Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда

3. Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда

Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково впливають
на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо цього є кризові
періоди в житті людини, а також економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні,
соціально-психологічні умови, дія яких може бути як стабілізуючою, так і деструктивною.

У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її
психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові
періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються
бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений
поняттям “вікові кризи”.

Вікові кризи – особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються
психологічними змінами і нею переживаються.

У сучасній психології ще не вироблено єдиного погляду
на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом
неправильного виховання, інші – вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи
їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає
вікову кризу природним явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди.
За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних
цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов’язане з глибиною
і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю
її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється
тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому
етапі.

Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового,
юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові
стани. Щодо них теж побутують різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог
Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська
інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв’язання
“вічних” проблем – сенсу життя, призначення людства
тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують її висновки про безглуздість життя
взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають
у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію – напад бандитів,
смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну
депресію, посттравматичний стрес).

Періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні
зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості
взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення
в суспільну діяльність та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального
досвіду і відтворення соціальних зв’язків. Тому вона має дещо інші вікові межі.
Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік і
ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією
соціального розвитку – до єдиного маргінального (перехідного)
періоду соціалізації.

За твердженням
Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз (рис.
1), які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або
несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну
лінію):

• криза довіри – недовіри (перший рік життя);
• автономія – сором та сумніви (два – три
  роки);
• ініціативність – почуття провини (три – шість
  років);
• працьовитість, старанність – комплекс
  неповноцінності (сім – дванадцять років);
• особистісне самовизначення, ідентифікація – індивідуальна
  сірість, конформізм (дванадцять – вісімнадцять років);
• інтимність, комунікабельність – ізольованість,
  замкненість на собі (близько двадцяти років);
• турбота про виховання

Кризи

Рис. 4. Психосоціальні кризи людини (за Е.
Еріксоном)

• нового покоління – “занурення в себе” (тридцять – шістдесят
  років);
• задоволення від прожитого життя – відчай
  (за шістдесят).

У контексті цієї концепції становлення особистості є
зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу
індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку– деяким
узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові
моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може
спричинити аномальну лінію розвитку.

Ідентичність (лат. identicus – тотожний) – збереження
і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії
свого життя.

Е. Еріксон розглядав ідентичність у двох аспектах:

1) єдність органічного та індивідуального компонентів
(єдність фізичного зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності
людського індивідуального буття);

2) соціальний компонент (групова ідентичність – входження
особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність – відчуття
людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності
має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний
(те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність.
Кризовий момент загострює боротьбу, внаслідок якої гору може взяти негативна ідентичність.
Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності над
негативною.

Погляд Е. Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку
та становленні особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського(усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення
його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних
груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати
свої здібності) рівнів ідентичності. Серед учених немає єдиної думки про
те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації
особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного
рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда у соціумі зумовлюються суспільним
(історичний розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий
цикл особистості) часом.

Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає
проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття
та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою
середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні
нею сенсу власного буття і призначення у суспільстві. У соціології, інших суспільних
науках таким зрушенням людини відповідає поняття “соціальний перехід” індивіда з
одного соціального стану в інший. Критичні періоди і соціальні переходи нерідко
супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю
(лат. sensitivus – чутливий) до зовнішніх впливів, що
порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.

У контексті процесу соціалізації поняття “кризові періоди
життя особи” слід розглядати разом із категоріями “стабільність – нестабільність” розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов’язаних
із спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного
відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом,
соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність – нестабільність.

Соціально-психологічна стабільність – стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв’язку
спільності й особистості, за якого жоден із них не може істотно змінити соціальні
відносини в своїх інтересах.

Соціально-психологічна стабільність є одним із аспектів
соціальної стабільності. Вона виражає стан відносної рівноваги, збалансованості
дій соціальних груп та індивідів як суб’єктів соціальних і міжособистісних стосунків,
якому властиві відчуття безпеки, спокою, комфорту, впевненість, тобто сукупність
відносин, що забезпечують оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії.
Якщо соціальні групи, індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому
та зовнішньому соціальному середовищі, то така стабільність є динамічною. Стабільність
замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави – авторитарно-тоталітарний режим, стосовно
міжособистісних стосунків у групі – авторитарний стиль взаємин) зорієнтована
на формування “соціально однорідних гвинтиків”. Досягається вона здебільшого за
рахунок суб’єкт-об’єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації
(застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити
життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до
змін у соціальному середовищі.

Соціально-психологічна стабільність, як і соціальна,
політична, економічна та інші її форми, взаємопов’язана із суспільним прогресом– напрямом розвитку суспільства, що характеризується позитивними
змінами окремих соціальних спільностей та індивідів, переходом від менш досконалого
стану до більш досконалого тощо. Джерелом його є потреби та інтереси людей. Відсутність
можливості для задоволення потреб, розвитку інтересів і цінностей породжує регрес,
занепад, стагнацію.

Вивчення особливостей впливу кожного етапу життєвого
циклу особистості на успішність її соціалізації із урахуванням факту стабільності– нестабільності розвитку суспільства навело психологів
на думку про необхідність побудови двох моделей соціалізації особистості з подальшим
узагальненням їх у єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне,
друга – на
швидкозмінюване соціальне середовище. При цьому слід мати на увазі, що життєвий
шлях особи охоплює періоди творчості, активності, а також перехідні, критичні періоди.
З урахуванням цього можна виокремити такі особливості соціалізації особистості:

– соціалізація особистості, яка перебуває
на стадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, що перебуває
на стадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, котра перебуває
на стадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;

– соціалізація особистості, яка перебуває на стадії кризи, у нестабільні
періоди розвитку суспільства.

Стабільність – нестабільність розвитку суспільства та
індивідуальні особливості розвитку людей утворюють різноманітні лінії соціальної
поведінки та варіантів їх життєвого шляху.