11.6-11.10. Об’єктивне і суб’єктивне право

11.6. Об’єктивне і суб’єктивне право

У юриспруденції поняття
«право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, а
й наявні (суб’єктив­ні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про
об’єктивне право, у друго­му — про право суб’єктивне.

Об’єктивне право — це система всіх діючих у країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від
індивіда. Об’єктивне право — це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють у конкретній державі. Воно є об’єктивним у
тому сенсі, що безпосередньо не залежить
від волі і свідомості окремої особи
і безпосередньо не належить їй. У цьому ро­зумінні ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. В об’єктивному праві традиційно виділяють
пев­ні структурні підрозділи.
Наприклад, в праві України іс­нують галузі та інститути права.

Іноді поняття «об’єктивне
право» не зовсім коректно ототожнюють із поняттям «позитивне право». Категорія «об’єктивне право» покликана
виразити неперсоніфікованість, загальність і
зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має
іншу мету — по­казати, що право в
широкому сенсі слова розділяється на волевстановлене
(яке й називається позитивним) і природне,
тобто таке, яке не залежить від волі суб’єкта нормотворчості. І позитивне, і
природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного
індивіда. У цьо­му сенсі обидві ці
правові цілісності є об’єктивним явищем. Отже, поняття «об’єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право», і включає його.

Суб’єктивне право — це визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Відмінна риса суб’єктивного
права в тому, що суб’єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отри­мання спеціальних повноважень і не будучи
зобов’язаним в цьому перед ким-небудь
звітувати. Суб’єктивними пра­вами
виступають конкретні права і свободи особи, які су­б’єктивні в тому розумінні, що пов’язані з
суб’єктом, на­лежать йому і
реалізуються залежно від його волі і свідо­мості. Використання суб’єктивного права залежить від особистого
бажання і розсуду індивіда.

Об’єктивне і суб’єктивне
право тісно взаємопов’язані. На основі об’єктивного права отримуються суб’єктивні права, виникають правовідносини.

11.7. Принципи права

Принципи права — це основні ідеї, початкові положення або формулювання, провідні засади
процесу, розвитку і фун­кціонування права.
Принципи права є узагальненням і по­ширенням якого-небудь положення на всі явища тієї право­вої сфери, з якої відповідний принцип абстрагований.

Принципи — об’єктивні властивості права. Наука лише виявляє, обґрунтовує, вивчає і систематизує їх.
Принципи права виступають як
своєрідна опорна конструкція, на якій будуються
всі структурні елементи системи права. Вони виражають закономірності, природу і соціальне призна­чення права. Принципи права або прямо закріплюються
в законодавчих актах, або випливають
зі змісту конкретних правових норм.

Розрізняють
загальносоціальні і спеціально-юридичні принципи права. До загальносоціальних принципів права належать:

1) принцип пріоритетності загальнолюдських цінно­стей над груповими (класовими,
національними) ціннос­тями. До загальнолюдських
цінностей належать життя,

свобода, мир, безпека, природа, добро, совість тощо.
Сучас­не право закріплює їхнє верховенство над інтересами по­літичних, соціальних і національних груп;

2) принцип
гуманізму. Сутність
цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності. Сучасне
право відкидає антигуманне гасло: «Хай восторжествує справедливість, навіть якщо загине світ

3) принцип
демократизму виявляється
в тому, що право
виражає волю народу (або, принаймні, його більшості), тобто загальну волю громадян;

Прийнято
класифікувати спеціально-юридичні прин­ципи права на загальноправові,
галузеві, міжгалузеві, принципи
інститутів.

Загальноправові
принципи:

1) принцип свободи. Сутність цього принципу полягає в
можливості вибору лінії поведінки в рамках права. Цей принцип виявляється: у регулюванні
поведінки індивіда, який має право діяти за
принципом «дозволене все, що прямо не
заборонене»;у виборі
народом суспільного устрою та форми правління, нацією — варіанту самовизначення;

2) принцип
справедливості. Сутність
принципу справедливості
полягає у відповідності між поведінкою індивіда (соціальної групи) і соціально-правовим
його положенням. Інакше
кажучи, поведінка кожного оцінюється відповідно до його позитивних або негативних
заслуг: герою — нагорода, злочинцю — покарання;

3) принцип
рівності означає
юридичну рівність індивідів
перед законом і перед судом незалежно від етнічної, расової,
релігійної належності, кольору шкіри, мови, статі, політичних
переконань; рівність прав і обов’язків індивідів;

4) принцип
взаємозв’язку прав і обов’язків полягає в тому, що
суб’єктивне право одного суб’єкта права реалізується, як правило, за наявності
відповідного йому юридичного
обов’язку іншого суб’єкта права;

5) принцип
верховенства права виявляється у відповідності нормативно-правових актів
ідеалам свободи, рівності і
справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правотворчої діяльності;

6) принцип
законності виражається
у верховенстві закону
в системі нормативно-правового регулювання, а також в необхідності
слідувати закону в процесі правозастосовної діяльності.

