Принципи (засади) кримінального права України (загальні, міжгалузеві, галузеві)

(Вступ до кримінального права. Загальні засади кримінального права України)

Принципи (засади) кримінального права — це:  

• основні, провідні засади; 
• які закріплені в нормах права;  
• визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність.  

Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію. 

Усі принципи кримінального права можна поділити на: 

• загальні; 
• міжгалузеві; 
• галузеві (спеціальні). 

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: верховенство права, законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизм. 

• Принцип верховенства права передбачає підпорядкованість держави, її інститутів правам людини, визнання пріоритету права щодо інших соціальних норм. Відповідно до статті 8 Конституції України, «в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Принцип верховенства закону передбачає, що закон має вищу юридичну силу відносно всіх нормативних і ненормативних правових актів. 
• Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини – ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК України. У ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що «виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами та відповідальність за них». Згідно з вимогами Конституції України загальне визначення злочину дає ст. 11 «Поняття злочину» КК України (злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину). Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом.  
• Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії – переконань, належності до громадських об’єднань, а також інших обставин. На загально-правовому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним «єдиним масштабом», який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за вчинення злочин. 

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастосовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен: 

• по-перше, давати такі ознаки достатньо повно; 
• по-друге, опис має бути максимально зрозумілим; 
• по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння. 

Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність. 

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2012 від 12 квітня 2012 року (у справі № 1-10/2012 за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу)) «рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб». 

• Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об’єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні. Принцип демократизму – характеризується участю різних громадських формувань у боротьбі зі злочинністю. Наприклад, ст. 47 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки» КК України передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею винного на перевиховання колективу 
• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила злочин, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету – захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань. Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв’язків. Отже, сучасний погляд на принцип гуманізму кримінального права полягає у включенні до останнього наступних положень: 
  • забезпечення прав людини кримінальним законодавством; 
  • гуманізацію кримінально-правової політики держави, а саме: 
  • скорочення кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності (за рахунок неосудних, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності тощо); 
  • обмеження заходів, які застосовуються до особи, що вчинила злочин, лише мінімально необхідними та достатніми для досягнення цілей їх виправлення та превенції; 
  • розробка та впровадження альтернативних кримінальному покаранню заходів впливу на особу, що вчинила злочин; 
  • заборона моделювання та застосування будь-яких заходів впливу на особу, що вчинила злочин, з метою спричинення фізичних або психічних страждань. 
• Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суть якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст. 51 «Види покарань» КК України, а також характеристики спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин. 
• Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця. Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння. У науковій юридичній літературі справедливість розглядається переважно в двох аспектах: порівнювальному та розподільчому значенні. Зокрема, порівнювальна справедливість передбачала відповідати рівним за рівне, що згодом і відобразилося в принципі таліону («око за око, зуб за зуб»). У сучасний період історії принцип талону частково знаходить свій вияв у принципі рівності громадян перед законом. При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів. 

До міжгалузевих принципів ми віднесемо: винної відповідальності, презумпції невинуватості. 

