Тактичні особливості допиту свідків

Тактичні
особливості допиту свідків

Процесуальний порядок допиту
свідка та потерпілого визначається ст. ст. 166-171 КПК України.

Перед початком допиту слідчий
повинен роз’яснити свідку зміст статті 63 Конституції України, яка передбачає, що
особа не несе кримінальної відповідальності за відмову давати показання або пояснення
щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визна­чається законом. Якщо
зазначенавимога не була виконана, показання свідка вважаються такими, що одержані
з порушенням вимог закону.

Порядок допиту свідка:

– встановлення особи свідка,
що з’явився за викликом;

– роз’яснення йому прав і
обов’язків свідка;

– роз’яснення змісту ст. 63
Конституції України;

– попередження про кримінальну
відповідальність за завідомо неправдиві показання та відмову від показань;

– встановлення стосунків свідка
з іншими учасниками процесу;

– пропозиція викласти відомі
йому факти, що стосуються обставин справи;

– поставлення у необхідних
випадках доповнюючих, уточнюючих та конт­рольних запитань;

– попередження в кінці допиту
(у необхідних випадках) про нерозголо-шення даних попереднього розслідування.

Тактика
допиту свідказалежить від конкретної слідчої ситуації – чи є сві­док добросовісним, і чи бажає
він давати правдиві показання.

Тактика допиту добросовісного
свідка спрямована
на підтримання безконфліктної
ситуації та наданням йому допомоги у повному та об’єктивно­му висвітленні відомих
йому обставин справи. Під час допиту добросовісного свідка, який не може пригадати
всі обставини сприйнятої події, або добросо­вісно помиляється щодо окремих обставин,
може бути застосована система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію
забутого у пам’яті свідка, а також пред’явлення доказів.

Інша тактика обирається слідчим
під час допиту у конфліктній ситуації – коли свідок є недобросовісним і не
бажає повідомляти правду.

Тактика допиту недобросовісного
свідка включає:

– встановлення причин та мотивів,
що спонукають свідка давати неправ­диві показання (зговір з обвинуваченим, страх,
зацікавленість у наслідках розслідування, бажання не розголошувати свою неправильну
поведінку, со­ром тощо). Встановлення цих мотивів може допомогти слідчому їх усунути
та отримати правдиві свідчення;

– переконання свідка у необхідності
дати правдиві свідчення (роз’яснення його ролі у розкритті злочину, нагадування
про кримінальну відповідальність за КК України, роз’яснення необхідності запобігти
притягненню невинної осо­би до кримінальної відповідальності тощо);

– пред’явлення речових доказів,
показань інших осіб, які можна вважати об’єктивними;

-деталізацію показань допитуваного;

– спостереження за поведінкою
свідка та його психофізіологічними реак­ціями. Таке спостереження не дозволяє виявити
неправду у показаннях, але дає змогу слідчому реєструвати стан допитуваного та реакцію
на поставлені запитання або пред’явлення доказів і виконує орієнтовну функцію;

– виявлення негативних обставин
у показаннях свідка при попередній оцінці його показань. Такі обставини при допиті
можуть виступати у двох фор­мах:

а) відсутності у показаннях
допитуваного даних, які повинні мати місце;

б) наявність у показаннях
даних, яких не повинно бути.

Значення виявлених негативних
обставин полягає в тому, що вони є специфічними сигналами неправ­ди у показаннях
і потребують використання відповідних тактичних прийомів;

– поставлення доповнюючих,
уточнюючих та контрольних запитань;

– проведення очної ставки.