Галузеві
принципи є
характерними для однієї галузі права. Наприклад, для цивільного права ключовими прин­ципами є: принцип рівності сторін у
договорі, принцип добровільності вступу до
цивільних правовідносин, прин­цип
добросовісного виконання договорів.

Міжгалузеві
принципи охоплюють
дві або більше, як правило, суміжні галузі
права. Прикладами таких прин­ципів є:
принцип рівності сторін у судовому процесі, що діє в цивільно-процесуальному,
кримінально-процесуальному і господарсько-процесуальному праві; принцип
рівності форм власності, який виявляється в
цивільному і господар­ському праві; принцип винної відповідальності в
адміні­стративному та кримінальному праві.

Принципи
інститутів права
діють у рамках однорідних суспільних відносин, врегульованих нормами
конкретного правового
інституту. Наприклад, інститут виборчого права базується на принципах свободи
виборів, загальності, рівно­сті, таємної подачі голосів, прямих виборів.

Відіграючи
роль опорної конструкції права, правові принципи мають також безпосередньо-регулятивне значення. Вони можуть бути застосовуватися як
обґрунтування рішення у конкретній
справі.

11.8. Правові
аксіоми

У
забезпеченні стабільності та спадкоємності права важ­ливу роль, разом із принципами права,
відіграють правові аксіоми.

Правові
аксіоми — це вироблені
юридичною наукою і практикою
загальні положення, які через свою простоту, ясність і багатократне підтвердження
практикою сприйма­ються
як самоочевидні істини, що не вимагають доказів.

Сутність,
роль і значення правових аксіом оцінюються по-різному. У зв’язку з цим у
юридичній науці розрізняють такі види аксіом:

1) аксіоми — ідеї правосвідомості, істинність яких не вимагає особливих доказів, які слугують
ідеологічними передумовами принципів
права. Правові аксіоми є резуль­татами
розумової діяльності людини і виражаються в по­няттях і думках. Істинність і
переконливість їх перевірені, багаторічною, а нерідко й багатовіковою
практикою. На­приклад, очевидним є те, що
«суб’єктивному праву завжди відповідає
юридичний обов’язок», а «правопорушення передбачає покарання»;

2) аксіоми юридичної
науки, що складаються в результаті узагальнення багатовікового досвіду
суспільних відносин. Наприклад, Г.І.Манов виділяє три аксіоми загальної
теорії права: право реалізується в трьох формах (нормативні акти, правовідносини і правосвідомість), а четвертої
немає; не заборонена нормами і принципам права поведінка дозволяється; ніхто не може бути суддею у власній справі;

3) аксіоми — окремі принципи
права, тобто
виражені в
праві початкові нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст. Наприклад,
таким є принцип взаємозв’язку
прав і обов’язків;

4) аксіоми — конкретні норми права, закріпленіу законодавстві.
Наприклад, в цивільно-процесуальному праві діють такі аксіоматичні
положення, як: «тягар доведення
лежить на позивачеві»; «кожен позов обмежений межами певного часу»; «рішення суду
не повинне зачіпати тих, хто не брав участь у справі»;

5) аксіоми — загальновизнані
норми права, що
виражають зміст загальнолюдської
моралі, що знаходять своє віддзеркалення в праві. Наприклад, ніхто не
зобов’язаний надавати свідчення проти себе і
своїх близьких.

Правові
аксіоми здійснюють вплив на всі сфери буття права — нормотворчість, реалізацію права,
інтерпретацію права,
правову свідомість і правову культуру; небезпід­ставно їх відносять і до юридичної
техніки. Для правотвор-чості,
наприклад, аксіомами стали правила формулювання юридичних норм, викладення їх в
нормативних актах, публікації,
набрання чинності. Наприклад, «із двох актів з одного й того ж питання діє акт,
прийнятий вищим дер­жавним
органом, і акт, прийнятий пізніше».

При вирішенні
конкретних справ судами або іншими органами ці положення
приймаються «на віру» як переві­рені життям і враховуються при
винесенні рішень. До таких аксіоматичних положень належать: «Хай буде вислуханаінша
сторона», «Всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого», «Один свідок — не свідок».

Аксіоми
виражають загальнолюдський зміст права. Ось чому можлива спадкоємність між
правовими аксіомами різних
історичних епох. Правові аксіоми служать інтересам усього населення
країни, їх виконання укріплює порядок у суспільстві, вводить правове життя
в цивілізоване русло. Відступ
від правових аксіом призводить до свавілля та юридичного хаосу.

11.9. Правові презумпції

Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — при­пущення про наявність
або відсутність певних фактів, за­сноване
на зв’язку між передбачуваними фактами і реаль­ними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В осно­ві презумпції лежить повторюваність, типовість
життєвих ситуацій. Раз щось
систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові
презумпції — це офіційно
визнані припущення про
наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова
презумпція виступає як спосіб встановлен­ня юридичних фактів, при якому юридичний
факт перед­бачається
існуючим на підставі якого-небудь явища об’­єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти
презумпції від правових аксіом, оскільки,
по-перше, аксіома — це
дійсна думка, а презумп­ція — це
положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві — очевидні прості
істини, завдяки чому вони є зрозумілими для більшості людей, а презумпції — склад­ніші правові
категорії, їхній зміст вимагає роз’яснення.