• Принцип винної відповідальності. Принцип вини в законі визначений наступним чином: «Злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне вине діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину» (ч. 1 ст. 11 «Поняття злочину» КК України). Принцип вини як принцип кримінального законодавства  бере початок з фундаментального положення римського права: «Немає злочину, немає покарання без вини» («Nullum crimen, nulla poena sine culpa») і розглядається в післяреформенній кримінально – правовій літературі через призму норм «Розділу V. Вина та її форми» Загальної частини КК України. Цей принцип заснований на тому психологічному аспекті, що центральною і головною у злочині є воля суб’єкта. Невинне заподіяння шкоди характеризується відсутністю волі, що виключає відповідальність за таке спричинення щкоди. На принципі винної відповідальності базується презумпція невинуватості. Два аспекти вини – соціальний і психологічний – хоча й тісно пов’язані між собою і розглядаються як єдине ціле, все – таки є відносно самостійними. Іншими словами, соціальний аспект – її суспільний масштаб, а психологічний є індивідуальним. Тому у визначенні принципа вини цілком достатньо зазначати його соціальний аспект, бо психологічний – детально вирадений у статті 23 «Вина», статті 24 «Умисел і його види», статті 25 «Необережність та її види» КК України. Наразі саме соціальна сфера пов’язує принцип вини з принципами рівності  і справедливості, з категорією «соціальна справедливість». 
• Принцип презумпції невинуватості в кримінальному праві є гарантією забезпечення і захисту прав і свобод людини та звучить наступним чином: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» ( ч. 2 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України). Тому злочинцем людину може назвати тільки суд у своєму вироку. Презумпція невинуватості закріплена у всіх міжнародних-правових документах, що визначають права людини (ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), і знаходить своє відображення в ст. 62 Конституції України. Зміст принципу закріплюється не тільки в кримінально правових, а й в кримінально-процесуальних нормах, що й дозволяє визначити даний принцип як міжгалузевий: «Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому КПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, (ст. 17 КПК України). Презумпція невинуватості являє собою об’єктивне правове становище. Тому висновки органу досудового розслідування, слідчого, прокурора є їхнім особистим (суб’єктивним) переконанням у винності особи і носять попередній характер. Остаточний же висновок про винність особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набуття законної сили вироку обвинуваченого не можна вважати злочинцем, тому що «обвинувачений ще не є виним». Обвинувачуваний не зобов’язаний доказувати свою винність, тому що обов’язок доведення провини особи лежить на органах обвинувачення. Це положення засноване на ст. 62 Конституції України і ст. 22 КПК України – «Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу». Обвинувачення не повинно грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Тому всі сумніви щодо доведеності провини повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (стаття 62 Конституції України, ст. 17 КПК України). Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і сприяє повному, безсторонньому, об’єктивному дослідженню всіх обставин справи, що є життєво важливим для обгрунтованого і справедливого винесення судового рішення. Порушення даного принципу веде до порушення законності і прав людини. 

До галузевих принціпив ми віднесемо: відповідальність тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як злочин; відповідальність тільки за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання. 

• Принцип відповідальності особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як злочин. Принцип прийнято виражати латинською формулою: «nullum crimen sine lege» — немає злочину без вказівки на це у законі, тобто йдеться про те, що тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. У свою чергу, кримінальна відповідальність і покарання можливі тільки за те конкретно вчинене особою діяння, що передбачене як злочин в Особливій частині КК України. Тому в ч. 1 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України чітко визначено: підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України. Звідси випливає, що коли яке-небудь діяння прямо в КК України не передбачено як злочин, його вчинення не може ні за яких умов тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 «Законодавство України про кримінальну відповідальність» КК України). Відповідно до Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, ніхто не може підлягати відповідальності по справжньому Статуті, якщо тільки інкриміноване діяння на момент його вчинення не визнавалося злочином, що підпадає під юрисдикцію Суду (ч. 1 ст. 22). В рішенні Європейського Суду з прав людини «SW v United Kingdom» від 22 листопада 1995 р. міститься недвозначна вказівка на те, що неприпустимо ніяке відступ від принципу «немає злочину без вказівки на те в законі», навіть «під час війни або іншого надзвичайного стану» з метою «забезпечення максимально ефективного захисту особи від довільного кримінального переслідування, засудження і покарання». 
• Керуючись положеннями ч. 2 ст. 61 Конституції України, законодавець закріпив у КК України принцип винної відповідальності особи за вчинене. Закон встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України). Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватістьу вчиненні злочину. Усі сумніви щодо наявності вини особи тлумачаться на її користь. Кримінальне право України виключає так зване об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.  
• Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості не був вчинений злочин, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.  
• Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання  вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначене покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані з огляду на конкретні обставини вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжким є вчинений злочин, чим більшу суспільну небезпечність становить винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає і більш суворим є призначене покарання.