Асоціальні прояви особистості

4. Асоціальні прояви
особистості

Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю
вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії
з окремими людьми та соціумом. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги є
стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, немало їх негативно
реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію.

Асоціалізація (грец. а… – префікс, що означає заперечення, відсутність,
і лат. socialis – суспільний) – засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей,
стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію
у взаємодії людини і суспільства.

Проблема асоціалізації пов’язана з десоціалізацією людини,
що є негативним результатом її існування в соціумі.

Десоціалізація (лат. de… – префікс, що означає віддалення, скасування)– зворотний щодо соціалізації процес, який
характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її
в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії
відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного
мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей
і засвоєння антигромадських взірців поведінки.

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка.

Девіантна (лат. deviatio – відхилення) поведінка – система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятих у
суспільстві норм права, культури, моралі.

Соціально-психологічний механізм внутрішньої та зовнішньої
детермінації девіантної, у тому числі й протиправної поведінки вимагає поєднання
таких підходів при вивченні особистості:

– соціально-типологічного (аналіз соціальної
позиції особистості, соціальних норм, що їй відповідають, їх сприймання та виконання);

– соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей
особистості та її індивідуальних характеристик);

– власне комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної
реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв’язків
і відносин).

У контексті девіантної поведінки проявляють себе так
звані делінквентні та “маргінальні” особистості.

Делінквент (лат. delinquens – правопорушник)– суб’єкт,
чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

Такі індивіди характеризуються антисоціальною поведінкою,
схильні до правопорушень, злочинної діяльності.

“Маргінальна” (лат. marginalis – той, що перебуває на краю) особистість – індивід, який, опинившись на межі двох чи кількох культур,
подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий
у нову групу.

Основними характеристиками “маргіналів” є внутрішня соціальна
нестабільність, стан психологічного дискомфорту, почуття самотності, схильність
до аморальної поведінки. Вони нездатні засвоїти культурні традиції та цінності,
соціальні навички поведінки середовища, в яке потрапили (наприклад, житель сільської
місцевості, змушений працювати у великому місті).

“Маргінальна” особистість відчуває високу соціальну напруженість,
легко вступає у конфлікт із навколишнім середовищем. Нерідко внутрішньорольовий
конфлікт переростає у злочин.

З точки зору соціальної психології, однією з основних
причин відхилень у поведінці є порушення соціальних відносин особистості, яке має
своїм наслідком афект неадекватності.

Афект (лат. affectus – настрій, хвилювання, пристрасть) неадекватності (лат. adaequatus – прирівняний) – негативний
стан, породжений невдачами в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості
з її реальними можливостями.

Афект неадекватності є соціально-психологічним джерелом
антигромадської поведінки, що виражається у напруженні людських взаємин, у розбіжності
самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Він спотворює уявлення людини
про ставлення інших до неї, чим знижує ефективність зусиль оточення, спрямованих
на нормалізацію системи відносин індивіда, його поведінки.

Асоціалізація особистості відбувається одночасно з соціалізацією.
Ефективність соціальної адаптації (зокрема, соціально-психологічної адаптації) як
однієї з форм соціалізації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно
особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв’язки, групові
процеси, особливості взаємодії та ін.), виявляє рефлексивно-перцептивні можливості,
здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Зворотним процесом до соціально-психологічної
адаптації є соціально-психологічна дезадаптація особистості.

Соціально-психологічна дезадаптація (франц.
des… – префікс, що означає знищення, видалення,
і лат. adaptatio – пристосовувати) – порушення процесу активного пристосування індивіда до умов
соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за хибного або недостатньо
розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв’язки та міжособистісні
контакти.

Соціально-психологічна дезадаптація може виникнути внаслідок
стресів, фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів тощо.
Найчастіше вона зумовлює збої у процесі оволодіння особистістю відповідної ролі
при входженні в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії.
Супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю
реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки, розмиванням індивідуальності,
посиленням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні загалом. Як правило,
внутрішній конфлікт особистості між її статусом та домаганнями може спровокувати
асоціальні прояви поведінки.

Вважати соціально-психологічну дезадаптацію хворобою
немає підстав, хоч вона й проявляється в патологічній і непатологічній формах, які
суттєво відрізняються за структурою і механізмами. За непатологічної дезадаптаціїзниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності
і спілкування та послаблення їх інтенсивності. Проявом непатологічної дезадаптації
є, наприклад, відхилення у поведінці й переживаннях суб’єкта, пов’язані з його недостатньою
соціалізацією, соціально неприйнятими установками, різкою зміною умов існування,
розривом значущих соціальних відносин тощо. Патологічна дезадаптація супроводжується
руйнуванням основних напрямів адаптаційної діяльності, появою патологічних варіантів
адаптації. Проявами патологічної соціально-психологічної дезадаптації є агресивна
поведінка, суїцид та ін.