Розрізняють
спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути
спростовані, якщо буде
встановлене існування іншого, у протилежність перед­бачуваному,
юридичного факту. До таких презумпцій на­лежать: презумпція невинуватості
підсудного (криміналь­ний процес); презумпція
винуватості боржника (цивільне право); презумпція
авторства (право інтелектуальної влас
ності). До неспростовних
презумпцій належить презумп­ція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а
незнання закону не звільняє від
відповідальності за його порушення.

За формою правового
закріплення презумпції бувають – фактичними і законними. Фактичні презумпції в
законі не виражені й тому
формально не мають юридичного зна­чення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внут­рішнього переконання
правозастосовувача. Наприклад, є очевидним, що людина — розумна істота, що батьки люб­лять своїх дітей, що боржник розуміє
необхідність вико­нати зобов’язання. Законні
презумпції — припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства,
закріплена в ст.122 Сімейного кодексу
України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є
подружжя. Суть цієї презумпції полягає в
тому, що один факт — факт су­місного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік
матері — батько ди­тини.

За сферою дії розрізняються галузеві та
загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або кількох суміжних галузей права.
Такими є: презумпція, згідно з якою з одного
й того самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетент­ність вищестоящого державного органу
в питаннях, що належать до ведення нижчестоящого
(підлеглого) держав­ного органу. Наприклад,
вищий орган прокуратури при­ймає до
провадження справу, підслідну нижчому органу. Загальноправові презумпції діють
у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду
загальноправові принципи. У сучасних
правових системах — це презумп­ція доброчесності громадян,
презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акта.

Презумпція доброчесностігромадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові
відносини з іншими суб’єктами права,
вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважати­ся особа, яка не здійснює дій, що
завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам,
суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього ви­магає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у кримінальному процесі в презумпції невинуватості
обви­нуваченого,

Презумпція знання законує найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і
застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo igno–rantia juris recusare potest», (ніхто не може відмовлятися незнанням закону). Без такого
юридичного припущення було б взагалі неможливо
застосувати правову норму, ви­рішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосовчі органи і посадовці виходять при
цьому із того, що громадя­нин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм
довело­ся б нескінченно
з’ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон » І навряд чи вони з цієї
причини ді­сталися б до суті
вирішуваної справи. Умовами, що забез­печують реальність цієї презумпції, є: широка участь на­селення країни в обговоренні
проектів найважливіших нормативних актів;
ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, ши­роке тиражування цих актів.

Презумпція істинності
нормативно-правового акта означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими,
передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акта
визначається та­кими параметрами.
Нормативно-правовий акт має: 1) пра­вильно відображати стан регульованих суспільних відно­син; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знахо­дить вираз у правових приписах, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відпо­відного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред’являються до його структури, форми, порядку видан­ня, набрання ним юридичної сили.

Акт, що відповідає
вказаним вимогам, вважається іс­тинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення
(презумпція) їх­ньої істинності. Ця
презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших
завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акта — умо­ва обов’язковості цього акта для всіх
суб’єктів, яким він адресований.

11.10. Правові фікції

Поняття правової фікції
було введено в науковий обіг німецьким юристом XIX ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом
законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від
лат. f ictio — вигадка) — це прийом юридичної техніки, за допомогою
якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо
приписується характеристика, якою особа, предмет
або явище насправді не володіє.

За допомогою правової
фікції конструюється неіснуюча або, точніше, умовна реальність. Вона служить засобом удосконалення юридичного складу і застосовується, коли інші засоби досягнення певної мети вичерпані або
мало ефективні. Правова фікція дозволяє
істотно спростити структуру фактичного складу і тим самим сприяє
економії в правовому регулюванні суспільних відносин.

Основною ознакою
правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення
досягається такими способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одного таких понять та обставин, які
насправді є різним або навіть протилежними. Наприклад,
фікцією є електронний цифровий підпис (реально це не власноручний
підпис);

2) визнання реальними
неіснуючих обставин і заперечення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за місцем
її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголошується
померлою з дня набрання чинності рішенням суду про оголошення її померлою;

3) визнанняіснуючими обставин і ситуацій до того, як вони стали існувати насправді
або виникли пізніше, ніж це було насправді.
Наприклад, такими є законні інтереси дитини, яка ще не народилася;

4) штучна
реконструкція фактів, що реально мали місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових
фікцій досягаються цілі законо­давчої політики. Правова фікція, що діє в системі право­вого регулювання суспільних відносин,
вносить якісну визначеність
в правові інститути і тим самим сприяє стабільності
правопорядку.