійних лав та невизначеність
соціальної бази. Наприклад, у квітні 1993 р. загальна кількість членів усіх партій
не перевищувала 200 тис. осіб, що становило близько 1 % виборців. Більшість партій
у своїх програмних документах не зазначають чітко, виразниками інтересів яких груп
вони є. Їх програми нерідко дуже схожі і характеризуються загальнодекларативними
гаслами та апелюванням до всього народу. Особливістю українських партій є також
їх порівняно виразна географічна зорієнтованість. Націонал-демократи домінують у
Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній. Однією з особливостей українського
варіанта багатопартійності стала поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої
“партії влади”, яка реально утримує владні важелі й істотно впливає на перебіг подій
в Україні.

Керуючись Конституцією України та Законом України “Про об’єднання громадян”,
у червні 1993 р. Комуністична партія України на з’їзді проголосила про відновлення
своєї діяльності. Першим секретарем ЦК КПУ став донеччанин П. Симоненко. 5 жовтня
1993 р. після реєстрації партії в Мін’юсті України було оголошено, що вона налічує
у своїх лавах понад 60 тис. осіб. Активно обстоює збереження моделі колгоспно-радянської
системи, рішуче виступає проти приватизації землі перереєстрована 28 січня 1993
р. Селянська партія, очолювана С. Довганем. Проголошення незалежності сприяло активізації
правих сил суспільства. У березні 1992 р. вперше після Другої світової війни в Україні
відбулася конференція Організації українських націоналістів, на якій було вирішено
трансформувати її в Конгрес українських націоналістів (КУН), зареєстрований у Мін’юсті
України 26 січня 1993 р. Українські націоналісти та їхній лідер С. Стецько виступають
за створення “національної, унітарної та правової держави” і водночас обстоюють
беззаперечне забезпечення прав етнічних меншин.

Став політичною партією зареєстрований у Мін’юсті України 1 лютого 1993 р. Народний
рух України (НРУ). Незабаром його очолив В. Чорновіл, який звинуватив владу в гальмуванні
реформ і став в опозицію до неї. В умовах гострих міжпартійних баталій серед населення
формувався негативний образ партій як об’єднань, що прагнуть влади, не дбають про
повсякденні потреби людей. Громадські організації не порушували загальнополітичних
питань, обмежуючись професійними, виробничими, науковими чи якимись іншими питаннями.
Наймасовішими серед них стали профспілки, що до проголошення незалежності були об’єднані
Українською радою професійних спілок. За нових умов організація трансформувалась
у Федерацію профспілок України (ФПУ), що об’єднувала понад 95 % всіх організованих
у профспілки жителів України. До ФПУ входили профспілки 30 галузей. Не погоджуючись
у багатьох питаннях з нерішучою позицією офіційних профспілок, трудові колективи
створили водночас власні профспілкові об’єднання: Всеукраїнське об’єднання солідарності
трудівників, Незалежну профспілку гірників, Профспілку залізничників і транспортних
будівельників, Федерацію профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва
України, Профспілку працівників Збройних сил України. Життя спонукало до об’єднання
і директорський корпус української промисловості. У лютому 1992 р. було засновано
Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), до якої входило понад 14 тис.
колективних та індивідуальних членів. Головою УСПП у грудні 1993 р. було обрано
екс-прем’єра Л. Кучму, який після відставки уряду В. Фокіна був на посаді прем’єр-міністра
з листопада 1992 р. Посаду голови УСПП Л. Кучма обіймав аж до обрання його Президентом
України. Спілка ставила за мету відновлення розірваних економічних зв’язків, здійснення
економічних реформ, підтримку виробників.

У середовищі молоді стають впливовими СНУМ, Всеукраїнське студентське братство,
відроджений у нових умовах комсомол. У 1993 р. в Україні діяло 26 молодіжних об’єднань,
що претендували на статус всеукраїнських і охоплювали понад 600 тис. юнаків і дівчат.