Суїцид (англ. suicide – самогубство) – акт
добровільного самознищення, який людина здійснює у стані сильного переживання, порушення
душевної рівноваги або психічного захворювання.

Природа суїциду пов’язана з дією соціальних, соціально-психологічних
та психологічних чинників. Виокремлення їх умовне, адже в реальному житті дія одного
з них підсилюється дією інших. Соціально-психологічні чинники найповніше розкривають
себе через міжособистісну взаємодію і спілкування. Доведено, що проблеми, труднощі,
ускладнення у цій сфері за несприятливих умов помітно підвищують суїцидальну активність
людей.

Явище суїциду як соціально-психологічного феномену є
результатом дії зовнішніх соціально-психологічних чинників суїцидального ризику
(вірогідність суїцидальних дій) і внутрішніх, індивідуальних особливостей, що мають
суїцидальну спрямованість. Самогубство – вольовий акт, який характеризується здатністю
суб’єкта до такого вибору і внутрішнім зусиллям, необхідним для його здійснення.
Основою суїциду, з точки зору соціальної психології, є:

– оцінювання екстремальної ситуації
як регулятор поведінки. Оцінка соціально-психологічної реальності фіксує уявлення
людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами;

– взаємодія як середовище, де зароджується оцінне ставлення до
об’єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін.
У ціннісному ставленні сконцентровані відображені соціально-психологічні явища – необхідні,
правильні, засуджувані, нестерпні;

– форма існування оцінки і способи її функціонування
(поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення,
суїцидальний вчинок). Залежать вони від конкретної ситуації життєдіяльності особистості.

Отже, суїцид є оцінним актом, зумовленим волею суб’єкта
з приводу його кінцевої мети. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює
усвідомлення мети майбутньої дії. За соціально-психологічною структурою поведінка
суїцидента має такі спрямування: оцінне ставлення до ситуації; вияв активності (взаємодія,
спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення;
зміна установок з метою прийняття рішення; прийняття і реалізація рішення.

Соціальна психологія розглядає найзагальніші психологічні
особливості суїцидальної поведінки людей з непатологічними ситуаційними реакціями
і тих, що перебувають у пограничних станах. Йдеться про егоцентризм, аутоагресію,
песимістичну особистісну установку на перспективи виходу з кризи і відповідну систему
мотивів.

Егоцентризм (лат. ego – я і centrum – осердя) – зосередженість індивіда тільки на власних
інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як
суб’єкта взаємодії та самодостатню особистість.

Проявляється він у сильному звуженні свідомості, зосередженості
лише на власних почуттях, інтересах і переживаннях. У кризовому стані егоцентрична
людина цілком заглиблена в себе, виявляючи нездатність змінити базову пізнавальну
позицію стосовно зовнішнього об’єкта. Вона перестає розуміти, що, крім її точки
зору, можливі інші, навіть протилежні судження. Егоцентризм суїцидента таїть у собі
самозаперечення, що межує із самознищенням, виражає крайній прояв негативізму щодо
себе.

Аутоагресія (грец. autos – сам і лат. aggredi – нападати) – агресивні дії, спрямовані
проти власної індивідуальності, проти самого себе.

Проявляється вона як загострене негативне ставлення до
себе, як максимально негативна самооцінка і є найважчим моментом у розвитку особистісної
дезадаптації.

Песимістична особистісна установка на перспективи
виходу із кризи – інтегральне психічне
утворення, яке включає в себе когнітивний (суїцидальні думки і наміри), емоційно-мотиваційний
(наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини), поведінковий
(підготовка і реалізація суїцидальних дій) компоненти.

Така установка завжди пов’язана із депресивним станом
суїцидента. Ознаки суїцидальної поведінки найчастіше спостерігаються в початковій
і завершальній фазах такого стану. Песимістична установка пов’язана із втратою сенсу
життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. Вона найважче піддається
корекції.

Система мотивів – сукупність спонукальних причин, що зумовлюють суїцидальні
дії та вчинки людини.

Серед мотивів суїцидальної поведінки найпоширенішими
є:

– протест (крайня форма незадоволеності кимось або чимось);

– заклик (привертання уваги до своєї персони, потреба у співчутті);

– уникання (спрямоване на позбавлення себе душевних чи фізичних
страждань);

– самопокарання (пов’язане з почуттям вини);

– відмова (повна капітуляція перед кризою).

Здебільшого один із мотивів суїциду є провідним, інші
можуть бути допоміжними, стимулюючими або відсутніми взагалі.

Зв’язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцид
ом дає змогу виокремити переддиспозиційну (лат. dispositio – розташовую,
розміщую) і суїцидальну фази суїцидальної поведінки. Якщо переддиспозиційна фаза
невластива, то суїцидальна, почавшись із зародження суїцидальних тенденцій і продовжуючись
аж до їх реалізації, поглиблює дезадаптаційний процес, нейтралізує усі раніше вироблені
форми адаптації. Вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну,
має конфлікт, який супроводжується негативними емоціями. Не вирішений своєчасно,
він може спричинити неврози, хворобливі стани, стійкий розлад стосунків між людьми,
що нерідко завершується самогубством.

Важливими детермінантами суїцидальної поведінки є соціально-психологічні
чинники:

– особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів
та оточення – образи, звинувачення, приниження;

– перешкоди на шляху задоволення актуальної потреби; нестача
уваги, турботи інших тощо);

– конфлікти, пов’язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання
карної відповідальності, іншого покарання чи ганьби; самоосуд за скоєний вчинок);

– конфлікти у професійній чи навчальній сфері (неспроможність,
невдачі на роботі чи навчанні, несправедливі вимоги до виконання професійних або
навчальних обов’язків тощо);

– зниження комунікативної толерантності “значущого оточення” (незадоволення
поведінкою й особистими якостями “значущих інших”; втрата “значущого іншого”, хвороба,
смерть близьких);

– суттєві статусно-рольові розбіжності (відсутність показників
статусу – поваги,
симпатії призводить до втрати вольового контролю, руйнування планів, бажання усамітнитися,
конфлікту між статусом і домаганнями);

– самотність, соціальна ізоляція (відсутність близьких друзів,
невизнання на соціально-груповому рівні і з боку суспільства породжує глибоку психологічну
кризу);

– вплив етнічних традицій, етнопсихологічних норм взаємодії і спілкування
(руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних, соціокультурних норм, прояв етноцентризму– сприймання
життєвих подій з позицій своєї етнічної групи, традиційних норм, що є еталонними);

– підбурювання до самогубства засобами масової культури та мистецтва
(надання першочергового значення віртуальному спілкуванню з мистецтвом, гіпертрофоване
наслідування міфологізованих осіб тощо).

Суїцидальний акт руйнує людську свідомість у будь-якому
віці.

До людей, котрі стали на шлях злочинності, обравши відповідно
злочинний тип поведінки, суспільство через інститути соціалізації, органи соціального
контролю здійснює ресоціалізацію.

Ресоціалізація (лат. rе… – префікс, що означає зворотну або повторну
дію) – відновлення раніше порушених якостей особистості,
необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

За своєю суттю це процес соціального оновлення особистості,
засвоєння нею позитивних з погляду суспільства соціальних норм і цінностей, взірців
поведінки. Пов’язана ресоціалізація з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі
асоціалізації, десоціалізації негативних антигромадських норм і цінностей, прищепленням
визнаних суспільством цінностей і вчинків. Ресоціалізуючі заходи здійснюють ті самі
соціальні інститути, що й соціалізацію: сім’я, школа, трудовий колектив, навчальні
заклади, громадські організації тощо. Якщо особистість скоїла злочин й опинилася
в місці позбавлення волі, то процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних
зразків поведінки, поновлення та розвиток в особистості соціально корисних зв’язків
із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Над цим працюють спеціальні
інститути (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в’язниці та ін.). З ресоціалізацією
пов’язаний процес соціальної реабілітації.

Соціальна реабілітація (лат. rе…
і habilitas – придатність, спроможність) – поновлення, включення в нормальний процес
соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних
лих тощо.

Потребу в соціальній реабілітації мають особи, вражені
посттравматичним синдромом, які потребують не лише соціальної допомоги, а й психотерапії,
психокорекції, зняття емоційного напруження.

Більшість соціально-психологічних підходів до соціалізації
особистості ґрунтується на усвідомленні унікальності її буття, на переконаннях у
тому, що вона є високосвідомою істотою з невичерпними потенційними можливостями
для позитивного росту і самоактуалізації в суспільстві. Однак, поряд із соціально
прийнятними зразками людської поведінки, існують й антигромадські, антисоціальні
прояви (наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид тощо),
які є наслідком асоціалізації особистості.